Світ цей дуже, дуже старий. Набагато старший, ніж здається

Поля наших боїв, де сходилися тисячі з тисячами, імена цих полів повторювала у сні вся планета – це все не більше, ніж малюнки на полях його багатотомника.

Хтось під Оршею закрив очі на секунду – і розкрив за п’ять століть, і майже нічого не помінялося: Варшава, Русь і Литва разом, треба тримати фланги, батареї замасковані в кущах, жерла гармат зловісно чорніють – а воїни думають, як наповнятимуть кишені на мирному житті, їм не терпиться.

Читайте також: Ця війна сповнена чудес, добрих для нас див. Але навіть у чудес є своя межа

***

Що легко не помітити – так це те, що мирний світ, мирне життя теж змінюється.

На фронті – проходять епохи, арени битв міняються, стрімкішає зброя, швидшає чи повільнішає темп і ритм.

Але в тому світі, що лишився у на позаду – там теж свої весни. І ми не можемо повернутися назад, бо мирний світ давно змінився, став інакшим.

Фронтова дружба, ветеранське братерство, воїнські чесноти – не знаю, чи збережеться це все, як ми повернемося у мир. Я був уже на одній війні, я пройшов уже раз цей шлях назад, і бачив, як тане все хороше, що ми намагалися лишити в собі, замість військової здобичі.

Але є єдине, в чому ми можемо бути певні – це наші вороги. Вони не зрадять, вони ніколи не обернуться до нас добром, збентеживши.

Нехай нас ув’язнять у підручники історії, але ми відіб’ємось від ревізій і проб’ємося крізь нову мову. Бо нам поможе абсолютна, чиста чорнота того зла, проти якого ми пішли битися.

Джерело

Про автора. Ігор Луценко, журналіст, воїн ЗСУ

Редакція не завжди поділяє думки, висловлені авторами блогів.