Що об'єднує Ердогана і Путіна, та чи можуть турки пропустити військові кораблі РФ в Чорне море

Еспресо акцентує вашу увагу на Туреччині і розповість про турецько-російські відносини, а також у чому суть конвенції Монтре, яка є дорожньою картою судноплавства в Чорному морі.

Про що у статті:

• Коротка історія Туреччини та скільки разів турки воювали з росіянами
• Гроші не пахнуть? Торгівля – ключове слово у дипломатичному словнику турків
• Ердоган і Путін – друзі чи достойні "шахові суперники"
• Що таке конвенція Монтре і як вона впливає на РФ та Україну

Коротка історія Туреччини, та скільки разів турки воювали з росіянами

Фото: Вікіпедія

Туреччина має велику й цікаву історію, про яку можна розповідати дуже довго. Та щоб загалом зрозуміти історію цієї країни, можна розділити її на чотири ключові етапи, які відображають найбільші зміни, що мали місце на території Малої Азії, де розташована сучасна Туреччина:

• І. Умовно від 1000-го року до нашої ери і до падіння Константинополя у 1453 році. Тобто це довгий період до приходу й домінування турків у Малій Азії, коли тут упродовж багатьох століть існували грецькі античні міста-держави, згодом керувала Римська імперія, а після – Візантійська та інші державні утворення.
• ІІ. Від XIV ст. до Першої світової війни. Тобто від початку захоплення турками Малої Азії, створення великої Османської імперії, яка під час піку свого розквіту у XVII столітті простягалася від Алжиру до Ірану, від України до Ємену, та до цілковитого занепаду імперії під час Першої світової війни.
• ІІІ. Від Першої до Другої світової війни. Тобто це революційний період, коли імперія зникла, країни-переможиці захопили Туреччину, почалася національно-визвольна війна турків під проводом Мустафи Ататюрка, який став "батьком нації", національним героєм, що вигнав окупантів, у 1920–1930-х роках саме він сформував основи модерної світської Туреччини. Ключова дата 29 жовтня 1923 року – день створення Турецької Республіки.

Фото: соцмережі

  

• ІV. Від Другої світової війни до теперішніх днів. Спершу непевний період після смерті Ататюрка, зміни влади, зближення зі США, зі вступом у НАТО, державними переворотами та стабілізацією внутрішнього життя у 1980–1990-х роках минулого століття, зрештою, приходом до влади Реджепа Таїпа Ердогана, який уже 10 років одноосібно керує країною в статусі президента.

Тож турки – це велика етнічна група (в Туреччині проживає понад 60 млн турків і ще 20 млн – за межами країни, а загалом у країні на теперішній час живе близько 81 млн людей), яка походить від кочового тюркомовного народу огузів, що переселився з Середньої Азії на територію Туреччини близько 1000 років тому, рятуючись від монголів, і поступово асимілював корінне населення Малої Азії. Наприкінці XIII століття серед огузів утвердилася династія Османів, засновником якої був Осман I, ім'я якого лягло в основу назви імперії, що існувала до 1922 року.

Фото: Вікіпедія

Ключовим для турків став 1453 рік, коли вони взяли останнє грецьке місто на півострові, столицю давньої візантійської імперії Константинополь, який назвали Стамбулом (тур. İstanbul, зараз найбільше місто Європи, в якому мешкає понад 15 млн людей). XV—XVI століття були часом активної експансії Османської імперії, яка взяла під свій контроль основні торговельні шляхи між Азією та Європою, що забезпечило їй тривале економічне зростання. Турків боялася вся Європа, адже ті дійшли до самого Відня, і якби не допомога українських козаків, навряд чи польський генерал Ян Собеєський зміг би перемогти османів восени 1683 року.

Османи вважали Чорне море своїм внутрішнім морем. Адже ще з кінця XV ст. Кримське ханство стало васалом імперії турків. Відповідно, всі території навколо моря увійшли до складу імперії. До повстання Богдана Хмельницького і утворення нового політичного формування Гетьманщини, турки розглядали українські землі суто як місце для поповнення своїх невільнічних ринків, а постійні походи кримчаків за яничарами та рабами стали справжнім "промислом" (чого варта історія Роксолани, Хюррем Султан, або Анастастії Лісовської з Рогатина, яку захопили й продали в рабство і яка спершу була простою наложницею, та згодом стала першою дружиною султана Сулеймана І Пишного).

Однак уже в другій половині XVII століття Гетьманщина була ласим шматком, за який між собою воювали поляки, росіяни й турки. Більше того, за гетьмана Петра Дорошенка велика частина України на короткий період часу перейшла під протекторат Османської імперії. Тобто османи почали змінювати свій підхід до розуміння значення українських земель. Особливо, коли російські походи на південь стали набирати оборотів.

Після того як росіяни, або вірніше московити (цар Петро І перейменував свою державу лише на початку XVIII ст.), почали анексію Гетьманщини в другій половині XVII ст., їхні погляди й апетити звернулися в бік Криму та Азовського й Чорного морів. Відповідно, з того часу почалися довгі й часті війни між росіянами та кримчаками й турками. Адже до того московити й турки воювали лише у 1568—1570 за колишнє Астраханське ханство. Після того сто років між ними було відносне перемир’я (кримчаки регулярно ходили за невільниками в різні сторони). Однак уже з кінця XVII ст. московити починають довгу серію війн із турками за домінування на чорноморському узбережжі.

Фото: Вікіпедія

Загалом історики нараховують 12 великих війн між цими двома державами, що мали місце впродовж 350 років і тривали загалом близько 44 років. Найбільш важливі сталися у: 1676–1681 (за поділ впливу в Україні), 1768–1774 (захоплення Криму і його незаконна анексія у 1783 році, як і в 2014-му), 1806–1812 (за молдовську спадщину), 1828–1829 (турки визнали за росіянами Кавказ і надали широку автономію країнам Балкан), 1853—1856 (Кримська війна союзників османів з Росією) та у 1877–1878 роках (повне від’єднання від османів Болгарії, Румунії та Сербії).

Тобто війни між двома державами точилися, коли обидві мали статуси імперій і хотіли збільшити свій вплив у причорноморському регіоні, хоча в підсумку обидві імперії зникли через події Першої світової війни, в якій вони брали участь по різні сторони барикад.

Загалом кажучи, саме завдяки цим переможним для росіян війнам вони змінили геополітичну ситуацію у Причорномор’ї, відтіснили впливи турків суто до Малої Азії та могли одноосібно домінувати в регіоні. Наслідки цих турецьких поразок відчутні й по сьогоднішній день. Адже, фактично, Туреччина визнала впливи Росії по той бік Чорного моря і намагається проводити збалансовану політику, побоюючись ескалації біля своїх кордонів, вірогідно, пам’ятаючи про низку військових поразок від росіян у минулому.

Гроші не пахнуть? Торгівля – ключове слово в дипломатичному словнику турків

Фото: Вікіпедія

Кожен, хто хоча б раз побував у Туреччині, напевно зауважував, наскільки турки схильні до торгівлі. Слово "базар" українці запозичили саме в турків, а ті в свою чергу – у персів. "Порадься з гаманцем, а тоді вже лізь торгуватись", каже популярне турецьке прислів’я. У Туреччині чи не в кожному місті є базар, а коли ви не торгуєтеся – це значить, що ви не місцевий і з вас можна взяти подвійну оплату. Тобто торгівля для турків – це щось само собою зрозуміле і природне, що виховується з дитинства і є частиною національної культури.

Тому немає нічого дивного, що турки загалом на перше місце у відносинах з іншими країнами ставлять гроші, а тоді вже історію та інші речі. Якщо турецькому бізнесу вигідно, значить, стосунки між країнами будуть розвиватися, навіть якщо мова йде про відносини з країною-гресором Російською Федерацією.

Турки почали активно освоювати російський ринок близько 20 років тому, коли росіяни стали розглядати Туреччину, як першу країну для літнього відпочинку. Цьому неабияк посприяв тодішній прем’єр-міністр Туреччини Реджеп Ердоган (був прем’єром з 2003 по 2014 роки, після – президентом Туреччини), який швидко знайшов спільну мову з диктатором РФ Путіним. Найважливіше, про що він домовився з ним, – це про вигідні поставки газу та нафти, які стали рушієм економічного зростання Турецької Республіки (ВВП на душу населення виріс із $3100 у 2001 році до $10 000 на зараз). Дійшло до того, що за підсумками 2010 року Росія входила в топ-3 за значенням зовнішньоторговельним партнером Туреччини (зараз ні, лише в десятку, до того ж турки тепер більш диверсифіковано купляють енергоносії, однак РФ досі на першому місці).  

У 2015 році Туреччина посідала п'яте місце у зовнішній торгівлі з РФ. Але вже на 2020 рік Туреччина була сьомим за величиною торговим партнером Росії. У 2020 році відбувся запуск "Турецького потоку" по дну Чорного моря з РФ до Туреччини, хоча ЄС та Україна висловлювали своє занепокоєння, та тут включилося перше правило: якщо це туркам вигідно, значить, перешкод немає.    

У 2021 році загальна зовнішня торгівля турків досягла рекордних 500 млрд. доларів, з яких десятки припадали саме на оборудки з РФ. Найцікавіше те, що повномасштабна війна Росії проти України лише збільшила ці цифри.

У вересні 2023 року президент Туреччини Реджеп Ердоган на зустрічі з президентом Росії Володимиром Путіним заявив, що хоче більш ніж у півтора рази збільшити товарообіг між країнами. За його словами, обсяг взаємного товарообігу між Туреччиною та Росією на даний момент становить 62 млрд доларів і сторони планують у майбутньому довести цей показник до позначки 100 млрд доларів на рік (хоча про ці 100 млрд доларів мова йде ще з 2010 року).

За 2023 рік Туреччина та турецькі компанії заощадили близько 2 мільярдів доларів за енергоносії, кажуть у Reuters. Це стало можливим завдяки імпорту російської нафти та нафтопродуктів зі знижкою.

Як відзначають аналітики Financial Times, Туреччина зберігає не лише тісні дипломатичні, політичні й економічні стосунки з Росією, але допомагає РФ не дотримуватися західних санкцій. А це проблема для України. Продаючи товари подвійного призначення, росіяни їх використовують для вироблення зброї і, відповідно, атак на Україну. Тобто турки, попри запевнення в тому, що визнають територіальну цілісність України, засуджують війну, розпочату Путіним, та сприяють посиленню ЗСУ (продаж "байрактарів" дуже допоміг у перші місяці вторгнення, а зараз турки будують для українців нові військові кораблі), все ж не напряму, але допомагають росіянам виробляти зброю проти України.

Хоча в МЗС Туреччини кажуть, що їхня країна "суворо слідкує за спробами обійти санкції через Туреччину й запобігає таким діям". Мовляв, великі фінансові й промислові компанії Туреччини "ретельно дотримуються" заходів для уникнення торгівлі товарів подвійного призначення, які можуть бути спрямовані для військової промисловості РФ. Але турки також визнають, що певні їхні бізнесмени, які "необізнані або байдужі до санкцій", можуть намагатися обходити обмежувальні заходи, встановлені цивілізованим світом проти Росії через їхню варварську війну.

FT пише, що турецький експорт 45 цивільних товарів подвійного призначення, які російська військова машина використовує для відновлення свого збройного арсеналу, неабияк виріс саме у 2023 році. А це прямо підриває зусилля США і союзників запобігти спробам Москви забезпечити себе додатковими засобами для обстрілу мирних українських міст, що, своєю чергою, сприяє посиленню напруги між Анкарою та її партнерами з НАТО.

"За перші дев’ять місяців 2023-го Туреччина експортувала 45 категорій товарів "високої пріоритетності" до Росії та підозрюваних у посередництві з Москвою пострадянських країн на $158 млн. Це втричі більше, ніж за аналогічний період 2022 року. Більше того, в середньому імпорт цих товарів за період 2015–2021 років становив лише $28 млн", - кажуть у Financial Times та визнають, що  торгівля процвітає завдяки прогалинам між американськими експортними правилами та їхнім дотриманням в ЄС.

Відзначимо, що й Україна є важливим торговельним партнером Туреччини. Для прикладу, у 2021 році обсяг торгівлі товарами та послугами між Україною й Туреччиною становив 8,5 млрд доларів США. Повномасштабне вторгнення Росії в Україну призвело до зниження обсягів торгівлі до 6,5 млрд доларів США. Однак уже в 2023 році торгівля знову активізувалася й становила 8 млрд доларів, сказав виданню Patronlar Dünyası голова правління Турецько-української бізнес-асоціації Бурак Пехліван.

"Сподіваюся, коли вступить у дію Угода про вільну торгівлю між Туреччиною та Україною, яка була підписана під час візиту нашого президента в Україну 3 лютого 2022 року, за три тижні до війни, але ратифікацію якої було відкладено в парламентах через війну, обсяг торгівлі між двома країнами перевищить 10 млрд доларів", – повідомив Пехліван.

Тож, як кажуть, цифри не брешуть, а гроші не пахнуть - туркам вигідно зберігати торгові зв’язки як з Росією, так і з Україною. Тому вони й намагаються виступати в ролі посередників (як це було і є в "зерновій угоді" між Україною та РФ), щоби таким чином їхній бізнес, який спрямований по той бік Чорного моря, продовжував працювати й приносити багатомільярдні економічні дивіденди.

Ердоган і Путін – друзі чи достойні "шахові суперники"

Фото: reuters

Реджеп Таїп Ердоган – ключова політична фігура Туреччини, він понад 30 років займає важливі владні крісла. В Україні мало хто згадує це, та уродженець Стамбула Ердоган, який народився у бідній сім’ї, сам себе зробив, коли у 1980-х роках активно вступив у політичне життя і в 1994 році, у віці 39 років, його обрали мером рідного Стамбула. Поступово партія Ердогана завоювала популярність у всій країні, він був прем’єром і, зрештою, вже десять років є президентом Туреччини. Тобто по своїй натурі Ердоган та людина, яка звикла добиватися цілей, а десятки років у владі навчили його грати в найбільш заплутані політичні ігри та виходити з них переможцем. Як це було під час спроби державного перевороту в Туреччині у 2016 році, коли група військових спробувала за одну ніч захопити владу та скинути багаторічне правління Ердогана і його партії. Однак повстання швидко придушили. Тому й виникли теорії навіть про те, що Ердоган сам міг інсценувати переворот для посилення свого впливу.

Як кажуть, чим довше ви у владі, тим більше влада п’янить. Найяскравіший тому приклад – Володимир Путін і його режим, який вже 25 років одноосібно керує РФ та дозволяє собі розпочинати не просто гібридні, але й повномасштабні війни для задоволення своїх хворих амбіцій. Ердоган також полюбляє свої амбіції спрямовувати за межі країни, особливо, коли це стосується питань пов’язаних з Ізраїлем, Грецією, політикою ЄС та Сирією. Він прихильник традиційних цінностей та ісламу, як і багато турків, вважає, що греки мають поступитися частиною островів на користь Туреччини, також втратив довіру до ЄС, оскільки ті не хочуть бачити турків у своєму складі, ну і, звісно, виступає за придушення курдів у Сирії, бо ті хочуть створити свою державу, а це вже загроза територіальній цілісності Туреччини, в якій на півдні живуть мільйони курдів.

Обох лідерів поєднує прихильність до авторитарного правління та певна ностальгія за минулим. Однак, якщо Путін мріє про відновлення СРСР чи Російської імперії шляхом військово-політичного загарбання сусідніх земель, то Ердоган не проявляє таких зацікавлень, щоб відновити Османську імперію. В першу чергу Ердогана цікавить внутрішня політика та формування сильної держави, а це можливо зробити завдяки потужній економіці. Ердоган немає безлімітних газових і нафтових доларів, які є в розпорядженні Путіна, тому для нього важливим є розвиток різних галузей виробництва, збереження ринків збуту та притік нових інвестицій.

"У нас часто розходяться погляди на окремі питання з президентом Ердоганом. Може іноді навіть протилежні погляди. Але це людина, котра тримає слово, чоловік. Він хвостом не виляє. Якщо він вважає, що це вигідно для його країни, він іде до кінця", - охарактеризував Путін Ердогана у 2020 році.

Фото: gettyimages

"І лідери, і прем'єр-міністри (інших держав, - ред.) мають негативне ставлення до Путіна. Звичайно, у нас не однакове ставлення. Я не вважаю таке ставлення правильним. Тому що Росія – не звичайна країна. Ми продовжимо наші відносини з Росією в позитивному ключі", – заступився Ердоган за Путіна у вересні минулого року.

Однак попри "дружбу" на камеру й десятки мільярдів товарообігу, Ердоган ніколи не був союзником Путіна. Сучасна Росія знайшла своє місце лише серед країн-вигнанців, як Білорусь, Іран та Північна Корея. Для Туреччини важливо мати партнерські стосунки зі всім світом, а Путін може запропонувати лише ізоляцію, яка не вигідна турецькій економіці.

У політичній площині Ердоган і Путін дуже часто по різні боки барикад. До того ж, Туреччина з 1952 року в НАТО, відповідно, якась військова співпраця між турками й росіянами є вкрай обмежена. Це особливо яскраво проявилося в питаннях війни у Сирії та Лівані, де Туреччина і Росія виступають за різні сторони конфлікту, переслідуючи різні цілі. Війна в Україні не стала виключенням. Тому "дружбу" Туреччини завжди варто розглядати у двох площинах – економічній й політичній, бо вони можуть бути діаметрально протилежними.  

Якось прем’єр Великої Британії Вінстон Черчілль сказав: "У політиці немає друзів і ворогів, а є інтереси". Власне, взаємини між Ердоганом і Путіним можна охарактеризувати як певне стратегічне партнерство з елементами політичного суперництва. Вони однолітки, які знають одне одного вже понад 25 років. Саме тому кажуть, що Ердоган може мати вплив на Путіна, бо той вважає його "рівнею собі". Ердогану потрібна дешева російська нафта і газ (особливо зараз, коли в Туреччині стрімко зростає інфляція), тому економічно він буде дружити з Путіним, але у політичному сенсі – ніколи не стане його союзником, маючи свої пріоритети та зобов’язання перед іншими країнами.

Що таке конвенція Монтре, і як вона впливає на РФ та Україну

Фото: Getty Images

Чорне море завжди було місцем, де пересікалися інтереси різних країн. Після Першої світової війни, коли перестали існувати Османська та Російська імперії, воно знову стало дружнім для всіх морем, а не лише чиїмось внутрішнім морем. Та для погодження цього треба було підписати нові міжнародні угоди.

Влітку 1936 року в швейцарському місті Монтре проходила морська конференція про режим Чорноморських проток. В її участі взяли чимало країн. Та ключовими були позиції Туреччини та Великої Британії. 20 липня було підписано нову конвенцію про режим проток. Туреччина була і є власником ключів (протока Босфор і Дарданелли) в Чорне море, тому вона автоматично стала державою, яка мала слідкувати за дотриманням конвенції.

Суть конвенції – надати свободу судноплавству в Чорному морі. Вона зберігає за торговими суднами всіх країн свободу проходу через протоку як в мирний, так і у воєнний час. Проте режим проходу військових кораблів різний для чорноморських і нечорноморських держав. За умови попереднього повідомлення влади Туреччини чорноморські держави можуть проводити через протоки в мирний час свої військові кораблі будь-якого класу. Для військових кораблів нечорноморських держав введені істотні обмеження по класу і по тоннажу. У разі участі Туреччини у війні, а також якщо вона вважатиме, що їй безпосередньо загрожує війна, їй надано право дозволяти або забороняти прохід через протоки будь-яких військових кораблів. Під час війни, в якій вона не бере участь, протоки повинні бути закриті для проходу військових суден будь-якої воюючої держави.

Тож, що ми маємо зараз. Військові кораблі ані Росії, ані України за конвенцією Монтре не можуть потрапити в Чорне море, адже є воюючими державами. Тобто ми у статус-кво. Україні така ситуація приносить навіть більше дивідендів. Адже наразі ми не маємо додаткового військового флоту, який могли б перекинути в Чорне море, на відміну від РФ, яка могла б значно посилити свій Чорноморський флот, якщо б Туреччина їм дозволила це зробити.

На початку січня у соцмережах поширювалася неправдива інформація, що Україна нібито хотіла провести в Чорне море два мінних тральники, які уряд та Королівський флот Великої Британії передав ВМС України в серпні минулого року. Чимало людей писали про "зраду Туреччини", яка нібито відмовляється їх пропускати на користь Росії. Однак, по-перше, конвенція Монтре забороняє це робити, а по-друге, Україна не зверталася до Туреччини з відповідною пропозицією.

"Військово-Морські сили запиту на прохід цих кораблів не залишали Турецькій Республіці – це по-перше. По-друге, враховуючи дію конвенції Монтре, іншого варіанту в принципі очікувати не слід було, тому, відповідно, можу лише підтвердити, що таких намірів у нас не було. Це інструмент, який має два боки, відповідно, так само РФ не може заводити кораблі в акваторію Чорного моря, тому в цьому сенсі абсолютний паритет з боку Турецької Республіки, і ніяких приводів для зради, як у нас люблять казати, немає", - сказав речник Військово-Морських сил ЗСУ Дмитро Плетенчук.

У перші дні 2024 року міністр оборони Туреччини Яшар Гюлер в інтерв’ю для аналітичного журналу Kriter заявив, що Туреччина "ретельно, відповідально та неупереджено виконує конвенцію про протоки Монтре". Тобто турки не можуть мати до когось більшу чи меншу прихильність в цьому питанні, вони діють згідно з нормою права - не пропускають військові кораблі жодної воюючої держави. 

Фото: Вікіпедія

До речі, цікавий факт: Туреччина почала будувати 45-кілометровий Стамбульський канал (ціна задумки – $10 млрд!) – штучний водний шлях, який будується на європейській стороні Стамбула і має з'єднати Чорне море з Мармуровим морем. Основна заявлена мета проєкту – скорочення морського трафіку через Босфор і зведення до мінімуму небезпек, що пов'язані, зокрема, з танкерами. Однак будівництво каналу може створити додаткові ризики екології, тому більшість жителів Стамбула не підтримують цієї ідеї. Та найцікавіше питання пов’язане з міжнародним правом та проходом військових кораблів. Адже конвенція Монтре не передбачала будівництва такого каналу, тому, коли планово в 2027 році новий канал може запрацювати, вірогідно, що політики знову зберуться, щоб переписати або доповнити конвенцію, яка вже майже 90 років регулює рух кораблів Чорним морем.  

Читайте також: Туреччина, Болгарія та Румунія підписали угоду про розмінування Чорного моря