Про звинувачення на адресу жертв

Тенденція ця хороша і нам потрібно усе більше нею опікуватися.

З приводу цього я написала колумн, який може не сподобатися починаючи із назви. Але я і раніше думала, а рік тому переконалася, що життя — жорстокосердне стерво. Перший, хто може тебе врятувати, — це ти сам. Не можеш — ну што ж. Хай би скільки не розводили теревені про права людей, толерантність, бла-бла-бла.

Жертву можна звинувачувати, попри постійне товкмачення, що ні, категорично не можна. І це зараз нам яскраво демонструється. А робиться це у тому випадку, коли жертва починає "вимахуватися". Бо травма зазвичай значно глибша, ніж видається збоку. Тому нові й нові вимоги чи навіть цілком делікатні прохання видаються нахабством. "Ми ж усе зробили та допомагаємо, чого вам ще не вистачає?".

Читайте також: Чому українці вічно "недовольні"

Жертву можна звинувачувати, попри постійне товкмачення, що ні, категорично не можна. І це зараз нам яскраво демонструється. А робиться це у тому випадку, коли жертва починає "вимахуватися". Бо травма зазвичай значно глибша, ніж видається збоку

Саме тому часто представники якоїсь групи, яка потерпає від несправедливого чи жорстокого ставлення, категорично не бажають себе захищати. Не хочуть бути "ї*анутими». Краще терпіти й удавати виваженої мудрої людини, маскуючи під чим свою сцикливість. Прикметно, що згодом "виважені" починають радо користуватися здобутками "ї*анутих".

Я не з тих, хто гучно критикує "ліваків", але вважаю багато їхніх ідей інфантильними. З одного боку — гуманістичними, але після певного етапу — навіть небезпечними, відірваними від реального життя. Добре було б, якби кожного придурка, який бʼє свою дружину та дітей, одразу карали чи ізолювали. І ми маємо наближати суспільство до цього ідеалу. Але поки правда життя у тому, що якщо ти занадто слабка, безхарактерна чи залежна — що ж, вчися замальовувати синці. Нікому твої проблеми на*ер не потрібні.

Ми 30 років не робили видимими ані окупацію нашої країни СРСР, ані насильство в часи Російської імперії. Ба більше — жили у стані стокгольмського синдрому, а дехто з ним і лишився, плачучи за памʼятниками та Достоєвським. І це наша відповідальність

Читайте також: Мовне питання. Необхідність мімікрувати була жахливою

Також фраза "жертву ніколи не можна звинувачувати" чудово лягає у теперішні маніпуляції росіян. Якщо жінці, яка 30 років терпіла насильство, не можна говорити про її відповідальність за це, то і росіянам теж не можна дорікати за те саме. А наші усі фрази про їхній "ген рабства" і справді сприйматимуться як расизм. Та вже сприймаються — мені про це розповідали десятки людей, які займаються культурними комунікаціями у Європі.

Ми 30 років не робили видимими ані окупацію нашої країни СРСР, ані насильство в часи Російської імперії. Ба більше — жили у стані стокгольмського синдрому, а дехто з ним і лишився, плачучи за памʼятниками та Достоєвським. І це наша відповідальність.

Тепер ми це виправляємо і я особисто вдячна усім, хто це робить. Попри помилки (а їх не уникнути, бо схема не напрацьована) вони роблять дуже складну, виснажливу роботу. Коли часто здається, що нічого не змінюється, нас не чують і пішло воно все к чорту. Насправді усе працює. Просто повільно.

Джерело

Про автора. Лєна Чиченіна – журналістка.

Редакція не завжди поділяє думки, висловлені авторами блогів.