Як розуміти Вампірляндію

За кілька днів перед тим гучним обміном NV показав фільм, у якому трійко втеклих до Європи росіян розповіли, як їх намовляли піти "в СВО" рідні мами (sic!) - з аргументацією в діапазоні від "кредиты закроешь, и жена-вдова гордиться будет" до "а вдруг еще вернешься", - я це собі занотувала, бо мені воно якраз під гарячу руку прийшлось, "з лану до столу": напередодні я закінчила передмову до нового перекладного видання "Найдовшої подорожі", де написала, зокрема, таке:

"Нема сумніву, що, якби путінський бліцкриг удався, то експертів, охочих вписати його в [західну картину світу] гладко й м’яко, щоб не муляв, не забракло б <...>, – і, попри всі можливі складнощі, пов’язані зі зникненням з мапи Європи чималої країни з 40-мільйонним населенням, сама та картина (в якій пріоритетними є добрі стосунки з “тисячолітньою” Росією, а Україна – то якийсь її відколотий регіон, така собі “Баварія з претензіями”) не вельми б від того постраждала. Одначе бліцкриг із ганьбою провалився, і цей факт насував неминуче й неприємне припущення, що “сови не те, чим здаються”, – що обидві сторони цього “конфлікту” <...> є насправді не тим, чим звикла їх уважати західна публіка.

Фактчекінг реальністю вийшов надто брутальним і загрожував Заходові, можливо, найбільшим світоглядним обвалом за цілу модерну добу – без перебільшення, освітньою революцією, і не тільки в слов’янських студіях, а кому ж таке сподобається... Потрібна була більш-менш задовільна "сторі", щось на кшталт битви Давида з Голіафом, – де агресор би засуджувавсь, жертва викликала симпатію, але всі інші смислові конструкції, балки й крокви (вони ж фейки, ілюзії й стереотипи) й далі лишались би на своїх місцях, обіцяючи страшній казці щасливий кінець (всім народам – мир, а Росії – демократію).

Читайте також: Режисер Лозниця: чи той цвіт "наш"?

І от уже третій рік я спостерігаю за тим, як – не отримавши такої "сторі" ні од українців, ні од російських опозиціонерів на еміграції, – європейські інтелектуали невтомно намагаються її зліпити з підручного матеріалу, аби тільки вберегти цілу попередню конструкцію незайманою, – і те, що реальність раз у раз так само брутально обвалює їхні піщані за́мки, як це сталося 24.02.2022 р., їх не спиняє й не знеохочує. Спочатку була ширилась версія, ніби це, мовляв, “війна Путіна” і вся проблема в ньому одному, а росіяни воювати не схочуть, бо ж (ще один хибний засновок!) ніхто не хоче воювати, – те, що Путін куди краще знав свою країну, коли пояснював матерям загиблих, як це прекрасно, що їхні сини загинули у війні, а не в ДТП чи од водки, бо тепер їхнє безглузде життя набуло сенсу (а смерть, додаймо, неабияк покращила родинний добробут, на виплату за одного вбитого в Росії бенкетують цілим селом!), щиро заскочило всіх, хто уявляв собі росіян за Нетфліксівськими екранізаціями Толстого й Чехова. Наступною версією тієї самої "сторі" була спроба героїзувати російську антипутінську опозицію, якої різко побільшало на Заході з початком мобілізації, – але й цей за́мок рухнув, коли з’ясувалося, що за два роки у вільному світі ці люди не спромоглися на жоден організований політичний виступ чи маніфест, а після смерти Навального, в якому Захід серйозно був бачив надію на демократизацію Росії, виявилося, що небіжчик не лишив по собі жодної притомної програми, окрім як – воювати краще, і без корупції (благослови Боже російську корупцію, що зберегла невідь-скільки життів, і не лише українських, з такою “опозицією” я однозначно волію Путіна!). В дні, коли я пишу ці рядки, росіяни в Росії (на Півдні) нарешті почали виходити на протести – тільки, всупереч сподіванням західних політиків, зовсім не проти війни, яку веде їхня країна, а проти блекаутів у себе в містах: виявляється, коли вони справді чимось невдоволені, то цілком здатні перекрити вулицю й висунути вимоги до урядовців, не боячись ні поліції, ні репресій..." (с)

***

Читайте також: "Мані-мані-мані"

Розуміється, інформаційна "гучність" чи то NV-шного фільму, чи моєї книжки з усіма її перекладами й передмовами непорівнянні з інформаційною гучністю вмить розхапаних усіма провідними медіями світу новоприбулих спікерів Кремля (при тім мені якось не трапилось жодної згадки про Юрія Дмитрієва, ув'язненого "за Сандармох" за штучно вигаданою, як колись за Брежнєва-Андропова були малювали політв'язням, "кримінальною статтею": схоже, його життя на Заході нікого вже не цікавить — а 40 років тому і Буковський, і наш Валентин Мороз, і інші політв'язні ще були дуже навіть цікавили, купа правозахисних організацій боролася за них аки леви, і по цьому одному факту можна заміряти, наскільки за ці роки просунулась Імперія Зла в справі нищення західних ліберальних інституцій...).

Але я тут про інше. Про те, щО таке "русскій мір" зблизька, я, нагадаю, написала за два місяці до вторгнення — в грудні 2021 р. в статті "Мій теплий ламповий рашизм", на матеріалі інтернет-сайтів для масової жіночої аудиторії. Рік спостережень за ними (2021-й) дозволяв зрозуміти, як саме матерів можна підготувати сприймати загибель сина десь на війні в чужому краю як профіт і, відповідно, вважати його участь у такій війні бажаною, — і ось саме цей Великий Секрет московської держави третій рік, навіть після Бучі й Маріуполя, вперто не налазить на голову вестернерам (канадська співпродюсерка укр. фільму "INTERCEPTED" навіть субтитри перехоплених розмов російських солдатів з їхніми родинами "почистила"-повиправляла, злагіднивши їх "на західний смак", - вочевидь не повіривши українським авторам щодо достеменности дослівного перекладу, чим, як на мене, неабияк зіпсувала можливий "просвітницький" ефект цього фільму для західної аудиторії).

Секрет цей називається — маскульт: на противагу СРСР, РФ після 1991 р. зробила ставку саме на нього. А з російським маскультом — і, ширше, з російською масовою свідомістю, яку той обслуговує, — Захід не знайомий трохи більш ніж абсолютно: в цій царині до вторгнення в західній русистиці панувала повна, білосніжна незайманість. Перша відома мені англомовна розвідка на цю тему з'явилась як Х-тред у політолога Серґєя Сумлєнного аж у — я не жартую! - вересні 2023 року, — жодних книжок-монографій-дисертацій про те, що таке справжня російська культура останнього 30-ліття, яка й породила Маріуполь і Бучу, в бібліотеках жодних Оксбриджів ви не знайдете. А що не названо (не описано) - того не існує...

І поки ця лакуна не заповнена — Путін (чи його наступники) зможе/уть втирати Заходу все за старими "андроповськими" методичками, не боячись, що спікерів поженуть капцями. А ми, знай, гніватимемось, чому з вестернерів такі непохитні, віруючі в Большой тєатр і Толстоєвского, ідіоти.

* Публікується зі збереженням стилю авторки

Джерело

Про авторку. Оксана Забужко, письменниця

Редакція не завжди поділяє думки, висловлені авторами блогів.