Музей мадам Тюссо

З ними, зазвичай, розмовляють доконечно зрозумілою мовою, - мовою зброї. Дипломатичні реверанси і різні протокольні штучки тут недоречні. Тим паче, коли охамівша вкрай публіка на кшталт Бородая та Пономарьова використовує ці «милі бесіди» для самопіару, вивісивши над столом, за яким прагнуть розкурити люльку миру, прапор сепаратистсько-терористичного покручу ДНР...

Але не про них, самопроголошених і самозваних, мова. Мова про протилежний бік стільниці, де опинилися, поруч з повноважним представником президента Швейцарії, яка головує в ОБСЄ, панове, яким місце в українському варіанті музею воскових фігур. Кучма, Медведчук, Шуфрич, - мов тіні незабутих предків, причому, предків, над якими тяжіє прокляття роду, і про яких, зазвичай, не згадують навіть під час молитви за святвечірнім столом.

Я розумію, - їм лестить статус. Кучмі – повпреда чинного президента, за яким ще кілька місяців тому ніхто б не міг і запідозрити схильність впадати у блуд із нафталіновами антигероями вітчизняної історії. Медведчуку – фактично повпреда Путіна, хоч формально мандат на переговори йому дали терористи. ВВП лише освятив це кумове амплуа недбалою реплікою серед лукавих рядків про прагнення до миру. Зате ОБСЄ відреагувало правильно і без «еківоків».

У принципі, як на мене, за лаштунками перемовин осіб, серед яких визнані Генеральною прокуратурою потенційні мешканці Лук’янівського СІЗО, кояться якісь непевні речі. Хотілося б вірити, що фігури з музею Тюссо донбаського штибу – слухняні маріонетки у руках Порошенка, або, у крайньому випадку, у те, що їх використовують утемну. Але, мабуть, це надія невиправного оптиміста. Адже ефективність «діалогу» щоденно заперечується інформацією з фронтів, де під супровід дипломатичних реверансів гинуть реальні воїни, а кордон знову скидається на діряве решето. Радше повіримо Луценкові: «Головна директива переговорникам з боку Кремля - не допустити підписання Угоди про асоціацію України з ЄС. Саме тому Медведчук і мавпи з гранатою з боку ДНР, ЛНР оголосили кінцевою датою перемир'я 27.06. Це – шантаж».

Маю підозри, що після 27-го знову заговорять гармати, і, - щонайгірше, - їх залпи стане чутно не тільки у доволі невизначеній зоні АТО. 

Бо чого ще можна очікувати від Медведчука і Кучми? Перший – переконаний прихильник інтеграції з агресором, спонсор лідера «Новоросії», політика «у бігах» Царьова. Другий волів би ствердити своє гасло «Україна – не Росія», але у доволі специфічний спосіб. Зокрема, виторгувавши у чинного режиму певний імунітет за «діла давно минулих днів». Кучму, до того ж мотивує, мабуть, пам’ять про підлість північного «брата», яка втілилася у «Гонгадзе-гейті», ролі прокаженого серед цивілізованого світу убивці журналіста. Але цю задавнену образу він змушений ховати за непроникною маскою «державотворця», яка робить його ще більш схожим на експонати мадам Тюссо.

Якщо Порошенко разом зі своїм інтелектуальним штабом вважає, що він переграв усіх, продемонструвавши прагнення до миру, то Кучма, мабуть, вже встиг втямити, хто насправді використовує його втемну. Принаймні, міг би прислухатися до оцінок свого незабутнього секретаря Радбезу Євгена Марчука, який відвертим текстом заявив таке: «Росія тепер отримала козирі. Які нові сакції? Та ви що? Ми, Росія разом з ОБСЄ і представником Президента України Порошенка Кучмою увійшли у переговорний процес з представниками Донецька і Луганська з урегулювання...».

Іноді навіть мовчання воскових фігур промовистіше, ніж палкі інавгураційні промови...