У нас є переможець на роль антигероя епохи. І це не російський диктатор

Знаємо його фінальну мету та методи її досягнення. Зрештою, він президент найбільшої, але напівпорожньої країни. Він — зло відоме, очікуване і прогнозоване.

Це і не лідер Китаю. Той зміцнює владу, нарощує м’язи та мріє про глобальну велич. Пекін має намір перегорнути сторінку принижень XX століття, і хоча Тайвань залишається головним нагадуванням про безсилля минулого, але далі погроз поки що справа не йде.

Відтепер у цьому конкурсі є фаворит. 47-й президент США.

Його перемога стала головним краш-тестом для цінностей. У правил, які ми вважали нормою, відібрали милиці — і тепер світ стежить за тим, наскільки вандалостійкою є конструкція. Фактично, йдеться про те, який саме будинок встигли збудувати демократії за останні десятиліття: солом’яний, дерев’яний чи кам’яний.

Американський президент скасовує інклюзивність. Таврує різноманіття. Хоронить м’яку силу. Раз по раз говорить лише зі своїми прихильниками — і навіть не намагається спілкуватися з тими, хто за нього не голосував.

Читайте також: Трамп веде американський корабель на скелю

Демократична модель передачі влади будувалася на тому, що у нового тріумфатора не менше прав на владу, ніж у попередника. Але вся риторика Трампа побудована на тому, що в нього більше прав на владу, ніж у попередника. Країна, яка десятиліттями була зразком і прикладом, тепер зносить тримальні стіни збудованої нею будівлі.

Нас довго переконували, що інституції здатні бути інструментом стримування. Що демократію захищає розділеність влади. Що парламент, суди, бізнес, профспілки, медіа, регіональна влада і силовики повинні взаємно врівноважувати одне одного — не дозволяючи нікому нав’язати свою волю іншим. А тепер ми спостерігаємо за тим, як президент у твіттері забороняє студентам демонстрації, антивакцинатора призначають міністром охорони здоров’я, а найбагатша людина на планеті розбирає інституції на цеглинки. За повної бездіяльності незгодних.

Американський досвід був зразком для наслідування — щоб тепер стати своєю протилежністю. Усе одно що виявити, що правильне харчування, спортзал та імунітет — це прямий шлях на лікарняне ліжко. Виявилося, що конституція, федералізм і десятиліття традицій не гарантують захисту від рукотворного хаосу, якщо його автор досить самовпевнений, наполегливий і глухий.

Читайте також: Чому Трампу не вдасться досягнути миру

До того ж під питанням опинилася теорія раціонального вибору. Раніше вважалося, що електоральні несподіванки — це доля нестійких демократій. Що вони можливі там, де населення животіє у злиднях і подачках. Що у країні з розвиненою економікою, фондовим ринком і звичкою інвестувати виборці приречені чинити раціонально — тому що прораховують наслідки. А тепер ми спостерігаємо за тим, як 77 мільйонів американців проголосували за людину, яка робить усе для зростання цін, збільшення безробіття і зниження котирувань акцій.

Ніхто тепер не може сказати напевно — що слугує в державі тим самим відрізаним куточком у сім-картки, який не дозволяє її неправильно вставити в телефон. Який вигляд має мати в демократіях захист від діяльного дурня? Як система має чинити опір рукотворному хаосу? Хто має казати «ні» чужій ексцентриці і як бути, якщо від цього заперечення вирішать відмахнутися?

Сполучені Штати одномоментно перетворилися на власну протилежність. Американська система тепер нагадує Супермена, який перейшов на темний бік. А всі її колишні союзники схожі на інших членів Ліги Справедливості. Які, загалом і в цілому, досить сильні — але, однак, поступаються своєму недавньому товаришеві.

Читайте також: Трамп надовго

Раніше ми дивилися на антиутопії в кіно, а тепер - у новинах. Колись могли посміюватися над блокбастерами за сценарну стрімкість, а тепер - шукаємо в них рольові моделі та прогнози. Прихильники божої роси можуть розповідати нам про хитрі плани, сильні руки та неординарні рішення, але проблема в тому, що ми відтепер живемо у третій серії «Зоряних воєн», а до шостої ще потрібно дотягнути.

Феномен Трампа ставить перед світом цілий список запитань, на які ми думали, що знаємо відповіді. Чи важлива репутація? Чи існує етика? Чи є різниця між жертвою і агресором? Хто відтепер може вважатися союзником для найсильнішої країни на планеті?

Нові США — це випадковий зиґзаґ чи нова норма? Якою має бути система стримувань і противаг від діяльного нарциса? Чи існує колективний захід, де його межі та хто посяде вакантне місце лідера?

За цим експериментом дуже цікаво спостерігати збоку. Проблема в тому, що цієї опції наша країна позбавлена.

З моменту інавгурації Дональда Трампа минуло дев'ять тижнів.

Джерело

Про автора: Павло Казарін, журналіст, телеведучий, лауреат Державної премії ім. Тараса Шевченка

Редакція не завжди поділяє думки, висловлені авторами блогів