Бити й труби під ТЦК. Чому Вінниця може стати новим Донецьком?

Тому народні месники з битами йдуть "визволяти" своїх друзів і родичів від повісток. А молоді люди, які були високооплачуваними політичними блогерами, з-за кордону закликають людей нападати на ТЦК та називають реальних ухилянтів "героями з мʼякою формою опору системі". Моє улюблене серед цього потоку маніпуляцій та підбурювання — заклики до "організаторів" картонних протестів вийти та показати кузькіну мать і державі, і армії в цілому. 

Що ж, розберімось до ладу. 

Майже одночасно в різних точках України стались надзвичайні та загрозливі події. 

У селі Бузьке на Миколаївщині місцеві чоловіки з битвами та металевими трубами напали на військовослужбовців ТЦК, коли ті проводили оповіщення про мобілізацію.

У славному місті Вінниця виник конфлікт між працівниками Територіального центру комплектування та соціальної підтримки й місцевими жителями. Десятки людей штурмували стадіон, на якому перебували мобілізовані — при чому серед тилових штурмовиків явно були цілком здорові та придатні особи. 

Деяких особливо буйних поліція таки розшукала і їх відправили під домашній арешт — але чи довго так протримається наш власний фронт? З огляду на те що Путін не втрачає надію десь та проламати нашу передову та захопити місто-друге перед тим, як сідати за стіл переговорів. 

Читайте також: Напади на ТЦК: Зеленський має захистити військових

Почнемо з того, що комунікацію притомної мобілізації провалили ще в кінці 2022 року, коли стало очевидно, що добровольці не гумові, а мобілізація через "не хочу, але треба" — таки буде. Тоді, на тлі успіхів на Харківщині та Херсонщині, багато хто втратив голову і здоровий глузд, бо була свята віра, що перемогу здобудуть як не банки з квашениною, так гавкучий пес Патрон, або ж чашка з лицем тодішнього національного заспокійливого — Арестовича. 

Якщо уже бути прискіпливим, то за мобілізацію у нас відповідають не ТЦК. Вони формують оповіщення та рахують те, що підпало під нову хвилю. А от мобілізацією як такою — її формою та змістом займається держава. 

Чи намагались наші державники хоч якось налагодити систему більш-менш справедливої мобілізації за ці роки? Ідеї жеребкування — одразу затаврували та обплювали, питання термінів служби намертво зависло у повітрі. А лайфхак, яким користувались у минулі часи світових воєн, — мобілізація за лотереєю піддав сумніву сам президент і Верховний Головнокомандувач Володимир Зеленський. 

Зацитую його відповідь на пряме питання в інтерв'ю колумністці американського видання The Philadelphia Inquirer Труді Рубін від червня 2024 року, коли вона зауважила, що подібна форма активно практикувалась свого часу у США: 

"Я вважаю, що це не дуже етично щодо тих, хто на фронті вже і не дуже справедливо, якщо чесно, для всіх. Ця лотерейна історія була в США, але це була війна не на вашій території й не за існування США. Це не екзистенційний виклик, це інші речі. Україна бореться за виживання. І там, де стоїть "вижити" і "лотерея" — у мене немає знаку "дорівнює", більше знаків питання". 

Тож це питання залишилось невирішеним, переродилося у недавнє "військові будуть воювати до перемоги" — без уточнення, хто ж їх замінить, якщо вони будуть двохсоті або трьохсоті. 

Коли ми говоримо про комунікацію проблем мобілізації, тут чітко видно одну проблему — нашими стратегічними меседжами займаються профнепридатні особи, які навряд чи виходили на ближній ринок послухати голос народу. А ще ці люди категорично не хочуть приносити керівникам погані новини та банальне — просто якісно працювати. 

Так виникає соціальний розрив, коли низи варяться у своїх проблемах, і там наростає злість через те, що "почую кожного" — вкотре не спрацювало. А верхи — тішаться ілюзіями, що війна все спише. І корупцію, і броні від війни для хатньої обслуги. 

Саме тому останніми днями так широко зайшов соціальний ролик "А мій в Азові". Там нарешті показали ці соціальне тертя і несправедливість, коли хтось живе своє краще життя, а інший переформатовує його під потреби військового в сімʼї. І що там казати — другий варіант виснажує, ставить банальні життєві радості на "stop", без надії, що це ще буде колись. 

Читайте також: Напади на ТЦК: не забуваємо, хто у нас справжній ворог

Президент та його свита, або той же супердорогий єдиний телемарафон могли б вийти й засудити напади з металевими трубами на ТЦК. Утім всі ми розуміємо, що в чаді підготовки до виборів ніхто не буде жертвувати тими, хто скоріше дійде до виборчих дільниць за тих, хто на самому краю ЛБЗ під Покровськом. Тому реальних ухилянтів будуть леліяти, обіцяти швидкий мир, ще і гречку опісля принесуть — цифрову або крупами. 

Але як же ставитись до цих актів "народного месництва" на Миколаївщині та у Вінниці? 

Згадуємо весну 2014 року, коли російсько-українська війна набирала обертів на Донбасі. Тоді організовані групи молодих та придатних чоловіків зупиняли колони української бронетехніки, яка прямувала розбиратися з "ополченцями Гіркіна". 

"Глуши танк. Глуши! Никак танки не хотят успокоиться. Вы в кого стрелять хотите? В свой же народ?"

В інтернеті не бракує хронік, як то було

Інколи хочеться запитати: де ці мужні захисники Донбасу з відео? Гниють в сирій землі, бо згодом їх мобілізували до "армії "ДНР" або ж вчасно зметикували й втекли кудись до Німеччини під виглядом біженців з Донбасу? 

Спочатку ти зупиняєш 25-ту окрему повітряно-десантну бригаду, обпльовуєш її й забираєш зброю. Кажеш, що ти не хочеш, аби тут стріляли свої — і тому з часом туди з легкістю заходять зайди під чужим прапором. 

Раніше у тому ж Донецьку все було чудово — співи Бейонсе на стадіоні та розкішний аеропорт. Місто регулярно очолювало рейтинги найбагатших міст України та могло позмагатися понтами з самим Києвом. 

Утім — заклики "глушить танки" і "надо просто перестать стрелять" перетворили нинішній Донецьк на люту клоаку, де за щастя мати прозору воду в крані та ходити в туалет "по-великому" без "кульочка".

І поки Вінниця тішиться в ілюзіях, що до них не прийдуть росіяни, бо вони начебто далеко, — Миколаївщина мала б згадати весну 2022 року. І що б було, якби не рішуча оборона генерала Дмитра Марченка. Цілком можливо, що тих чоловіків з трубами та битами уже б ніхто не питав — і вони б нині звільняли якусь Курщину чи Лиман як нікчемне мʼясо в російському пікселі. 

Спеціально для Еспресо

Про авторку: Марина Данилюк-Ярмолаєва, журналістка

Редакція не завжди поділяє думки, висловлені авторами блогів.