Націоналізм і демократія: формула української самореалізації

Йдеться не лише про формальний суверенітет, а про можливість самим визначати правила життя, напрям розвитку, систему цінностей і місце у світі. Саме тому націоналізм не є жорстко прив’язаним до однієї ідеології: у різні історичні моменти і в різних націй він може поєднуватися з тими політичними системами та цінностями, які найкраще сприяють досягненню цієї мети.

Український націоналізм, що визрів на початку ХХ століття в боротьбі за власну державу, пройшов складний і драматичний шлях таких поєднань. Під час Української революції 1917–1921 років він природно взаємодіяв із соціалістичними ідеями, які тоді домінували в Європі та обіцяли соціальну справедливість і оновлення суспільства. У 1920-х роках частина українського руху намагалася знайти спільну мову з комунізмом, сподіваючись, що в межах совєтського експерименту вдасться здобути якусь форму національної самореалізації. У 1930-х роках з’явилися ілюзії щодо можливого тактичного зближення з фашизмом — як реакція на кризу ліберальних демократій і пошук "сильних" моделей державності.

Усі ці спроби виявилися або хибними, або тупиковими. Вони не дали українцям того, чого прагнув націоналізм від самого початку, — стійкої, визнаної та життєздатної незалежної держави. 

Читайте також: Російський імперіалізм: завоювання не лише земель, але й людей

Натомість найефективнішою виявилася "співпраця" українського націоналізму саме з демократією. Саме у форматі національно-демократичного руху наприкінці ХХ століття була досягнута головна його мета — відновлення незалежності України.

Це не випадковість і не історична аномалія. Демократія виявилася тим середовищем, яке найповніше розкриває потенціал української нації. Бо ключова риса, яка робить нас українцями і вирізняє в історичній перспективі, — свободолюбність. Прагнення до самоврядування, недовіра до надмірної централізованої влади, готовність захищати свою гідність і право вибору — ці риси погано поєднуються з авторитарними чи тоталітарними моделями, але природно резонують із демократичними інститутами.

Не менш важливий і зовнішній вимір. Саме міжнародна система, оперта на демократичні цінності, норми міжнародного права та принцип самовизначення народів, дала українцям можливість не лише проголосити власну державу, а й отримати її світове визнання. Без цього середовища незалежність залишилася б декларацією, а не політичною реальністю.

Тому відстоювання демократії — як основи внутрішнього розвитку України та як фундаменту ліберально-демократичного світопорядку — це не данина моді, яка нібито минає. Це внутрішня й зовнішня передумова нашої найефективнішої самореалізації як нації.

У світі "політичного закону джунглів", де панує лише воля хижаків на кшталт путінів, трампів та сі, в України просто немає шансів реалізувати свій потенціал. А можливо — навіть шансів вижити. Тому вибір на користь демократії для нас — не ідеологічна примха, а питання історичного виживання і гідного майбутнього.

Джерело

Про автора. Володимир В'ятрович, історик, народний депутат України.

Редакція не завжди поділяє думки, висловлені авторами блогів.