Чому демократична Україна, загартована Майданами, не може здолати відсталу автократичну Росію

І має в десятки разів більше природних ресурсів. І 20 років готувалася до чинної війни. І кілька сотень років її населення переконували, що великороси – жителі власне російських регіонів – значно вище стоять у розвитку від малоросів (українців). І що ніякої України немає (вигадка Леніна, австрійського генштабу, Петлюри, Бандери, Чорновола). А є південний регіон Росії зі зіпсованою російською мовою і поширенням нацистської ідеології, яка загрожує існуванню російської мови, культури, духовності. Але яку чомусь підтримує Захід.

Треба визнати, що російській пропаганді за кількасот років вдалося нав’язати комплекс меншовартості й переконати певну частину українців у тому, що вони недержавний народ, що їхня мова значно гірша російської, що в них практично відсутня власна культура й національне мистецтво, що вони не мають власних національних лідерів, як і власної національної еліти.

...Частина моєї родини (по мамі Олексієнки) нині мешкає у Кривому Розі. Маминих братів і сестер уже немає, а мої двоюрідні до останнього з гордістю ідентифікували себе як жителі Кривбасу. Вони не забули батьківську мову і між собою говорять хоч і не вишуканою, але українською. Але їхні діти переважно всі були російськомовними. І перший, і другий Майдан на них мало вплинув і внутрішньо практично не зачепив, а от війна суворо пройшлася по долях їхніх дітей, змусивши багатьох вийти за межі Кривбасу. І ті, хто побував на фронті, вже органічно відчувають свою причетність до українства.

По суті, вони тільки під ворожими стволами й варварськими обстрілами почали відчувати свою належність до українців. Перед армією вони не були полум’яними патріотами й не кричали на все горло "Слава Україні!". І добровольцями до лав ЗСУ вони не записувалися з перших днів війни. Та коли отримали повістку, то ніхто не тікав сторч головою, а пішли на фронт і нині виконують свій громадянський і вже патріотичний обов’язок. І їхні діти нині говорять українською краще за їхніх батьків. Хоч ті, що побували чи ще досі перебуває на фронті, вже теж вивчили українську.

Читайте також: Учімось жити й перемагати у звихнутому часі

Один мій київський товариш нещодавно поділився досить сумною і, я б сказав, дещо загадковою екзистенцією. Він має двох синів – гуманітаріїв із вищою університетською освітою, які добровольцями записалися до війська після нападу орків. У нього несподівано прорвалося те, що давно вже не давало спокою. З підкреслено беземоційним філософічним сумом повідав, що має в Києві десяток друзів, питомих українців, у патріотизмі яких він досі ніколи не сумнівався. І ці друзі завжди відстоювали українську позицію і були щирими патріотами. Але жоден із них не послав свого сина до війська – одні якось отримали ту бронь, інші поховалися і не висовують носа з хати, ще інші втекли від війни за кордон.

Підозрюю, що це – характерна для Києва і для багатьох міст ситуація, яку одна моя знайома – теж надзвичайно патріотична людина – сформулювала дуже коротко: "Я не для війни родила і вирощувала свого сина!". Мабуть, інші для війни?

Треба сказати, що у всіх тих, хто відмовився записатися під час війни до війська, нині є своє виправдання. І звучить це виправдання приблизно так: "А чому діти українських політиків і можновладців не пішли до війська? Чому мої діти мають брати зброю до рук, щоб захищати їхні посади й статки, а їхні діти жирують у Києві, Дніпрі, Львові, Франківську?". На це просто нічого відповісти, бо – чиста правда. Як правдивий й інший аргумент, що в багатьох підрозділах нашої армії, де залишилися ще старі порядки радянської епохи, панує безлад і офіцери не дуже опікуються здоров'ям і життям своїх підлеглих.

І готовий приклад. Після початку останньої війни в Ізраїлі 7 жовтня 2023 року всі діти міністрів, включно з дівчатами з 18 років мобілізувалися до війська і взяли до рук зброю. Може, тому євреї й перемагають ворогів, що в час лихий у них усі рівні та всі не на словах, а на ділі патріоти?!

А в нас два роки дебатували, чи призивати до війська двадцятип’ятирічних здорованів, чи дати їм ще час "потусуватися" по київських клубах, поки "свідомі" проливають за них кров? А потім резонно пославшись, що в армії немає порядку і там немає синів міністрів і політиків, яких би вони дуже хотіли бачити, спробувати дременути на Захід… І це після того, як усі знають, що орки робили в захоплених районах Маріуполя, Київщини, Чернігівщини, Харківщини, Сумщини.

Читайте також: Чому серед українців розвелося чимало корисних ідіотів?

Хлопці готові були в тій холодній і стрімкій Тисі потонути, але не залишитися, щоб зі зброєю в руках захистити своїх матерів, жінок, сестер від тотального зґвалтування й наруги дикої орди. Про таке поняття, як захист від плюндрування рідної землі я промовчу.

Врешті, українська армія нині – це переважно 40-50-60-річні дядьки із сіл і містечок, які покірно взяли до рук зброю, коли їх покликали до ТЦК. Бойові офіцери їх називають Миколами. Так, це, як правило, прості й непретензійні чоловіки, які мовчки й вперто, може, не так швидко і якісно, але роблять свою роботу. А міські розумовичі сидять під жіночими спідницями й крадькома виглядають із вікон, коли це вже все закінчиться? А для них це вже ніколи не закінчиться, бо залишки совісті мучитимуть усе життя… 

Як ці залишки совісті мали б мучити й верховне керівництво держави, яке шляхом тотального обману й солодких обіцянок захопило владу, не підозрюючи, що це – перш за все, колосальна відповідальність за кваліфіковані й професійні рішення, які вони навіть не намагаються шукати.

Так, тут ми не дуже оригінальні. Соціологи свідчать, що в багатьох демократичних і розвинених країнах молоді люди – всі активні патріоти. Але при тому тільки б одиниці пішли б у військо захищати свою домівку і своїх близьких у випадку ворожої агресії. Та нам від цього не легше, бо треба все-таки якось свою захистити.

І попри все в нас є всі підстави вірити в перемогу. Бо за час Незалежності народжується нове покоління, в яке входять і двоє синів мого славного товариша. І це покоління усвідомлює себе українцями й готове це українство захищати. 

У нас відбулися Майдани, які багатьох переконали, що вони можуть і зобов’язані здолати несправедливість, яка колись міцно вкоренилася на нашій землі й досі повільно здає позиції. Але українці можуть бути господарями на своїй землі. На відміну від росіян. І в цьому наша сила, що дає підставу на перемогу.

Але поки у верхніх ешелонах влади панує безлад, розгул корупції й відверте мародерство в час війни, нам буде важко перемогти. Попри дотаційний стан економіки, коли пенсії громадянам і зарплати державним службовцям надходять із грантів наших західних друзів, уряд бездарно розпоряджається цими коштами, використовуючи їх на людей, які дуже погано роблять свою роботу. 

Читайте також: Країна "інвалідів" у країні воїнів

А це ті ж прокурори, чимала частина яких зробила собі ще й інвалідність і за все разом отримує щомісяця близько 500 тисяч гривень. І які навіть після гучного скандалу з ганебним відкриттям їхніх фальсифікацій спокійно продовжують працювати на своїх посадах, отримуючи гроші за вигадану інвалідність. 

Це і ті ж судді, у яких зарплати по чверть мільйона гривень, а вони ще й беруть хабарі вже в мільйонах доларів. І не несуть поки за це ніякої відповідальності, як той же Голова Верховного суду Князєв, спійманий на хабарі в $5 мільйонів і який (незважаючи на доведений факт хабаря) досі вільно розгулює Києвом і околицями. 

До цього можу додати середні зарплати керівництва державних органів влади за січень 2025 року, отримані державою в час війни й оприлюднені відомим активістом Юрієм Касьяновим.

• Національне агентство із запобігання корупції (НАЗК) – 231 тис. грн.
• Державна податкова служба – 212 тис. грн.
• Держфінмоніторинг – 423.5 тисячі гривень.
• Секретаріат Національної тристоронньої соціально-економічної ради – 232,3 тис. грн.
• Державне агентство з розвитку туризму – 202,6 тис. грн.
• Апарат Верховної Ради – 198,5 тис. грн.

Для прикладу: в бойовому підрозділі ЗСУ, де служить Касьянов, з урахуванням бойових виплат середній розмір грошової винагороди склав 35 тис. грн за місяць.

Нудить про це писати і, здогадуюсь, що нудить це читати. Але впевнений, що треба знати правду. Вона дає підстави відповідно діяти кожному громадянину. Чи не так?

Джерело

Про автора. Віктор Мороз, український публіцист, оглядач

Редакція не завжди поділяє думки, висловлені авторами блогів.