Протести в Туреччині: кінець ери Ердогана чи черговий іспит для опозиції. Пояснюємо

Еспресо розповість про суспільне невдоволення та протести в Туреччині, що важливо знати та чи може це призвести до зміни багаторічного лідера країни. 

Хронологія та причина протестів

Екрем Імамоглу — турецький політик, мер Стамбула., Фото: Getty Images

Наприкінці березня Туреччина опинилася в епіцентрі політичної бурі, коли 19 числа влада затримала Екрема Імамоглу, мера Стамбула й одного з найвизначніших опозиційних лідерів країни. Цей крок став іскрою, що запалила багатотисячні протести по всій Туреччині. 

Екрему Імамоглі 54 роки, він виходець з чорноморського регіону, поруч Трабзона, закінчив Стамбульський університет, де здобув освіту в галузі управління. У політику прийшов у 2008 році, приєднавшись до Республіканської народної партії (РНП). У 2014–2019 роках був мером району Бейлікдюзю, а з 2019 року — мером Стамбула, здобувши неочікувану розгромну перемогу над кандидатом від партії Ердогана. 

Тож, коли 19 березня поліція затримала Екрема Імамоглу, звинувативши його в корупції та зв’язках з терористами, опозиція одразу назвала це політичним переслідуванням. Адже арешт стався перед праймеріз РНП, де він мав балотуватись у президенти, а за день до цього Рада з вищої освіти Туреччини ще й анулювала диплом Імамоглу, який є обов’язковим для кандидатів у президенти. Тому вже ввечері тисячі протестувальників, в основному молодь, студенти та середній клас, вийшли на вулиці Стамбула, Анкари й Ізміра, скандуючи гасла проти Ердогана.

За даними Cemaat.media, у Стамбулі правоохоронці з автоматами розвертали людей їхати додому, а не на роботу, навіть громадський транспорт зупинився. Та це не зупинило протестувальників, бо у наступні дні натовпи ще більше зросли, особливо, коли суд заарештував Імамоглу. Почалися сутички протестувальників з поліцією. Правоохоронці застосували проти людей водомети й сльозогінний газ, влада запровадила заборону на мітинги та обмежила соцмережі. 

На цих вихідних протести сягнули піку: у Стамбулі зібралося близько 20 тисяч людей, поліція масово затримувала активістів і журналістів. Загалом заарештували понад 1100 осіб, за даними МВС постраждали також понад сто поліціянів через каміння, палиці, фаєри та "коктейлі Молотова", які використовували протестувальники.

^{Протести в Туреччині, фото: Вікіпедія}

24 березня арештованого мера Стамбула Імамоглу все ж обрали кандидатом від РНП на наступні президентські вибори, що відбудуться у 2028 році. Досі не відомо, чи 71-річний Ердоган знову балотуватиметься, хоча конституція обмежує його, але є припущення, що він може обійти це положення. Як відзначив в етері Еспресо директор Центру близькосхідних досліджень Ігор Семиволос, Ердоган може провести позачергові вибори та знову піти на посаду президента. 

Сам же президент Туреччини звинуватив опозицію у спробах порушити спокій у країні та назвав ці протести "рухом насильства". Протестувальники, своєю чергою, називають Ердогана диктатором, опозиція вимагає звільнення Імамоглу та проведення дострокових президентських виборів. Адже за даними CNN деякі опитування показують, якщо він балотуватиметься в президенти проти Ердогана, Імамоглу отримає більше голосів.

У будь-якому випадку, ці події стали наймасштабнішими протестами в Туреччині з часів виступів на площі Таксім у 2013 році, що ставить питання про стабільність влади Ердогана та зростаючу силу опозиції. 

Історичний контекст: сто років змін влади у Туреччині

Щоб зрозуміти сучасну кризу, варто нагадати історію Туреччини за останні сто років. Турецька Республіка була заснована у 1923 році Мустафою Кемалем Ататюрком на уламках Османської імперії. Він став героєм нації, який об’єднав турків і створив світську державу з сильною централізованою владою, де армія відігравала роль "гаранта" республіканських принципів. 

До середини XX століття країною правила Республіканська народна партія (до якої належить затриманий Імамоглу), заснована Ататюрком, але в 1950 році до влади прийшла Демократична партія на чолі з Аднаном Мендересом, що стало першим демократичним переходом влади.

Проте політична історія Туреччини була бурхливою: військові перевороти у 1960, 1971 та 1980 роках свідчили про нестабільність цивільного правління. Після перевороту 1980 року армія встановила жорсткий контроль, але в 1983 році до влади повернулися цивільні політики, зокрема Тургут Озал, який лібералізував економіку та послабив світські обмеження. Цей період заклав підґрунтя для зростання ісламських рухів, які зрештою привели до влади Партію справедливості та розвитку (ПСР) Ердогана у 2002 році.

Ердоган, спочатку прем’єр-міністр (2003–2014), а потім президент (з 2014 року), поступово трансформував Туреччину. Після референдуму 2017 року країна перейшла від парламентської до президентської республіки, що значно посилило повноваження президента. Його правління триває вже понад 22 роки, що є найдовшим періодом перебування при владі одного лідера в історії сучасної Туреччини. Відповідно, позиція звинувачує його в авторитаризмі та небажанні демократично передавати владу. 

Як Ердоган створив авторитарну систему

Реджеп Ердоган, Фото: reuters

Ердоган прийшов до влади на хвилі популярності, обіцяючи економічний розвиток і повернення до релігійних цінностей, що резонувало з консервативною частиною населення. У перші роки його правління Туреччина справді демонструвала швидке економічне зростання (ВВП на душу населення виросло з $3 до 10 тис.), яке дозволило Ердогану почати консолідувати владу довкола себе. 

Після протестів у парку Гезі 2013 року та спроби державного перевороту у 2016 році Ердоган посилив репресії проти критиків, включаючи журналістів, активістів і політиків. Тисячі людей були заарештовані, а медіа поставлені під контроль влади. Референдум 2017 року скасував посаду прем’єр-міністра, передавши виконавчу владу виключно президенту, і послабив парламентський контроль. 

Ердоган використовував соціальні виплати та інфраструктурні проєкти для утримання підтримки попри інфляцію (до 58% у 2021 році) та падіння ліри. Він вдало розігрував карту національної гордості, втручаючись у конфлікти в Сирії, Лівії, Іраку, Ізраїлі що відвертало увагу від внутрішніх проблем.

Таким чином ці дії зробили Туреччину країною з "гібридним режимом", де вибори формально проводяться, але більшою мірою демократія не працює через контроль влади над судами, ЗМІ та силовими структурами. За індексом демократії, Туреччина у 2024 році перебувала на 103 місці (Україна на 91).

Сила опозиції: чи може вона кинути виклик Ердогану

Екрем Імамоглу — турецький політик, мер Стамбула., Фото: Getty Images

Опозиція в Туреччині, очолювана РНП та її лідерами, такими як Екрем Імамоглу (мер Стамбула) та Мансур Яваш (мер Анкари), останніми роками набирає сили. Перемога опозиції на місцевих виборах 2019 року у Стамбулі та Анкарі стала першим серйозним ударом по позиціях Ердогана. У 2023 році кандидат від об’єднаної опозиції Кемаль Киличдароглу набрав 44,9% у першому турі президентських виборів, але програв Ердогану у другому (47,8% проти 52,2%). На місцевих виборах 2024 року РНП знову здобула перемогу, послабивши позиції Партії справедливості та розвитку.

Сьогодні Імамоглу вважається головною надією опозиції завдяки своїй харизмі, популярності серед молоді та здатності об’єднувати різні верстви суспільства. Його арешт лише підігрів протестні настрої, але опозиція залишається роздробленою. Наприклад, Курдська Народно-демократична партія має значну підтримку в Туреччині через велику кількість курдів, але вона не завжди координується з РНП через складність курдського питання. 

Зрозуміло, що сила опозиції залежить від здатності організувати протести та мобілізувати ресурси. Поки що демонстрації у Туреччині носять спонтанний характер, а їхній масштаб значно поступається подіям 2013 року, коли сотні тисячі людей виходили на мітинги впродовж кількох місяців. Проте втома суспільства від Ердогана зростає через економічну кризу, тому "закручування гайок" владою може призвести до нових витків проблеми. 

Як зауважують у The Guardian, між Ердоганом та Імамоглу існує цікава історична паралель. Хоча їхні політичні ідеології різняться, але президент Туреччини також раніше був мером Стамбула і його також ув’язнили після того, як він здобув популярність своїми діями та словами. 

"Ми знову переживаємо політичні драми 1990-х років, коли Ердоган був ціллю держави, але цього разу Ердоган став державою. Тепер же Імамоглу — новий Ердоган", — сказав біограф Ердогана та аналітик Вашингтонського інституту близькосхідної політики Сонер Чагаптай. 

Як відзначають у Bloomberg, наразі Ердоган робить ставку на те, що світ "заплющить очі" на протести в Туреччині. Адже Захід не поспішає засуджувати дії президента, в тому числі й через ситуацію в Україні.

"Турецький президент і командувач другої за чисельністю армії НАТО робить ставку на те, що світ потребує його більше, ніж для участі в боротьбі за демократію у країні. США та Європа стурбовані проблемами безпеки, а Ердоган позиціонує себе як сильного міжнародного гравця та ключового посередника від російсько-української війни до зон конфліктів на Близькому Сході та в Африці", - пишуть у виданні.

Справді, війна в Україні зробила Європу все більш залежною від Туреччини, чий військовий потенціал і оборонні можливості роблять її цінним союзником, тим більше коли президент Трамп переглядає військові зобов’язання США щодо безпеки в Європі та хоче дружити з Кремлем. Тому Захід не хоче сваритися з Ердоганом, відповідно, опозиція Туреччини може покладатися лише на себе. 

Читайте також: Новий щит і меч: як Україна та Європа можуть вистояти разом без США. Аналітика Консорціуму оборонної інформації

Для української влади нестабільність у Туреччині також не є вигідною, оскільки Ердоган вже зарекомендував себе посередником між Києвом та Москвою, до того ж він відстоює територіальну цільність України та готовий відправити свої війська у вигляді миротворців. Тому Київ також утримується від засудження протестів. 

Наразі, як відзначає BILD, є три сценарії розвитку теперішньої ситуації в Туреччині: найімовірніше – протести придушать силою правоохоронців (цього хоче Ердоган і він все для цього зробить знайшовши чи створивши привід), також імовірно, що протести самі затихнуть (люди можуть просто втомитися щодня ходити на демонстрації, як це сталось у Грузії), а найменш імовірно – влада випустить Імамоглу (тоді він стане народним героєм і це може стати кінцем для Ердогана, тому з цим він точно не поспішатиме).

Читайте також: Що об'єднує Ердогана і Путіна, та чи можуть турки пропустити військові кораблі РФ у Чорне море