Уряд має стати на захист українців у Польщі

Я мав би вже звикнути до того, що польський прапор в останні роки було зведено до ролі кляпа, яким депозитарії національної справи затуляють роти своїм опонентам. Що він став чимось на кшталт плаща, в який охоче загортаються і пересічний бандит, і політичний шахрай, і злодій. Польський прапор — це зручна «невидимка», під ним зникають усі мерзоти. Прапор закриває дискусію, є остаточним аргументом, джокером, якого витягує з рукава націоналіст.

І все ж видовище польського патріота на прізвисько Джон Малкович, який у Гданську накриває біло-червоним полотнищем табличку з написом «Сквер Героїчного Маріуполя», — шокує. Зазвичай я уникаю гучних слів, бо в Польщі їх надмірно використовують і вони втратили свою вагу. Але цього разу інакше не скажеш: це не лише дурість, а й ганьба та підлість. Польським державним прапором мій співвітчизник символічно знецінив одне зі святих місць українського спротиву — місто, зрівняне з землею, тисячі жертв під завалами, які російські окупанти розчавили бульдозерами, і театр, де під російськими бомбами загинуло близько 300 осіб, серед яких були й діти.

Ганебний перебіг подій

Якби це був лише інцидент, я б спробував про нього забути — у кожній спільноті, зрештою, є дурні. Проблема лише в тому, що випадок у Гданську є частиною більшого цілого. І не тільки тому, що до моменту затримання та висунення звинувачень Малкович тероризував мешканців Троймяста, які вивішували українські прапори.

Справа ширша. На антиукраїнських емоціях будували свої президентські кампанії троє правих кандидатів. Факти про українську спільноту в Польщі — травмовану, тяжко працюючу, відповідальну за 2,7% польського ВВП, активну на ринку праці й таку, що сплачує податки до нашого бюджету, — не мають значення, бо були знецінені анекдотичними свідченнями, брехнею і польськими емоціями. Які це емоції — здогадатися не важко.

Виявляється, що Польща знову взяла на себе великий тягар, що вона страждає від України більше, ніж сама Україна, й у відповідь отримує українську невдячність. Від українців, які гинуть під обстрілами, задихаються під завалами, згорають живцем, втрачають кінцівки, ми вимагаємо доказів вдячності, поклонів і постійних проявів захоплення. Це поведінка жалюгідна і безсоромна, тим більше, що якщо застосовувати тимчасову бухгалтерію — виміряну ВВП чи балансом зовнішньої торгівлі, — Польща Україні не доплачує.

Важливішим за питання, чи можна було уникнути такого сороміцького перебігу подій, мені здається інше: чому польська держава в особі найвищих посадових осіб не намагається зробити нічого, щоб дати відсіч антиукраїнським наративам.

Відступ перед популістами

Польська держава, яка має комунікаційні інструменти для формування наративу, у цьому випадку не справляється. Причини я можу лише припускати: не існує партії, яка дозволила б собі розкіш ігнорування суспільних тенденцій, а ті, здається, очевидні.

Тому мовчання «Громадянської коаліції», ПСЛ і «Польщі 2050» перед обличчям зростаючої хвилі антиукраїнських настроїв є зрозумілим. Політики, напевно, бояться, що рішуча критика виступів проти українців ударить рикошетом і вплине на рейтинги підтримки.

Але це означає, що чинна влада відступає з позиції інституції, яка ставить собі цілі більші, ніж просто своєчасна виплата пенсій і збирання податків.

Мовчання провідних польських політиків правлячої коаліції щодо такої символічної теми, як присутність українських біженців у Польщі, — це не що інше, як віддання поля популістам і шарлатанам.

А це означає, що політика перестає бути змаганням ідей і знову стає керуванням «гарячою водою» (тобто лише повсякденними, дрібними справами). Так, ставлення поляків до українців на цей момент визначає один із найважливіших ідейних конфліктів. Проте видно активність лише з одного боку — з іншого ж боку маємо мовчання.

Коаліція опинилася у складній ситуації, бо чітка заява про те, що зривання українських прапорів у Польщі є неприпустимим, викликала б дикий вереск націоналістів. Проти фактів виступили б емоції поляків, переконаних, що українці забирають у них країну. Не має значення, що ці емоції ґрунтуються на хибних уявленнях, бо вибори сьогодні виграються на емоціях — не тільки в Польщі.

Однак мовчання у цій справі також є поразкою, адже означає поступку популістам і згоду на подальше роздмухування антиукраїнського барабана.

Схожу ситуацію видно у суперечці щодо польсько-німецького кордону. Там уряд, щоправда, вжив заходів, намагаючись перехопити наратив. Наскільки ефективно — ще рано судити. У випадку з Україною, якщо говорити про символічні чи комунікаційні дії, уряд не робить нічого, залишаючи справу на самоплив.

Сигнал тривоги для Польщі

Вибачте, щось таки було зроблено. Держава зайнялася історичною політикою в стилі, до якого нас привчила партія «Право і справедливість» (PiS).

Голосами коаліції та всупереч застереженням парламентських експертів було ухвалено державне свято з антиукраїнським характером. Починаючи з цього року 11 липня стане «Днем пам’яті про поляків — жертв геноциду, вчиненого ОУН-УПА на Східних Кресах Другої Речі Посполитої», попри те що вже існує день пам’яті, присвячений цій темі.

Сумним парадоксом є те, що ініціатором закону, який запроваджує це свято жертв Волинської різанини, є депутат Тадеуш Самборський — багаторічний співробітник «Myśl Polska», відкрито проросійського друкованого органу, що виходить у Польщі.

За закон проголосували всі присутні в залі члени коаліції, окрім депутатки від «Громадянської коаліції» Александри Узнанської-Вісьнєвської, яка утрималася.

Хочу, щоб мене правильно зрозуміли: пам’ять про минуле є дуже важливою, а осмислення темних сторінок історії є для кожного народу й держави очищенням. Але потрібно відчувати момент і знати, який пріоритет найважливіший саме зараз. А нині таким пріоритетом є наша безпека, ключовим елементом якої є Україна, що бореться з російською агресією. Я не вважаю, що піднімання на політичний штандарт ран 80-річної давності має бути серед пріоритетів — а саме про це свідчить запровадження 11 липня як державного свята.

Можливо, отже, моє припущення, що польський уряд повинен і хоче поставити заслін антиукраїнським настроям, є хибним. Закон про нове державне свято може свідчити про те, що настрої в Польщі докорінно змінилися, а вся коаліція потрапила під вплив антиукраїнської пропаганди.

Це мовчання матиме свою ціну. Тенденцію дуже добре відчувають українці, які мешкають у Польщі.  

Про це свідчать результати опитування, проведеного Gremi Personal серед 1560 українців у Польщі (цитовані порталом WNP). 69% опитаних вважають, що стикалися з упередженням або зневагою. Ця цифра дивовижним чином віддзеркалюється у результатах польських опитувань: на запитання «Чи проявляє Україна належну вдячність Польщі за надану допомогу?» — 62% польських респондентів відповіли: ні.

«Життя тут страшне», — говорять про Польщу українські герої матеріалу, показаного BBC. Вони скаржаться на зростаючу ксенофобію, неприязнь, глузування. Телеканал поспілкувався  з кількома десятками осіб. Українці в Польщі почуваються дедалі гірше, 45% не знають, чи залишатися в Польщі. Це сигнал тривоги не лише для польської економіки, частина якої спирається на українців. Це також тривожний дзвінок, який свідчить, що велика соціальна група просто почувається в Польщі небажаною.

Нам потрібен чіткий голос польського уряду

В ідеальному, але не такому вже й складному для уяви світі Дональд Туск і Анджей Дуда (єдине, що можна сказати про його президентство, це те, що він виявився на висоті після вторгнення в Україну в 2022 році) формулюють спільне звернення до суспільства, нагадуючи, що біженці, які опинилися в Польщі, - це не прокляття, не катастрофа і не чергове лихо, яке спіткало нашу вічно пригноблену націю. Навпаки, вони допомагають економіці, беручись за роботу, яка не є привабливою для гордих поляків. Саме українці прибирають вагони поїздів, міняють білизну в готелях, продають каву о третій годині ночі на вокзалі. Саме українці працюють на будівництві, складах, у так званій допоміжній діяльності, заробляючи статистично набагато менше за поляків (у 2024 році середній заробіток українців у Польщі сягнув 4000 злотих і був на 2500 злотих нижчим за середній заробіток усіх працюючих у Польщі). Перш за все українці захищають себе і західний світ від російського варварства.

В ідеальному світі політичні лідери повинні мати достатньо сміливості, щоб нагадати нам, що ми зобов'язані стікаючому кров'ю українському народу солідарністю і що закривати біло-червоним прапором плакат з написом «Площа захисників Маріуполя» - це не ознака патріотизму, а морального сорому і безсоромності.

Нам потрібен чіткий голос польського уряду, потрібна інформаційна кампанія і сильний сигнал, що українців у Польщі поважають, що Польща не забуває про трагедію, яка щодня і щоночі спіткає наших сусідів - і тих, хто воює на фронті, і тих, хто вирішив виїхати.

Чи це станеться? Поки що польський політичний клас зліва направо встановлює антиукраїнське державне свято під диктовку Тадеуша Самборського, випускника Московського університету імені Ломоносова. Політичний клас мовчки дивиться на зривання українських прапорів, антиукраїнські фейкові новини та зростаюче переконання поляків, що українці є небажаними гостями. Уряд, попри наявність комунікаційних інструментів, навіть не намагається протистояти неправдивому наративу Навроцького, Брауна та Менцена.

Якщо держава не буде діяти, а віддасться в рабство трендам, ми все частіше будемо бачити зривання українських прапорів та акти насильства.

Я знову дивлюся на натовп, який у Білій Підляській допомагав зривати український прапор. На Гжегожа Брауна, який заохочував своїх послідовників до таких дій. На націоналістів, які прогнали українців з-під пам'ятника Адаму Міцкевичу, вважаючи, що нагадування про війну біля пам'ятника псує вигляд і гарне польське самопочуття. А на театрі ім. Словацького у Кракові, на якому більше не висить український прапор, директор, якого шантажували націоналісти, переніс прапор всередину театру через реальне занепокоєння безпекою персоналу та будівлі.

Я думаю про підлу людину, яка накрила український символ прапором, і перед очима постають інші образи. Я думаю про всі стіни пам'яті, які я бачив в українських містах, про дзенькіт скла в розбомбленій Вінниці, про фільм з військового госпіталю, який нещодавно надіслав мені друг-українець, де показані обгорілі українські чоловіки і обгорілі українські жінки, з почорнілими від вибухів обличчями, без кінцівок, які помирають на лікарняних ліжках.

Я також думаю про нещодавній візит до Познані. Увечері я пішов з друзями до ресторану, офіціант мав виразний східний акцент, тож я запитав його, чи він приїхав з України.

- Ні, - спокійно відповів він. - Я можу показати документи.

Норвід мав рацію, і його брутальне визнання залишається актуальним, не зважаючи на час.

Визнати недійсним сквер захисників Маріуполя з польським прапором означає, що є поляки, для яких людина все ще залишається карликом.

Автор Міхал Ольшевський, польський журналіст, письменник, публіцист.

перекладено з "Газета Виборча"