США не зможуть вирішити безпекову кризу без Європи, - віцеспікер Сейму Литви Ауштрявічюс

Просив би вас прокоментувати те, що відбулося в Ер-Ріяді. Ми знаємо лише офіційну, публічну частину, але розуміємо, що є надзвичайно тривожні й занепокійливі сигнали, зокрема від пана Віткоффа. Адже частина американського політичного істеблішменту бачить у Росії не ворога, якого треба стримувати, а партнера і, можливо, друга. Як ви оцінюєте перемовини в Ер-Ріяді?

Цілком поділяю вашу стурбованість щодо зустрічей та переговорів, які відбуваються в Саудівській Аравії. Важко повірити в те, що я чую і бачу безпосередньо з місця подій. Вважаю, що росіяни використовують ці переговори виключно для висування нових вимог та ультиматумів, не роблячи жодних кроків до мирної угоди.  Щоразу вони намагаються витягнути з США нові поступки. І, на жаль, те, що я чую від представників США, свідчить, що вони почали використовувати суто російські аргументи, навіть виносячи їх у публічний дискурс. Однак очевидно, що це не відповідає інтересам США. Це вимоги суто Російської Федерації. 

Тому ми перебуваємо у доволі складній ситуації. Замість того щоб разом з Україною мати єдину позицію на переговорах і дійсно змушувати Росію прийняти розумний та абсолютно обґрунтований підхід, 

США фактично переймають російські аргументи і, здається, починають чинити тиск на Україну та Захід. 

З останніх новин із Саудівської Аравії, це вимога Росії щодо експорту сільськогосподарської продукції та добрив, що є абсолютно неприйнятним. Це ще один ультиматум, і видається, що США, на жаль, починають відступати та погоджуватися з російськими вимогами.

Ситуація – не просто тривожна, а драматично складна. І на превеликий жаль, ми не знаємо, чи мають зараз американці так званий довгий сценарій, зокрема і щодо ведення перемовин з РФ. Але ми в Україні занепокоєні можливими наслідками. Чого чекати в короткостроковій та середньостроковій перспективі? Тому що росіяни відкинули будь-які компромісні пропозиції та б'ються за кожен сантиметр захопленої території. Крім того, збираються окуповувати додаткові території, які вони ще навіть не захопили. Росіяни надзвичайно чітко виклали свою загрозливу позицію.

Насправді ви абсолютно праві — Російська Федерація не змінилася. Якщо порівняти її позицію, вимоги та ультиматуми від 22 лютого 2022-го і 25 березня цього року, то суттєвих змін практично немає. Вони просто повторюють старі вимоги, додаючи до них нові. Наприклад, щодо членства в НАТО та інших організаціях — вони не мають наміру йти на жодні компроміси. Це абсолютно очевидно. 

Я не можу зрозуміти переговорну позицію Сполучених Штатів. Не думаю, що вони цього не бачать, але, можливо, у них є якась тактика чи стратегія, яка мені абсолютно незрозуміла. І, чесно кажучи, я не вважаю, що це шлях до успіху. Якщо США готові домовлятися з Путіним щодо України, то це безумовно погана та неприйнятна стратегія. Це не переговори, а фактична здача позицій та інтересів України та її народу.

У вас є розуміння, що робить Дональд Трамп? Чи він не розуміє певних речей, чи на превеликий жаль, дуже добре розуміє те, що зараз робить? І тут ми говоримо не лише про Україну, а й про Канаду, про відносини з Данією, з ЄС, про те, як вони фактично не пустили на відповідну розмову офіційну представницю ЄС Каю Каллас. На вашу думку, чи розуміє Трамп, чого він хоче досягнути?

На жаль, це останній варіант альтернативної думки, і ви чітко дали це зрозуміти. Гадаю, що адміністрація Трампа повністю розуміє як тактику, так і принципи формування нового світового порядку. Однак цей порядок видається нестабільним, оскільки він не ґрунтується ані на багатосторонності, ані на чітких принципах, які Захід ще нещодавно так наполегливо відстоював. 

Через це ми спостерігаємо фрагментарну картину. Рівень довіри між західними партнерами знижується, а рішення та пропозиції адміністрації Трампа позбавлені передбачуваності. Це створює ризики й водночас не сприяє ясності. 

Постає питання: яких результатів можна досягти для колективного Заходу? Адже я не вважаю, що США зможуть досягти успіху без залучення західних партнерів та України до вирішення складної безпекової ситуації, з якою ми зараз стикаємося.

Хотів би вас розпитати про відчуття загрози для окремо взятих країн Європейського Союзу. Ми дуже часто чуємо інформаційні вкиди, попередження від політологів, директорів тих чи інших розвідувальних спільнот. Розуміємо, що проти Литви чи Естонії можлива агресія, яка може бути актуалізована лише тоді, коли поставлять під сумнів п'яту статтю Євроатлантичного договору. І основне – щоб була готовність з боку реальних союзників Литви, Естонії та України підстрахувати одне одного, можливо, у критичній ситуації. А коли нам кажуть про 2030 рік, я в це не вірю, тому що Путін готовий. І єдиний запобіжник – п'ята стаття Євроатлантичного договору, яка може бути інтерпретована Трампом приблизно так, як він проінтерпретував відносини з Канадою.

Необхідно чітко усвідомити: на сьогодні альтернативи системі колективної безпеки НАТО просто не існує. Я не закликаю створювати якісь замінники Альянсу. Принцип Статті 5 Північноатлантичного договору - "один за всіх і всі за одного" - залишається непохитним. Саме на цій незмінній основі ми формували наші очікування щодо безпеки та розбудовували оборонний потенціал.

Щодо країн Балтії – вони, без перебільшення, є східним форпостом європейської безпеки. На щастя, ми розвиваємо все більш тісну партнерську співпрацю як з північними сусідами, так і з Польщею, Німеччиною та іншими союзниками.

Окремо хочеться відзначити останні рішення німецького уряду. Берлін демонструє яскравий поворот до активнішої ролі в європейській безпеці – через фінансові інвестиції, політичні зобов'язання та глибинну зміну свого підходу до цих питань.

Тому, навіть якщо окремі члени Альянсу можуть мати сумніви щодо 5-ї статті, я переконаний, що більшість країн-учасниць і надалі твердо дотримуються цього фундаментального принципу.

Ми свідомо не шукаємо якихось окремих, національних рішень у сфері безпеки. Наша стратегія ґрунтується на принципах колективного захисту, і ми твердо віримо, що у разі потреби кожен з нас виконає свій обов'язок перед іншими.

Ключова історія – наповнення будь-яких механізмів готовністю застосувати силу для того, щоб зупинити агресора, а також наявність належної кількості цієї військової сили. Це потребує додаткового осмислення з боку європейських держав і не тільки фінансово, а й у готовності запускати ці фінанси у додаткове оборонне виробництво. США – занадто мінливі, Україна почула досить позитивні сигнали з боку ЄС. Але потім ми побачили певний відкат, коли говоримо про конкретні плани та дії, а не слова. Як ви оцінюєте ситуацію щодо підготовки країн ЄС відбивати агресію? Це екзистенційне питання, бо Україна, Литва, Естонія, Польща залишаються у чорному списку Кремля.

Ми не обманюємо себе щодо можливих позитивних змін у Російській Федерації. Навпаки – ця країна свідомо обрала війну як ключовий інструмент своєї зовнішньої політики, особливо щодо сусідніх держав.

На сьогодні ми стикаємося з надзвичайно загрозливою ситуацією на наших кордонах. Враховуючи 700-кілометровий кордон з Білоруссю, яка фактично перетворилася на російського сателіта, ми маємо справу з серйозним викликом. Білорусь сьогодні – це територія гібридної окупації: формально незалежна, але цілковито контрольована Кремлем.

Окрему загрозу становить Калінінградський анклав, історичний Кенігсберг, який Росія перетворила на потужну військову фортецю. Протягом останнього десятиліття там відбувається масштабне нарощування військового потенціалу – процес, який, на жаль, залишався поза увагою багатьох європейських столиць.

Беручи все це до уваги, ми не маємо жодних сумнівів у необхідності демонструвати власну відданість, збільшуючи інвестиції в оборону та роблячи це у тісній співпраці з нашими сусідами шляхом координації та спільних дій. Це включає проведення військових навчань, обмін досвідом, а також активну взаємодію з партнерами. 

Зокрема, ми висловлюємо глибоку вдячність українським військовим і політичним експертам. Завдяки їхньому досвіду ми отримали багато цінних висновків з останніх військових операцій і продовжуємо навчатися. Ми уважно стежимо за ситуацією на фронті, щоб засвоїти якомога більше, адже сьогодні ми є свідками абсолютно нового характеру війни, де військові засоби застосовуються у безпрецедентний спосіб. 

Наші зобов’язання очевидні: фінансові інвестиції, співпраця з сусідами, партнерами з НАТО та ЄС. Але це лише початок – цього недостатньо. 

Наразі ми витрачаємо на оборону 4% ВВП, але цього замало. Ми говоримо про підвищення цього рівня до 6%, проте це рішення має бути підтримане всіма країнами - членами ЄС і НАТО. Тільки тоді альянс колективної оборони буде достатньо сильним.

Лише тоді колективна оборона стане справді потужною. Протягом десятиліть альянси – НАТО і, певною мірою, ЄС – опинялися у вразливому становищі. 

Саме тому важливо подавати правильний приклад, як це роблять країни Балтії, Польща та скандинавські держави. Нещодавно Швеція оголосила про значне збільшення своїх оборонних витрат – майже на 50%, з 2,4% до 3,5% до 2030 року. Але час працює не на нашу користь. Нам потрібно діяти оперативніше та робити значно більше, ніж зараз.

Ви говорили про Калінінград, Кенігсберг, Крулевець. Розуміємо, що це буде надзвичайно важлива історія і для Литви, і для Польщі, і для Німеччини. І Російська Федерація, я думаю, бачить точку прикладання своєї потенційної агресії. Адже свого часу ми пам'ятаємо з чого починалася Друга світова війна: Гітлер почав говорити про екстериторіальність Данцигського чи то Гданського коридору. Розуміємо, наскільки важливими є Сувалки. Відомо, що там є закрита військова частина, але чи робляться зараз на політичному рівні кроки щодо належного плану, щоб було реагування в разі провокації на Сувалках.

Безумовно. Хочу привернути вашу увагу до двох останніх важливих подій у цьому контексті. Литва вже денонсувала так звану Дублінську конвенцію, щодо касетних боєприпасів. Разом із країнами Балтії та Польщею ми також ухвалили рішення про вихід з Оттавської конвенції щодо протипіхотних мін. 

Ці кроки демонструють, що ми активно зміцнюємо оборонні можливості, необхідні для захисту кордонів і реагування на потенційні кризові ситуації. 

У зв’язку з цим наші кордони посилюються. Наприклад, деякі мости, які ведуть до Кенігсберга, повністю перекриті спеціальними інженерними спорудами. Наразі жодного руху там немає, і не буде, поки ситуація не зміниться. 

На кордоні, зокрема з Білоруссю, триває будівництво оборонних укріплень, і ми ставимося до цього максимально серйозно.

Особисто я не очікую класичних військових провокацій, проте можливі гібридні атаки чи інші дестабілізаційні дії, зокрема з боку режиму Лукашенка, який повністю залежить від Путіна. 

Саме тому ці ділянки нашої території перебувають під пильним контролем. Можу запевнити, що сили територіальної оборони проводять навчання, ретельно вивчаючи особливості цих регіонів. Це не просто формальність — суспільство сприймає ситуацію вкрай серйозно. 

Ми продовжуватимемо посилювати нашу оборонну спроможність настільки, наскільки це потрібно, щоб бути готовими до будь-яких викликів.

Є питання щодо темпів. Наскільки швидко зараз Париж, Лондон, Берлін, Вільнюс, Варшава – всі ті держави, які усвідомлюють загрозу та дисбаланс у світовій політиці, наскільки швидко будуть готові приймати важливі рішення? Якою буде нова політика Європейського Союзу та окремо взятих держав, наших друзів, стосовно Києва? Але тут мене цікавить конкретна матеріальна складова.

Дійсно, ви абсолютно праві. Час декларацій минув. Ми повинні визнати, що припустилися багатьох помилок і витратили надто багато часу на розробку превентивних дипломатичних програм та заходів. Ми інвестували в Мінськ I та Мінськ II, сподіваючись, що вони зупинять агресора, але цього не сталося. 

Отже, час не на нашому боці, як я вже казав. Водночас у Брюсселі та багатьох столицях ЄС, хоча й не в усіх, панує позитивний імпульс. Цілком погоджуюсь, що це не стосується, наприклад, Будапешта чи, певною мірою, Братислави. Є також нейтральні країни, які мають власне бачення оборонної політики ЄС. Ми маємо докласти всіх зусиль для формування Європейського оборонного союзу, подібно до вже створених Європейського економічного, Енергетичного та Банківського союзів.

Оборонний союз має бути створений, ймовірно, протягом року або двох. Опублікована Європейською комісією «Біла книга» стане ключовою основою для подальших дискусій. 

Наразі, наприклад, у Європарламенті тривають масштабні дебати щодо цього документа та рішень, пов’язаних із розвитком європейської оборонної промисловості.

Переконаний, що 2025 рік стане вирішальним у цьому процесі. Очікується ухвалення низки практичних рішень щодо фінансування та запровадження нових механізмів, таких як спільні закупівлі та інвестиції.

Я не стверджую, що всі домовленості вже досягнуті, але в багатьох європейських столицях усвідомлюють: діяти потрібно зараз або ніколи. Йдеться про безпеку наших громадян, про майбутнє Європейського Союзу та всіх європейців. 

І я переконаний, що Україна повинна стати невід’ємною частиною цього безпечного союзу та спільного майбутнього. 

Саме тому Україна є нашим найнадійнішим союзником і стратегічним партнером, що відображено в усіх відповідних документах. Ми забезпечуємо її активну участь у програмах і рішеннях, спрямованих на зміцнення європейської безпеки та створення потужної, стійкої відповіді на будь-які загрози нашому спільному сьогоденню і майбутньому.