Не то

Одружитись і стати там, ні, не своїм, бо це неможливо, а таким, як вони. А я не хотів. І все, не хотів, стати таким, як вони.   

Середина 90-х, гривню ще не ввели, важко, роботи немає, заробітчанство — єдина реальна надія, а тут Велика Британія, шанс, який випадає далеко не всім. І не просто поїхати як гастарбайтер, ні, як біла людина, майбутній член сім’ї. Бути вхожим у дім, бути присутнім на їхніх заручинах, бути з ними у пабі, на відпочинку на пляжі й, звичайно, робота і, звичайно, пікнік.  Все це красиво, романтично й цікаво.

Тільки от коли тобі хочеться сміху, коли, на твою думку, дуже смішно, вони не сміються, коли тобі сумно, вони цього не бачать. Розмова у них — це щось особливе. Цього не можна обговорювати, бо це табу, це не можна чіпати, – питання раси, статі, національності, сімейних відносин і ще сотні тем – бо можеш образити чиїсь почуття. І виникає питання: про що говорити? Про котів, про розсаду, погоду, про королівську сім’ю? Жінки, футбол і політика — це у нас тема, там ні. Так, вони трохи відходять, оживають, стають, як ми, живими, коли вип’ють. В пабі при пиві. Але п’ють вони, зовсім не так, як у нас, бо весело нам, чи з радості, з горя. П’ють вони, щоб забутись, щоб пам'ять очистити, як комп’ютерний диск, ніби приймають мікстуру. П’ятниця увечері — у них пік. А так, після роботи, це так, тут вони молодці, не бухають, як часто у нас, до, під час і після роботи.     

Тільки от коли тобі хочеться сміху, коли, на твою думку, дуже смішно, вони не сміються, коли тобі сумно, вони цього не бачать. Розмова у них — це щось особливе. Цього не можна обговорювати, бо це табу, це не можна чіпати, – питання раси, статі, національності, сімейних відносин і ще сотні тем – бо можеш образити чиїсь почуття   

Мені бракувало навіть наших, часом дебільних, п’яних розмов, але розмов, не тупого мовчання, застілля, закуски, і наших пісень, наших невеселих пісень. Так, ми українці співаємо багато і часто, а вони так не можуть, не хочуть, не вміють співати сумних-пресумних народних пісень, немає у них цієї фатальної туги і жалю. Тільки от наша історія,  ну, як не співати, всі ці війни вся ця кров, ці біди, нещастя. Тімоті Снайдер означив землі між Балтійським і Чорним морями в 1930–1940 роках "кривавими землями" з найвищим – екстремальним – рівнем насильства. І в центрі цього насильства, в серці цієї темряви були українські землі. Ми — не острів, у нас сусіди — орда, у нас з ними вже 400 років війна і тільки проміжки миру.     

Так, у них, в Англії, чітко означені межі твого життя, твого приватного простору, в який ніхто, буквально ніхто не лізе, носа не пхає. У нас зовсім інша картина, у нас часто родина, особливо у галичан, має право на все твоє приватне і навіть інтимне життя. Вуйна, цьотка, стрийна, що вже казати про маму, сестру, можуть сходу спитати "чого ти не женишся, в тебе хтось є, що ти собі думаєш, хлопче, скільки ти будеш ходити?". Дівчатам ще гірше: "Чого ти чекаєш, коли ті діти будеш родити, коли будеш стара?". Одружений, або заміжня: "Де ті внуки, скільки я маю чекати?". Про твою роботу, про заробітки, машину, житло, навіть здоров’я… Жодних заборонених тем. Так, звичайно, не всі, і не у великих містах. Але у нас це виняток, а там правило.

Читайте також: Так і було…

Тільки коли тобі треба, бо, наприклад біда, ти звертаєшся до них, ти питаєшся в них, в близьких, рідних, своїх. Ти не йдеш до чужих, ти йдеш до сім’ї, до родини, коли виникає потреба, нужда

Так, все це правильно, тільки коли тобі треба, бо, наприклад біда, ти звертаєшся до них, ти питаєшся в них, в близьких, рідних, своїх. Ти не йдеш до чужих, ти йдеш до сім’ї, до родини, коли виникає потреба, нужда. Ти не платиш чужій людині тільки за те, що вона сидить і вислуховує, що там у тебе всередині накипіло, всі твої кривди, жалі, всю жовч...

У них особиста свобода, самостійність у всьому і незалежність. Тобі 17 років, ти вільний/вільна, що хочеш, роби. Ти фактично повинен залишити отчий дім, не тільки фізично, це очевидно, але й духовно. Там розрив між поколіннями просто шалений. Внуки окремо, а дідо з бабою також окремо. Я коли побачив ці автобуси, повні доглянутих пофарбованих і не надто втомлених життям і гризотами пенсіонерів… Їх привозять на екскурсію цілими караванами. Парки, палаци, Англія надзвичайно красива.

Я не міг зрозуміти, що тут не так. У нас звична картина: дідо з бабою й внуки, там такого нема. У них таке поняття як родина відсутнє. Є відстань, є холод, який межує з презирством і зверхністю. Ми приїздили в цей дім, де всі старі, геріатричний пансіонат, щоб не казати дім старих, у нас так це називають. Красиво, доглянуте все, медичний догляд, у квартирі, це як квартира, є кухня, ванна, на кожнім розі ручка, смикни, примчать медсестра, лікар. Тільки от найбільша подія там — проводи в кращий зі світів, когось з жильців. Чорна машина, чорне танго і чорне вбрання.

Тато з мамою йдуть на гулянку, і хто буде з дітьми ? Не проблема, є бейбі-ситер, я був таким, я сидів з чужими дітьми. Весь дім твій, їж, пий, розважайся. Вони верталися з пабу і що залишалось? Здача, монети, невеликі банкноти платили мені.

Так, у нас, особливо у великих містах, є старі люди, самотні, часто в нужді, часто проблеми зі здоров’ям, і про лікарню чи пансіон можна хіба що помріяти. Тільки в нас це дуже часто з нужди, бо діти далеко, на заробітках, а у них поруч живуть і всі при грошах.

Читайте також: Їх більше немає

Але найбільше добиває не те, і не їжа при такім шикарнім алкоголі, — мова про пиво, джин, віскі, — чудовому печиві, чаї, хоча з молоком — це не для всіх, така досить специфічна їжа, а інше. Коли тебе  всоте питають, звідки ти, а ти кажеш Юкрейн, вони не розуміють, географія в них не є обов’язковим предметом в школі, і починається Польща, Хорватія? Та ні, Україна. Where are you from? Ukraine. Ukraine? Poland ? Croatia ? No I am from Ukraine. Тепер знають, війна цю проблему розв'язала.   

Коли тебе  всоте питають, звідки ти, а ти кажеш Юкрейн, вони не розуміють, географія в них не є обов’язковим предметом в школі, і починається Польща, Хорватія? Та ні, Україна. Where are you from? Ukraine. Ukraine? Poland ? Croatia ? No I am from Ukraine. Тепер знають, війна цю проблему розв'язала

Англія, правильніше Велика Британія, — чудова країна, тільки як пояснили швейцарці, коли їх затопила хвиля біженців з Боснії, Африки, Сирії: "Ми цю Швейцарію будували для себе, довго, важко, століття минули, а ви будуйте свою в себе вдома, ми вам допоможемо, але не їдьте сюди, ви лиш гості, це наша країна".    

Зараз в Європі, США і Канада, — це окрема історія, — за приблизними оцінками, десь чотири мільйони наших людей, українців. Біженців від війни, вимушених переселенців. І багато з них планує залишитись там назавжди, набути громадянство. Не впевнений, що всі розуміють що насправді це означає, що таке інтеграція в інше суспільство, в інше життя. Це не питання мови, — це аксіома, — хоча багато і цим нехтує. Тобто діти й дорослі мають це знати, і ваш акцент вас буде завжди видавати. Це ще питання культурного коду, неписаних правил, які там складались віками і є чужими для нас. Так, в південних країнах з цим простіше, вони більш відкриті, а коли мова близька, як в випадку Польщі, ще легше. Північні — це важко.

Читайте також: Їх багато

Але пам’ятайте, нас жаліють слабкими та допомагають, як бідним і немічним, жертвам агресії й цієї війни. Але війна не триватиме вічно. Коли ми спробуємо стати рівними з ними, треба знати: нас там не чекають — там жорстка конкуренція. Приклад: вся ця історія з нашим зерном і далі "Як владнати торговий конфлікт України та ЄС?". І так буде зі всім. Так, бути ринком збуту їхніх товарів, хлібним кошиком, але для бідних країн для Африки, Азії, аж ніяк не Європи, бо у них свого цього достатньо, ні, і аж ніяк не прямим конкурентом. Дати їм нам наші руки, дешеві і роботящі.

Так було, так є і так буде завжди. Не ми перші, і ми не останні. Курди, турки в Європі звідки  взялись, хто їх впускав відбудовувати цілі міста, будувати заводи, дороги?

Головне — бути чесними з собою і не мати ілюзій. Так, як вдома, в Україні, вам не буде ніде. Там – "не то", там чужина, сита, можливо, але чужина…

Спеціально для Еспресо   

Про автора. МАЙКЛ Мишкало (Михайло Мишкало), журналіст, письменник

Редакція не завжди поділяє думки, висловлені авторами блогів.