"Якщо у військового є руки і ноги, це не значить, що він здоровий": історія нацгвардійця Андрія Кулька

З початку повномасштабного вторгнення завдяки обмінам вдалося повернути понад 9 тисяч українців – військових і цивільних.

Попри регулярні обміни (у 2026 році – сотні людей за раз, зокрема 193 у квітні, 205 у травні та 186 у червні), тисячі захисників досі залишаються в неволі. За даними Управління Верховного комісара ООН з прав людини, 96 % звільнених українських полонених повідомили про катування або жорстоке поводження. Омбудсмен Дмитро Лубінець зафіксував 695 форм тортур, які застосовує Росія. Зафіксовано страти полонених, їхню загибель у неволі та систематичне порушення норм міжнародного гуманітарного права.

Історія ветерана 23-ї окремої бригади Національної гвардії України Андрія Кулько – одна з тисяч подібних. Вона показує, через що проходять українські захисники в російських тюрмах і з якими труднощами стикаються після повернення. Більше про це у програмі журналістки Еспресо Христини Парубій "По живому".

фото: скрін з відео

Від Маріуполя до полону: останній бойовий виїзд

Андрій Кулько родом із Запорізької області. З дитинства мріяв про військову або рятувальну службу. Батьки наполягли на вищій освіті, після якої він одразу підписав контракт. Повномасштабну війну зустрів у Національній гвардії біля Маріуполя.

24 лютого 2022 року підрозділ вирушив на посилення. Азовці попросили залишитися допомагати – і все стрімко змінилося. Вже наприкінці лютого – на початку березня місто опинилося в повному оточенні. До кінця березня бійці тримали оборону в Маріуполі, потім передислокувалися на завод імені Ілліча. Обстріли тривали цілодобово, 24/7. Ховатися в бункерах було майже неможливо – потрібно було виконувати бойові завдання.

"Не було відчуття взагалі якоїсь безпеки", – згадує Андрій. Незабаром він потрапив у полон. Росіяни обіцяли, що через кілька місяців відбудеться обмін. Не судилося.

Понад 600 днів пекла: Волноваха, Мордовія та "все в тумані"

Андрій провів у російській неволі понад 600 днів (за різними даними від 621 до 631 дня). Спочатку в Оленівській колонії, а потім – у виховній колонії №10 строгого режиму в Мордовії.

"Умови були нелюдськими. Їжі майже не давали. Води – дуже рідко. Було дуже холодно. "Страшно одним словом", — каже ветеран. Били постійно і жорстоко: гумовими кийками, палицями, ременями. "Об нас просто ламали резинові кийки, палки, ремені… Били по всьому, чому можна. І дуже жорстоко".

Він згадує, що прийомка в Мордовії була значно гіршою, ніж у Волновасі. Після побиття полонені ходили в туалет кров’ю, мали відбиті п’яти та ребра. "Потім не було взагалі води. І дуже, як би це так сказати, наче все в тумані було".

Це типова картина для тисяч українських полонених. За даними ООН та українських правозахисників, у російських місцях утримання (понад 300 колоній, СІЗО та таборів на території РФ та окупованих земель) систематично застосовують побиття, електрошок, стресові пози, імітацію страт, антисанітарію, голодування та відсутність медичної допомоги.

Повернення: "Я не вірив, що це насправді"

У 2024 році Андрія Кулька звільнили. Коли він побачив українські прапори та військових у шевронах – не повірив. "Сльози на очах. Дуже було, дуже класно. А все одно було в тумані все. І я до кінця не вірив, що ось це насправді".

Під час евакуації представник СБУ сказав: "Хлопці, слава Україні, але не кричіть, бо вони цього не люблять". Потім видавали прапори та пачку цигарок. В автобусах чекали бутерброди й яблука. "Перші три яблука я з’їв повністю – з кісточками і всім, бо дуже хотілося цього".

Багато звільнених описують схожі емоції: радість і водночас відчуття нереальності після тривалого виснаження.

Невидима війна після полону

Повернення не означає кінець випробувань. Андрій, як і багато інших ветеранів та колишніх полонених, зіткнувся з труднощами адаптації та спілкування з цивільними. Через побутовий конфлікт із сусідкою ледь не втратив зір (відомий у медіа інцидент у Львові, де жінка розпилила газовий балончик в обличчя ветерану за що її судили).

Він наголошує на головній проблемі: люди бачать, що в військового "є руки і ноги", і вважають його здоровим.

"Люди ж не бачать, що в мене під одягом, що в мене є якісь проблеми, інвалідності. Тому це треба пояснювати людям – якщо у військового є руки і ноги, це не значить, що він здоровий".

Андрій вважає, що спочатку держава має забезпечити якісну психологічну реабілітацію для тих, хто повернувся з полону та з фронту, а вже потім – проводити широку просвітницьку роботу з цивільним населенням. Тільки так вдасться зменшити прірву між військовими/ветеранами та суспільством.

Чому це важливо для всіх нас

Історія Андрія Кулька – не виняток, а типова доля тисяч українських захисників, які досі перебувають у полоні або повернулися з нього. Російська система утримання полонених побудована на приниженні, тортурах і спробі зламати людину. Багато хто, як і Андрій, місяцями не отримував нормальної їжі та води, зазнавав систематичних побиттів і жив у стані постійного страху та виснаження.

Після повернення вони часто залишаються наодинці з травмами, нерозумінням оточення та відсутністю комплексної державної підтримки. Суспільство і держава не мають права закривати на це очі – ані на долю тих, хто досі в полоні, ані на проблеми тих, хто вже вдома.

Кожен обмін – це радість і полегшення. Але доки в неволі залишаються тисячі, а повернуті не отримують належної реабілітації та розуміння, як видима, так і невидима війна триває.

Читайте також: Росія нездатна змінити перебіг війни на свою користь, - генерал Годжес