Два роки громадянської війни у Судані: як до конфлікту причетні Росія та Україна. Пояснюємо

У центрі цієї війни — боротьба за владу між двома ключовими військовими силами країни: Збройними силами Судану (SAF) на чолі з генералом Абдель Фаттахом аль-Бурханом і воєнізованою групою Сили швидкого реагування (RSF) під командуванням Мохаммеда Хамдана Дагало, відомого як Хеметі. 

Про війну, яка має історичні та економічні причини, вплив на яку мають інші країни, зокрема, й Україна, детальніше розповість Еспресо. 

Де Судан і чому ця країна важлива 

^{Піраміди поблизу столиці Судану, фото: pexels}

Судан — велика країна на північному сході Африки, яка межує з сімома державами. Розташована нижче Єгипту, і має вихід до Червоного моря. Її розмір – приблизно 1,8 млн квадратних кілометрів, що робить Судан третьою за величиною країною в Африці після Алжиру та Демократичної Республіки Конго. 

Територія Судану простягається від пустель на півночі до зелених саван на півдні, з річкою Ніл, що протікає через неї і ділить її на схід і захід. Попри великі розміри, населення Судану становить близько 43 млн людей, і це дуже різноманітна суміш племен, мов і культур. 

Судан – це також місце з багатою історією. Тисячоліття тому тут була стародавня цивілізація Куш, яка будувала піраміди (так, у Судані є свої піраміди, хоч і менші за єгипетські) і торгувала з фараонами. Пізніше, у Середні віки, тут виникали мусульманські королівства, які контролювали торгівлю золотом, слоновою кісткою і навіть рабами через Сахару. Таким чином у Судані закріпилося мусульманство.  

У XIX столітті Судан потрапив під владу Єгипту, а потім — Великої Британії, яка правила разом із Єгиптом до 1956 року, коли Судан став незалежним. Але незалежність не принесла спокою. 

Майже одразу почалися конфлікти між північчю, де домінували араби-мусульмани, і півднем, де жили африканські племена з іншими місцевими традиціями. Ця війна тривала десятиліттями, забравши понад 1,5 млн життів, і в 2011 році південь (територія розміром як Україна) остаточно відокремився, ставши окремою країною на карті світу — Південним Суданом. Разом із ним Судан втратив більшу частину своїх нафтових родовищ, що сильно вдарило по економіці. Натомість країна зберегла свої золоті копальні. 

Та на цьому негаразди Судану не закінчилися. Адже багаторічний президент країни, а по факту диктатор Омар аль-Башир, який до цього був полковником, що здійснив військовий переворот, проводив корумповану й антидемократичну політику на тлі все більших економічних негараздів. 

Передумови та причини громадянської війни 

У 2019 році масові протести призвели до повалення суданського диктатора Омара аль-Башира, який правив країною 30 років. Після його усунення влада перейшла до перехідного військово-цивільного уряду, який мав підготувати Судан до демократичних виборів. Однак два головні військові лідери — Абдель Фаттах аль-Бурхан, голова Суверенної ради і де-факто голова держави, і Мохаммед Хамдана Дагало, його заступник і командир Сил швидкого реагування, — швидко стали конкурентами. 

Сили швидкого реагування (RSF) з’явилися у Судані в 2013 році, коли тодішній уряд реорганізував сумнозвісні міліцейські дружини "Джанджавід", що діяли в Дарфурі з початку 2000-х. Їх спочатку використовували для придушення повстань у Дарфурі, де вони прославилися жорстокістю, включно з етнічними чистками. По суті, диктатор Аль-Башир створив RSF як окрему воєнізовану силу під командуванням Мохаммеда Хамдана Дагало (Хеметі), щоб контролювати регіони та протистояти можливим переворотам. Щось подібне зробив Путін у Чечні, надавши владу Кадирову і його оточенню. 

Популярність RSF зросла завдяки їхній ефективності в боях, доступу до ресурсів (зокрема золота в Дарфурі) і підтримці з боку влади. З часом Хеметі розширив вплив RSF, залучаючи бійців із бідних регіонів, обіцяючи їм платню та владу. Участь у війні в Ємені на боці Саудівської Аравії та контроль над прибутковими активами також додали їм ваги. 

Та після повалення режиму Аль-Башира, напруга між Силами швидкого реагування і Збройними силами Судану різко зросла, особливо через розбіжності в інтеграції RSF до регулярної армії, розподілу влади та контролю над економічними ресурсами, зокрема золотими копальнями в Дарфурі, які є важливим джерелом доходів для Хеметі. 

У жовтні 2021 року аль-Бурхан і Хеметі спільно здійснили військовий переворот, усунувши цивільний уряд, що ще більше загострило ситуацію. Та остаточним поштовхом до війни стала суперечка про терміни та умови об’єднання сил, що вилилася у відкрите збройне протистояння між двома воєнізованими групами в квітні 2023 року.

Хто з ким воює і які їхні цілі

^{Абдель Фаттах аль-Бурхан та Мохамед Хамдан Дагало. Фото: Вікіпедія}

Як вже було зазначено, у центрі конфлікту — протистояння між SAF і RSF. Збройні сили Судану, очолювані аль-Бурханом, представляють офіційну армію країни, яку визнає більшість світу. Вони прагнуть зберегти централізовану владу та контроль над державними інститутами. 

Натомість RSF, створені на базі сумнозвісних ополчень "Джанджавід", є добре озброєною воєнізованою групою, що має значний вплив у периферійних регіонах, особливо в Дарфурі. Хеметі прагне не лише зберегти автономію RSF, а й отримати більшу політичну та економічну владу в Судані, стати автономною групою, державою у державі. 

Коли бої спалахнули в столиці Хартумі, вони швидко поширилися на інші регіони, зокрема Дарфур, Кордофан і Блакитний Ніл. Обидві сторони почали звинувачувати одна одну в порушенні прав людини, включаючи етнічні чистки, масові вбивства та насильство проти цивільних. 

Тож SAF прагне відновити контроль над країною, тоді як RSF намагається закріпити свій вплив і, можливо, навіть повалити аль-Бурхана, щоб встановити власне домінування якщо не над всім, то частиною Судану.

Хід війни, у кого перевага та яка кількість жертв 

^{Карта бойових дій станом на 30 березня 2025 року. Червоний колір - SAF, зелений - RSF. Фото: Вікіпедія}

Битва за столицю Судану Хартум стала центральною. Усе почалося з атак RSF на аеропорт і президентський палац у квітні 2023 року. RSF швидко захопили місто, але SAF у 2024 році почали контрнаступ. Лише у березні 2025 року армія Судану відвоювала президентський палац (21 березня), аеропорт (26 березня) і більшу частину столиці, змусивши RSF відступити. Аль-Бурхан оголосив Хартум "вільним", хоча бої в передмістях досі тривають.

У західному регіоні Дарфурі ключовою залишається боротьба за місто Ель-Фашир. Хоч Сили швидкого реагування досі контролюють більшість регіону, але Збройні сили Судану і союзники утримують це місто. У 2024 році RSF посилили облогу, атакуючи цивільні об’єкти, а у квітні 2025 року зазнали втрат від контратак SAF. У південному штаті Аль-Джазіра RSF захопили місто Вад-Медані в 2023 році, але урядові війська повернули його в січні 2025 року, зміцнивши позиції в центрі країни.

Двохмільйонне місто Омдурман і центральний регіон Кордофан також стали аренами важливих боїв. Збройні сили Судану відвоювали Омдурман у березні 2025 року, а в Кордофані зняли облогу з міста Ель-Обейда в лютому. 

Зараз SAF домінують у Хартумі, півдні та на сході, тоді як RSF тримають Дарфур, частину Кордофану і північний-захід Судану. За словами аналітиків, з якими поговорив CNN, успіхи SAF у Хартумі можуть "ще більше розколоти Судан або зробити RSF більш сприятливими для переговорів зі своїм суперником". Хоча попередні переговори за посередництва США, Саудівської Аравії та Африканського Союзу зайшли в глухий кут ще на початку конфлікту. Тим більше, що  Головнокомандувач суданської армії SAF Абдель Фаттах аль-Бурхан заявив, що "не буде ні прощати, ні йти на компроміс, ні вести переговори".

У будь-якому випадку ця війна принесла страшні наслідки для цивільного населення. Відповідно до звіту, опублікованого Le Monde у листопаді 2024 року, конфлікт міг вбити понад 150 тис. мирних жителів через бомбардування, масові вбивства, голод та хвороби. Натомість у звіті Лондонської школи гігієни та тропічної медицини йдеться, що лише в одному штаті Хартум за період з квітня 2023 року по червень 2024 року померло понад 61 000 осіб. У січні 2025 року МОЗ країни повідомило, що за час війни понад 500 тис. дітей у Судані померли через недоїдання спричинене розрухою. За даними ЮНІСЕФ, зафіксовано зґвалтування сотень дітей та тисяч жінок, також 14 млн суданців змушені були покинути домівки через війну та голод (2 млн перейшли в сусідні країни), а десятки тисяч вважаються зниклими безвісти. 

Наразі, за словами експертів, громадянська війна в Судані ще далека від завершення, попри нещодавні успіхи SAF у відбитті столиці. Аналітики Al Jazeera кажуть, що теперішні нові альянси в громадянській війні в Судані ризикують спровокувати новий регіональний конфлікт через залучення сусіднього Південного Судану, де також останнім часом стало неспокійно. 

Хоч наразі Збройні сили Судану мають чисельну та територіальну перевагу над Силами швидкого реагування, котрі використовують часто партизанську тактику, однак завдяки підтримці та втручанню інших країн, конфлікт постійно підживлюється та знаходить нові вияви.  

Міжнародна підтримка та як Україна воює з Росією у Судані

Конфлікт у Судані став ареною для геополітичних інтересів кількох країн, що підтримують різні сторони. 

Насамперед Єгипет відкрито підтримує Збройні сили Судану, розглядаючи аль-Бурхана як гаранта стабільності в регіоні та партнера у питаннях безпеки, зокрема щодо водних ресурсів Нілу. Іран постачає SAF безпілотники та іншу зброю, зміцнюючи свої позиції в Африці, та протистояючи Об’єднаним Арабським Еміратам, які натомість надають значну підтримку RSF, постачаючи їм зброю та фінансову допомогу. ОАЕ зацікавлені в економічних вигодах, зокрема в доступі до суданського золота та портів на Червоному морі. 

Росія має інтереси з обома сторонами. Адже солдати ПВК Вагнер до останнього часу співпрацювали з RSF у видобутку золота, постачаючи Силам швидкого реагування зброю. Зокрема, за даними західних експертів , у 2023 році в Судані було близько 3 тис. вагнерівців. За це Москва намагалася отримати доступ до суданських портів для розміщення військово-морської бази для відновлення своїх сил Середземному морі після втрати бази в Сирії. Водночас Росія підтримує контакти і з SAF, щоб зберегти вплив у регіоні, особливо в разі перемоги аль-Бурхана, пропонуючи в обмін на порти свою допомогу. 

Саудівська Аравія і Туреччина також відіграють певну роль, хоча їхня підтримка менш виражена. Саудівська Аравія схиляється до SAF, тоді як Туреччина шукає економічні можливості з обома сторонами, не забуваючи при цьому продавати свою зброю. 

Окремою силою виступає також Китай, який діє у рамках своєї міжнародної політики "Один пояс, один шлях". Китайці відстоюють свої економічні гарантії пов’язані з вільним проходом Червоним морем. Вони заявляють про нейтралітет, однак продають свою зброю обом сторонам конфлікту. 

США, Європа та ООН, попри заклики до припинення вогню, значною мірою відсторонилися від активного втручання, зосередившись на інших глобальних кризах, таких як війна в Україні та ситуація в Газі. 

Цікаво те, що Україна також має свої інтереси у Судані і навіть активно допомагає Збройним силам цієї африканської країни. Ще 19 вересня 2023 року CNN повідомило, що за ударами безпілотників і наземною операцією 8 вересня проти RSF, підтримуваних ПВК "Вагнер", поблизу Хартума, ймовірно, стоїть український спецназ. Очільник української розвідки Кирило Буданов не підтвердив і не спростував цього, але заявив, що Україна переслідуватиме російських військових злочинців всюди де б вони не були. А вже у листопаді 2023 року Kyiv Post показав відео, де українські спецназівці атакують російських бійців за допомогою вибухівки. Схожа історія була у лютому 2024 року, коли ГУРівці взяли у полон одного з вагнерівців в Судані.

У березні 2024 року у виданні The Wall Street Journal повідомили деталі війни України з Росією у Судані. Журналісти стверджували, що про підтримку Київ попросив голова SAF Абдель Фаттах аль-Бурхан. Ще у серпні 2023 року 100 українських бійців з ГУР прибули до Судану. Їхнім першим завданням була евакуація аль-Бурхана з тоді оточеного Хартума. Після успішної операції він вирушив до Порт-Судану, а звідти планував поїздку до Ірландії для зустрічі з президентом Зеленським. Далі розвідники зосередилися на витісненні повстанців, підтримуваних ПВК "Вагнер", з міста.  Українці використовували слабкості ворога, проводячи нічні операції з дронами та пристроями нічного бачення. 

Один з офіцерів ГУР, який очолював групу, зазначив, що конфлікт у Судані відрізняється від війни в Україні: солдати там погано екіпіровані, немотивовані, часто без зарплати й розпізнавальних знаків, що призводить до "дружнього вогню".

Інший офіцер ГУР також у березні 2024 року розповів французькому телеканалу TF1, що Судан є потужним логістичним гравцем у регіоні та має розвинуту портову інфраструктуру у Червоному морі, яку використовує російські ПВК. Спочатку ГУР зосередилися на розвідці: збирали дані про переміщення ворога, маршрути, дороги та чисельність особового складу. А далі займалися підготовкою диверсій проти транспорту найманців і формувань, що перевозили боєприпаси та паливо. 

Тобто, як і у випадку з Сирією, українські ГУРівці активно долучилися до війни за кордоном, щоб послабити російські впливи та знешкодити вагнерівців й інших військових злочинців, причетних до війни в Україні. Адже допомагаючи урядовим військам, Україна тим самим тисне на Абдель Фаттах аль-Бурхана, щоб той не дозволив росіянам збудувати свою морську базу.

Читайте також: Крах Асада в Сирії як черговий провал Кремля: що це означає для України. Пояснюємо

Тож конфлікт у Судані дедалі більше набуває рис затяжної війни на виснаження, де остаточна перемога може залежати від зовнішньої підтримки та економічної витривалості сторін. Тому, загалом кажучи, громадянська війна в Судані — це не лише внутрішня боротьба за владу, а й відображення ширших регіональних і глобальних інтересів, які зійшлися в серці Африки.