Суперечка Соловій та Єфросиніної: вирватися з культурної резервації

Але мені, як людині на перетині культур, цікаво також спробувати проаналізувати — а про що власне йдеться? Чому саме тут смикнувся нерв, чому так боляче?

Я погоджуюсь, що суперечка — попри позірну легковажність формату — цілком світоглядна. І далеко виходить за звичні межі "мовного питання".

Здається, головна наша претензія для колективної маші єфросиніної — це те, що всі вони прийшли на місце знищених паростків української масової культури 90-х. Прийшли як виразно (про)російські "культуртрегери". Саме через них ми, врешті, викинули, навіть не метафорично, а буквально, наші телевізори з наших кімнат. І, зрештою, пишалися тим.

Читайте також: Єфросиніна vs Соловій: про особисту вину і небажання її визнавати

На жаль, разом з телевізорами, "голубими огоньками", "танцями з зірками", "голосом країни" тощо, ми викинули чи відрубали наш зв'язок з масами, які надалі повністю перебували в інформаційному полі, яке формували канали олігархів. І це поле було проросійське чи часто просто російське. То те, що важко пробачити. Навіть, коли хтось щиро перепрошує (а таких випадків — одиниці). Ми тим часом, як справедливо зауважила Маша Єфросиніна, опинилися на маргінесі. Або, краще сказати - в культурній резервації.

І при цьому, треба визнати, досить затишно там облаштувалися. Зі своєю нішовою українською культурою, музикою, літературою. Мовою, зрештою.

Не те щоб ця резервація була герметичною, але кордони її були позначені: свій до свого по своє.

Брутальна російська агресія все змінила — в тому числі тренди й "запити авдиторії", як знову ж слушно зазначила Маша. І раптом виявилось, що персонажі, яких ми успішно "закенсилили" в нашій культурній резервації — почали в неї вриватися.

Саме вриватися з притаманною їм безцеремонністю, вірою у власну вищість, поганою українською, віршами Шевченка "на злобу дня" і короткою історією України "хто кому Тичина" в реп-обробці.

І тут виникає, як кажуть поляки, zamieszanie. Бо, як сказав би дон Корлеоне, ви переходите на українську. Але робите це без поваги. На це накладається наш очевидний ресентимент маргіналізованих, який своєю чергою стикається, з іншого боку, з наративом про начебто "упривілейованих з народження" українців (мовляв, легко бути "правильним українцем", коли ти народився у Львові).

Словом, ситуація, як можна побачити не така проста, як може здаватися. Її не можна просто замовчувати "заради єдності". Якщо ми хочемо, щоб ця єдність була справжньою, а не вдаваною, то мусимо провадити діалог. Але потребуємо більше тактовності та чесності з обох боків.

Джерело

Про автора. Андрій Сайчук, журналіст, телеведучий Еспресо

Редакція не завжди поділяє думки, висловлені авторами блогів.