Про дітей і дорослих: складність вибору

І мені недостатньо пояснення, що підлітки — це вік протесту, і це головна причина всього.  Методологічно недостатньо.

По-перше і головне: у нас величезна кількість прекрасних вчинків і поведінкових моделей серед молодих людей і підлітків.

По-друге, тільки-но якісь молодики послухають у публічному місці якусь пісню з Уфи, або ще гірше — поб'ють військового, як днями в Гідропарку, у нас несеться моральна паніка та обговорення цього лише в площині обурення. 

Але я писала і ще раз повторюю: це не питання суспільної моральної оцінки, це злочин (правопорушення). А якщо молодь чи підлітки п'яні, це не виправдовує їхні дії, а обтяжує.

А якщо їм, до прикладу, 17 чи 19 - це не такі вже й діти.

Бо дивіться. 

Якщо хлопець чи дівчина у 19 гине на війні, ми вважаємо їх дорослими людьми з усвідомлення рішеннями. А якщо їхні ровесники побили військового — то, виявляється, це були "діти", які не відають, що чинять. 

У юному віці цілком нормально мати незгоду з батьками (чи батьківськими фігурами), але незгода і деструкція, незгода і злочин  — це різні речі. 

У нас війна, у нас окуповані території, тобто ворог на нашій території. У нас гинуть люди, військові та цивільні. Це не діалоги в стилі, яка пісня краща, чи чому бити ногами військових погано. Якщо є злочин — то має бути покарання. 

Але у мене враження,  що цього не розуміє ціла купа цілком дорослих громадян.  

Щодня — тут історії, коли жоден пасажир/ка маршрутки, наприклад, не  захистили жінку-УБД від хамства водія. Коли цілком дорослий таксист слухає росмузику і виганяє пасажирку  з машини за зауваження. 

І ж це не про дітей. 

Це про таку суспільну згоду та ілюзію рівності, коли мій сцикливий вибір нічим не гірший, ніж твій сміливий. 

Коли моя інтелектуальна лінь  нічим не гірша за твою працю, а мої токсичні уподобання нічим не гірші за твоє розуміння, що російське  отруює.

І проблема в цьому.

Читайте також: Про стратегічний наратив та моральну гнилуватість так званої маленької людини

А тепер про дорослих і справді — про дітей (а не про здорових молодиків). 

В якийсь момент ми раптом вирішили, що діти й підлітки (я про їхні дії передовсім) недоторканні для критики, а це не так. 

Нам важко усвідомити та визнати, що наші діти можуть робити як щось дуже світле і героїчне, так і правопорушення, злочини, щось морально огидне.

Інша річ, що діти та підлітки дуже часто є дзеркалом свого оточення, свого середовища,  своєї сім'ї.

І тут теж немає однозначних відповідей.

Бо я виросла в селі 1970-х, і я знаю, що були діти, яким бабуся з незакінченою семикласною повоєнною освітою могла давати усіляку підтримку і поштовх до розвитку,  а були сім'ї, де батьки з науковими ступенями або незрівнянно іншими (часто компартійними, але все ж іншими) можливостями, могли бути просто чужими.

Я знаю зараз, що мама, у якої вже четвертий рік —  лише чат з тривогою за чоловіка, може давати любов і знаходити натхнення говорити про найскладніше — понад сили, жертвуючи нервами й власним сном.   А є мама, у якої, ну чесно,  нічого такого, але єдино знайома їй модель спілкування з дитиною — тикнути в руки гаджет, та й по всьому. 

Є тато, який на відстані тримає тепло і присутність, а є тато, який за основне в житті має диван, кубло і  руські телеграм-канали.

Хтось має підтримку у вихованні, хтось ні. Хтось має більше коштів на кращу освіту, хтось ні.

Тому: немає однакових рішень.

І справді є багато нормальних сімейних моделей, взаємно доброзичливих, із взаємною повагою, але ми про них говоримо менше і рідше.

А також —  ми не знаємо,  який світ дорослих оточує тих чи інших підлітків.

А саме дорослі люди могли створити навколо них світ брехні,  порожнечі, подвійних стандартів, безвідповідальності, знецінення будь-яких суспільних норм, нерозділення добра і зла і т.д.

Є дорослі люди, для кого діти заповнюють екзистенційну порожнечу (навіть якщо вони таких слів не знають), а є дорослі люди, які самі  — екзистенційна порожнеча.

Читайте також: Війни виграють матері

Часто вважається, що є кілька правил, і якщо їх дотримуватися, вони стануть панацеєю від усіх бід “не такої” молоді.

- Громадянська позиція. 

Це дуже важливо і це не абстрактні слова, а опора щоденних рішень. Але подивіться,  чи всі дорослі мають громадянську позицію?  То чому ми тотально очікуємо цього від дітей?

Ви зверніть увагу, наприклад, скільки торговців Кримом повилазило за дві останні доби скрізь у соцмережах.

І це ж не діти. 

- Відповідальність, якої завше бракує. 

Тут слід нагадати, що лише 56% українських громадян вважають відповідальність цінністю.

Дорослих громадян.  

То чого ми хочемо від дітей?

- "Хороше” медіаспоживання. Чи варто нагадувати, що медіаспоживання дорослих людей жахливе? І наш спосіб соціалізації, і коло людей, якими ми себе оточуємо також бувають часто сумнівними. То чого ми хочемо від дітей?

- Українська мова.

Але з того, що я спостерігаю, лише мови недостатньо. Бо важлива не просто мова, а вкорінена через мову культура. Бо мовна ідентичність — це не просто спілкування українською мовою, це усвідомлене переживання належності до української ідентичнісної групи.

Чи знаю я україномовних "ватників"? Так.

І ви таких знаєте, припускаю.

Тому ми говоримо не лише про мову, а український культурний простір, про середовище, яке задовольняє усі інтереси дитини (чи молодої людини). А це не лише батьки, а й ровесники, а й інші важливі люди. 

На жаль, в Україні досі пошук і забезпечення такого середовища — це робота.

І це ж не лише про сім’ю, а й про школу, і про позашкільне середовище. Про державу і суспільство в цілому. 

Тому все це — робота.

Бо, наприклад, дуже корисно, щоб діти мали участь у житті родини. Не з примусу, а зі співвнеску. 

Читайте також: Чому демократична Україна, загартована Майданами, не може здолати відсталу автократичну Росію

Але тоді одразу знову постає питання: а чим родина наповнює своє життя?

Бо дуже корисно, наприклад,  спілкуватись з дітьми.

Але  про справді важливе. 

Як на мене, це сенси, це процес вибору рішень, це моральні дилеми. 

• Це про те, як формуються сімейні та суспільні зв'язки.  
• Це про суперечливе і складне минуле — сім'ї, країни. Про те, як працювати з інформацією. Про те, як розрізнити свободу і відповідальність. 
• Про те, що таке право і права, які наслідки правопорушень. 
• Що таке особистий інтерес, а що — суспільний. Як зрозуміти свої потреби й потреби інших.
• Як орієнтуватись у світі — це взагалі базове. 
• Як зрозуміти, що правильно, що неправильно.

Але чи завжди нам є що сказати?

Тому один зі способів захисту дорослих від цього всього, як мені здається, це одразу почати все пояснювати невідомим незрозумілим таємничим світом дітей і підлітків, з яким "нічого неможливо вдіяти".

Але є діти та підлітки, які роблять купу всього чудового.

Це не обов'язково про героїчні вчинки на війні. Це може бути те, що ми називаємо звичайним: навчання чи робота, і навчання й робота, спорт чи якась громадянська, чи шкільна, чи університетська активність. 

Є діти, які є частинкою підтримки сім'ї й близьких на своєму рівні (це, до речі, нормально, це і дає той досвід емпатії,  про брак якої ми так бідкаємося).

Є діти, які мали сміливість організувати український книжковий клуб в окупації.

І є дорослі, які не пам'ятають, яку книжку і коли вони в принципі востаннє читали, живучи у свободі.

Я дуже не хочу, щоб склалося  враження, що я даю якесь "технічне завдання" дорослим, як робити "правильно".

Це просто роздуми.

Бо діти не ростуть самі по собі, у їхньому житті завжди була якась модель, яку вони побачили.

Головне запитання — яка.

Джерело

Про авторку. Тетяна Трощинська, журналістка

Редакція не завжди поділяє думки, висловлені авторами блогів.