Більш за все Путін боїться порядку в Україні

В ніч з 5 на 6 грудня 1989 року натовп німців прийшов до представництва КДБ СРСР в Дрездені. Збуджені поваленням Берлінського муру та швидкою руйнацією підтримуваного Москвою ненависного авторитарного режиму люди мали намір захопити будівлю. За паркан вийшов тридцятисемирічний полковник КДБ, що працював під прикриттям статусу директора Дому дружби СРСР – НДР, і діставши пістолет сказав, що це військовий об’єкт і він буде стріляти, якщо хтось спробує до нього проникнути. Так Володимир Володимирович Путін зіткнувся з першим у своєму житті Майданом. Цю ненависть до сп’янілих духом свободи людей і це відчуття особливої місії «солдата імперії на останньому рубежі» він з того часу несе в собі.

Треба чітко розуміти, як Путін сприймає світ. Інакше значна частина його дій щодо України можуть здатися рішеннями шизофреника. Для російського президента, який своїми очами бачив руйнацію імперії, якій вірно служив, СРСР не програв «холодну війну», а лише відмовився від подальшої участі в ній. На думку не лише господаря Кремля, а й багатьох в російській еліті, тоді в 1989-90 рр. мав бути підписаний певний мирний договір між США та Радянським Союзом, який поклав би край глобальному протистоянню, але зберегти за Москвою і сферу впливу в Східній Європі, і право визначального голосу з усіх ключових міжнародних питань. Замість цього, переконані в правлячому російському класі, Захід обдурив Михайла Горбачова й почав наростаючий наступ на інтереси СРСР, а потім і Росії.

Невиправданий геополітичний відступ тривалістю більше десяти років – ось чим став, на думку Путіна, період з 1989 по 2000 роки, коли офіцер КДБ несподівано для себе увійшов до Великого Кремлівського палацу в якості господаря. Він не бере до уваги, що Радянський Союз розвалився під вантажем своєї економічної неефективності, кризи комуністичної ідеології та нездатності знайти інший фундамент для згуртування таких різних за культурою та історією республік. В підсумку Заходу не стало з ким підписувати мир. 

Розширення НАТО та ЄС стало відповіддю на вакуум влади в Східній Європі, зволікання з заповненням якого загрожувало перетворенням всього регіону на велику палаючу від війни Югославію. 

Путін і його команда не хочуть все це сприймати. Для них перемога Майдана стала черговою перемогою Заходу, що нібито змушує Росію зробити ще один крок назад. Але відступати вже буквально немає куди – позаду Москва. Відтак в Кремлі щиро вірять, що не нападають, а лише обороняються, що без рішучих силових дій завтра Україна стане членом НАТО, а американські військові бази з’являться під Харковом. Комусь це може здатися маячнею, але російські генерали порівнюють цей ризик з ситуацією 70-річної давнини і всерйоз розмірковують, що якби Вермахт в 1941 році стартував з таких позицій, за два місяці СРСР було б розгромлено вщент. 

На все це, звичайно, накладається і традиційно зневажливе ставлення до українців, і поширений міф про «подарований Хрущовим Крим», і ненависть авторитарного і корумпованого режиму до самого духу волелюбного Майдану. Але все ж таки головною ціллю Путіна є світовий порядок, що склався після завершення «холодної війни» і в якому домінують США. Україна є для Росії лише найважливішим і найзручнішим полем бою з Заходом. Це означає, що ніякого швидкого розв’язання ця криза немає в принципі. Або Захід повинен визнати право Москви розпоряджатися на пострадянському просторі, як в себе вдома, або нова «холодна війна» стає неминучою з Україною в ролі фронтової полоси. 

Найвірогідніше, при цьому Росія не піде на повномасштабну інтервенцію, яка неминуче призведе до тривалої кривавої війни. 

Переважна більшість українців рішуче налаштована захищати свою землю. Як показав Майдан, перевага у підготовці та озброєнні може бути компенсована хоробрістю і підтримкою місцевих мешканців. Російські війська всюди за межами Донбасу опиняться приблизно в такому ж, а, може, навіть і більш ворожому оточенні, ніж перебували бійці «Беркуту» в Києві в розпал протистояння на Майдані. І українська армія також за останні півтора місяці також серйозно посилила свою боєздатність і, як мінімум, спроможна завдати агресорам відчутних втрат. Путіну ж необхідні легкі та бажано безкровні перемоги, які виглядають заслугами його «державного генія», а не є результатом стійкості чи жертовності російського солдата. 

Відтак ймовірно Москва буде всіма засобами затягувати врегулювання конфлікту з сепаратистами в Донецькій та Луганській областях, намагаючись одночасно розкачати ситуацію в Одесі, Миколаєві, Запоріжжі та Харкові. Хоча це не так вже легко зробити. Саме несподівана для кремлівських стратегів низька підтримка Росії в більшості областей Сходу та, особливо, Півдня найбільше ламає плани РФ. Захоплену ціною життів російських солдатів територію, на якій ще й розгорнеться неминуча партизанська війна, навіть всередині Росії не вдасться видати за результат «миротворчої операції». 

Українському суспільству в цій ситуації важливо не піддаватися панічним настроям і всіма засобами допомагати стабілізації внутрішньополітичної ситуації. Головним елементом на цьому шляху є обрання легітимної влади в центрі та на місцях, і, особливо, в Києві, нібито існуючий безлад в якому найбільш активно використовує російська пропаганда. Нове покоління відповідальних та орієнтованих на європейські цінності політиків в Києвраді, що почнуть розчищати авгієві конюшні корупції та бюрократії в столиці, будуть не менш цінними, ніж солдати на передовій у східних регіонах. Путіна якає успішна Україна, що, позбувшись злочинного режиму Януковича, розпочала успішне мирне будівництво. Прибрані вулиці, відновлені дитячі майданчики, закриті наркопритони, впорядковані місця для паркування - демонструватиме москвичам, що все ще приїжджають до нашого міста, що в «бандерівському пеклі» людям живеться комфортніше і безпечніше, ніж під стінами Кремля. Однією з причин краху СРСР, зрештою, стало те, що люди в соціалістичному таборі побачили, як живуть за «залізною завісою».

При цьому необхідний інклюзивний підхід, коли російськомовні громадяни почуватимуть себе так само включеними в процеси державного будівництва, як вони на рівних брали участь в боротьбі з тиранією на Майдані. Близькість до певних політичних сил не може бути надійним показником відданості Україні чи демократичним цінностям, як і навпаки ознакою злочинця. Відтак влада вже вимушена міняти лише нещодавно призначеного губернатора в Одесі, раніше не впорався на посаді міністра оборони з викликами агресії свободівець Тенюх, водночас зник з поля зору справжній герой полковник Мамчур.

Мрії про те, щоб переграти заключний акт драми, якою була «холодна війна», є спробою втекти в минуле, в той час як весь світ рухається в майбутнє. Закручування гайок у себе вдома, обмеження доступу до альтернативної думки, загравання з примітивними ура-патріотичними настроями та заклики до «відновлення історичної справедливості», шалена пропаганда – все це вже було. В 1930-і роки в Німеччині. Але тоді Гітлеру вдалося головне – вивести німецьку економіку з глибокої кризи.

Криза ж російської економіки щойно починається і агресивна зовнішня політика Путіна її лише посилює. Доходи росіян порівняно з минулим роком вже зменшилися на 6%. Десять років до того вони майже невпинно зростали. Це означає, що нам треба працювати і змінювати країну. Час працює на нас. Але при цьому часу для змін і не так багато.