Я зрозумів, що вмирати – легко

С. пояснює, як просто втратити свідомість від того, що багато крові витекло з пробитого уламками тіла. Я по дорозі в Курахове двічі ловив блідого, каже він. "Ловити блідого" - це і є втрачати свідомість.

Це його друге поранення за цю велику війну. Цього разу це надовго, нога і рука у залізних лещатах, прогноз операцій, котрі залишилися – ще мінімум три. 

Коли С. поранило у Вугледарі, у лікарню в Курахове везла не евакуація бригади, а побратими на власній тачці. Розклали переднє сидіння, так і везли, головою вперед. І коли вже привезли, то навіть тоді ще машина медиків з Курахового не виїжджала. От така "золота година", хто в курсі.

З Курахового С. відіслали у лікарню у Дніпро. Там він не був нікому потрібен, аж поки не подзвонив відповідній людині з владними повноваженнями, родичу. Тоді медперсонал звернув на нього увагу. 

Поруч у приймальному відділенні було багато поранених з передової, таких же нікому не потрібних, як і він. Хто босий, хто напівголий. Ніхто їм не пропонував ні одягу, ні взуття.

Коли пляшка з фізрозчином, котрий капали С., впала на підлогу і тріснула, то санітарка тихцем поклала її назад – і викинула у сміття тільки після зауваження.  

У Дніпрі С. зробили блокаду нервів на руці й нозі, і посадили на спеціальний потяг на Київ. Зі щільно прикритими шторами – поїзд поранених. Там цілі вагони – одні лише лікарняні ліжка, персонал – зі знеболювальним. 

Тих, хто може ходити, в Києві з поїзда розвозить по медзакладах автобус, схожий на шкільний. А може, то і справді шкільний автобус. Решта їде "швидкими". 

Цей потік поранених, котрий у мільйонному місті одразу розчиняється до невидимості. 99% населення не було всередині стабпунктів, всередині реанімобілів чи поїздів з щільно закритими шторами. 

Я, як відвідувач, сиджу коло С. на сусідньому лікарняному ліжку, і ще раз намагаюся запам’ятати цей шлях, котрий проробив він – ті ділянки, де були знеболювальні, і ті, де їх не було. 

"Хотіли відрізати руку, але я не дав" - каже С.

Я згадую, як ще у 14-му я й усі друзі звикли просити у Бога – щоб якщо прилетіло, то вже зразу, щоб без цих каліцтв.

***

З днем захисника Вітчизни усіх причетних!

Джерело

Про автора. Ігор Луценко, журналіст, воїн ЗСУ

Редакція не завжди поділяє думки, висловлені авторами блогів.