Про втому від війни та сценарії завершення

З одного боку, політизація в країні, де є політика — неминуча. З іншого, розхитувати країну, щоб дискредитувати своїх політичних опонентів в момент війни, все одно доволі по-конченому.

Бо логіка наших дипломатів промальовувати наші "червоні лінії" для потенційних перемовин — правильна. Як і вимоги від наших партнерів надати зброю і гроші, щоб ці "червоні лінії" були подалі. Навіть якщо вам не подобається, що обличчям цієї роботи є Зеленський.

Глобально ж всі ці помиральні ями заради лайків і рейтингів — це потужна "інвестиція" в ту саму втому від війни, яка погіршує можливі конфігурації сценаріїв її завершення. Справжня втома від війни накопичується в абсолютно всіх, просто проявляється по-різному. Хтось впадає в депресію, хтось в ескапізм (а потім в депресію), хтось в апатію, хтось в істерику. Дехто знаходить відповідь у конспірології, шукає винних чи просто їде дахом.

Аналізувати неупереджено — все важче, а утриматися від впливу на висновки вибриків психіки та настроїв оточення — все складніше.

Тож треба нагадати. Війна — річ сценарна. У нашій війні все так само. І коли ми думаємо які сценарії є реальними, треба враховувати:

• різницю потенціалів (Росія ресурсно переважає Україну);
• перевагу національної держави над імперією в питаннях стійкості та саморегульованості (тут велика перевага за Україною);
• те, що обидві державні системи неефективні, але досі життєздатні;
• те, що можливість України завдати Росії поразки критично залежить від допомоги;
• довгострокова безпека України залежить від а) гарантій безпеки, переозброєння після війни; б) бажання чи спроможності Росії повторювати агресію.

Читайте також: Про мирні плани та дипломатію

За поточної конфігурації нити про "все пропало" доволі дивно. Як і говорити, що за поточної конʼюнктури можливі "кордони 91 року". Тріумфальний сценарій можливий лише за радикального збільшення допомоги або гострої внутрішньої кризи всередині Росії. Катастрофічний сценарій можливий за припинення західної допомоги (як військової, так і економічної). Ну, або якщо українці вирішать самовбитися шляхом руйнування власної держави. Тут, як би не старалися внутрішні та зовнішні вороги й ідіоти з усіх таборів — поки не так критично.

Сценарій тріумфу чи катастрофи — це взагалі дуже сильно про рандомність. Враховуючи крихкість диктатур чи критичну залежність допомоги від конʼюнктури точка неповернення для кожної зі сторін може настати відносно несподівано і швидко. Але це низько ймовірнісні сценарії наразі.

Все інше — так чи інакше — про "посередині". Хтось назве це корейським сценарієм (реалісти), хтось хорватським (оптимісти), хтось буде боятися вʼєтнамського (песимісти). Вони всі — про конфігурацію, яка складається на момент, коли обидві сторони, їх фан-групи та нейтрали дійдуть до стадії "так, де тут стіл, де можна щось підписати?".

В цих умовах найкраще, що можна зробити — визнати те, що ми не все можемо контролювати. Як правильно написав Юлій Морозов, повернутися в минуле, згідно з парадигмою "а от треба було", неможливо. Працювати доведеться з тим що є, з інституціями, які набудували, і людьми, які виросли. Бо докорінні інституційні зміни під час війни такої інтенсивності — це про казки.

Читайте також: Захід — Росія: видавати бажане за дійсне

Я не знаю на 100%, до якого саме сценарію ми прийдемо. І ніхто не знає. Ймовірно, обирати доведеться не між "тотальною перемогою" і "ганебною поразкою". І суспільна фрустрація за підсумками війни буде незалежно від сценарію. Бо питання "а нащо?" і "а як з цим жити?" суспільство і кожного з нас чекають неминуче. До цього неможливо повноцінно підготуватися, але можна бодай про це думати. Інколи.

Екзамен на вивчення уроків війни ми будемо складати у перші 20 років після її завершення. Там і буде видно, чому навчилися. А завдання зараз — намагатися не впадати в зневіру, істерику чи апатію.

Джерело

Про автора. Юрій Богданов, публіцист, спеціаліст зі стратегічних комунікацій у сфері бізнесу, державного управління та політики

Редакція не завжди поділяє думки, висловлені авторами блогів.