Повоєнна еміграція: хотіти не значить виїхати

Центр Разумкова спільно з Фондом "Демократичні ініціативи" ім. Ілька Кучеріва 22 січня оприлюднив результати всеукраїнського опитування. Згідно з результатами, 21% громадян України готові виїхати, щойно завершиться воєнний стан та відкриються кордони.  Найбільше охочих емігрувати — українці від 18 до 29 років. 

На першому місці – не загроза життю внаслідок ведення бойових дій (вочевидь на тривалу паузу у війні молоді люди не розраховують), а відсутність можливостей для розвитку. Що виводить бажання емігрувати з питомо воєнного контексту й повертає в ширший: виїхати з України чимало громадян планували незалежно від масштабного вторгнення, просто біда дала несподіваний шанс та прискорила процес. 

"Є підстави взагалі поставити під сумнів певність деяких опитувань, або принаймні їхні інтерпретації, — каже український дипломат, колишній надзвичайний і повноважний посол України в США Валерій Чалий і закликає: - Прошу соціологів визнати, що методологія, де Україна розділяється на Захід, Схід, Північ та Південь – застаріла!". Він має на увазі не конкретне наведене вище опитування, проте його результати теж сформовані саме за подібним принципом. І підкреслює, що серед охочих емігрувати переважають так звані "східняки" - люди, котрі через війну втратили все. Чимало з них навіть двічі, у 2014 та 2022 роках відповідно.

Читайте також: Велика війна не спровокувала велике переселення. Вона прискорила процес

У новинах та соцмережах з цього приводу вже кричать "пробі" й посипають голову попелом. Мовляв, після війни в Україні не лишиться працездатних креативних громадян, населення буде старішати й помирати, замінити ніким, народжуваність падає, доведеться приймати мігрантів із третіх країн, Україна поступово перетвориться на Африку за етнічним складом тощо. 

Проте критичне мислення, притаманне насправді небагатьом, змушує скористатися порадою пана Чалого й ставити під сумнів певність деяких опитувань. Хоча б тому, що українці, якщо хто забув, почали виїжджати майже відразу після проголошення Незалежності. І якщо в 1990-х на бордах горло писали: "Нас 52 мільйони!", то двадцять років по тому скорботно зітхали: нас уже 42 мільйони, населення скорочується, українців меншає. А отже, перманентне бажання "валити з цієї країни" до нинішнього часу доби прямого стосунку не має. 

Масштабне вторгнення перекреслило абсолютно все, чим ми з вами жили до того моменту. Люди дезорієнтовані, бо мусять переживати абсолютно новий, негативний досвід. Незалежно від того, слухав ти до того моменту Кіркорова чи Вакарчука. Світоглядні опоненти опинилися в одному човні, і вони ж у перші дні та тижні вторгнення разом шукали порятунку, переходячи західні кордони в одних і тих самих пунктах перетину. Відтоді й почався процес дезорієнтації, який вилився в наведений вище результат: 21% нашого населення чекає відкриття кордонів, аби без перешкод ламанутися на Захід і більше не повертатись у країну без перспектив. 

Читайте також: Ніхто нічого не робитиме для повернення українців

Дезорієнтація полягає в тому, що третина українців, здебільшого молодих щиро вважає, і й по завершенню бойових дій – до речі, вони ж ще мають завершитися! – у Європі працюватимуть ті самі програми для біженців та переселенців, які запрацювали від березня 2022 року. 

Що ж є насправді і яку картину маємо станом на тепер? 

У Німеччині виплати на одного партнера у сімейній парі зберігаються на рівні 509 євро. Тобто, нічого не робиш, а тисячу євро на родину маєш. Але відтепер працездатним біженцям відмовлятимуть у виплатах Bürgergeld у разі відмови від запропонованої роботи та відвідування інтеграційних курсів. А отже, просто сидіти на благодійній "мінімалці" вже не вийде. Доведеться погоджуватися на пропоновану роботу, котра переважно некваліфікована і яку відмовляються виконувати німецькі громадяни. Тож не важливо, чим потенційний емігрант займався вдома чи які надії мав на еміграцію. Сказано – вантажник, значить вантажник. 

Польща також зберігає програми допомоги біженцям, але – лише тим, хто замешкав у країні три роки тому. Тобто, українцям, які виїхали відразу після вторгнення. Зараз вони в статусі PESEL UKR (тимчасовий захист), але його не отримають потенційні емігранти, котрі зібралися виїхати по війні. Щобільше: зміна статусу на CUKR (дозвіл на проживання) автоматично позбавляє соціальних виплат. Простіше кажучи, йдіть працювати, самі винаймайте житло, оплачуйте медичні послуги тощо. 

У Латвії та Чехії схожі зміни. Якщо відкинути нюанси, допомога зберігається для тих, хто є жертвами війни. Якщо українець перебрався в котрусь із цих країн, щойно бойові дії припинилися, він може на допомогу не розраховувати. Крутись, як хочеш.

Словаччина з березня цього року взагалі скорочує програми підтримки українських біженців, а Ірландія з того ж часу не пропонуватиме новоприбулим українцям безплатне житло.

Норвегія ж відтепер зважатиме на регіон, із якого виїхав українець. Якщо визнає той регіон безпечним – критерії визначення розмиті, бо в Україні нема безпечних регіонів, — жодних спеціальних пільг не очікуйте. 

Читайте також: Наше демографічне майбутнє не виглядає оптимістичним, — Інститут демографії та соціальних досліджень НАН України

Лише поверхове ознайомлення зі змінами правил має підвести до висновків: тим, хто чекає завершення бойових дій, припиняння воєнного стану й пакує валізи, нічого не світить. 

Сьогодні в Україні дуже непросто й ніхто не каже, що буде легше в середньостроковій перспективі. Проте завтра в Європі буде ще складніше. Нової, повоєнної хвилі еміграції найменше чекають ті українці, котрі за ці три роки встигли вчепитися руками й зубами в програми допомоги, адаптуватися до умов їх отримання й взагалі якось знайшли себе. Вони не допомагатимуть тим, хто прийде, на їхню думку, на все готове. 

Нарешті, бажання виїхати назавжди саме в молоді 18-29 років напевне впреться в фінансові можливості. Хіба в цю категорію входять якісь доларові мільйонери, та й ті свої долари швидко розтринькають у процесі адаптації. 

Еміграція – це завжди ресурс, який витрачається на новому місці та в нових умовах швидко, а відновлюється довго і не факт, що відновиться. Та й взагалі, деклароване бажання виїхати насправді треба ділити щонайменше на два. Адже, швидше за все, існує туга за відкритими кордонами й можливістю подорожувати. Тому припускаю: згаданий вище 21% охочих виїхати банально плутають туризм з еміграцією. Все вирівняє можливість подорожувати й повертатися. Колись же це буде…

Спеціально для Еспресо.

Про автора: Андрій Кокотюха, письменник, сценарист.

Редакція не завжди поділяє думки, висловлені авторами блогів.