Новий польський уряд і українське питання

станнім часом все частіше з'являються аналітичні роздуми і коментарі про зміни на польській політичній арені. Однак закордонні аналітики і журналісти віддавна пропускають у своїх статтях ряд надзвичайно суттєвих внутрішніх обумовленостей і одну зовнішню умову. Йдеться про те, що закордонна політика Громадянської платформи, від початку правління Дональда Туска, була включена в режими політичної пропагандистської махіни, скерованої перш за все на внутрішні потреби і проти опозиції або кожного, хто не погоджується з лінією правлячої партії. Більше того, була, є і до кінця каденції Єви Копач на посаді прем'єра буде під домінуючим впливом Берліна.

Доцільно згадати дві аналітичні лінії закордонних журналістів. Перша - Даніеля Фіотта, який у своїй статті "Ефект Більда-Сікорсткого" ("The Bildt-Sikorski effect") пише для порталу "European Geostrategy", що зміни на посаді чільників міністерств закордонних справ в Польщі і Швеції змінюють динаміку зовнішньої політики Європейського союзу. На його думку, Радослав Сікорський і Карль Більдт були не лише прихильниками твердої руки щодо Росії, але також були близькими до Вашингтону і постулювали зміцнення структур і механізмів Євросоюзу. Їх відхід, як пише Фіотт, однозначно тішить Владіміра Путіна. На його думку, їх відсутність буде відчутна і може привести до ослаблення закордонної політики всього ЄС, незважаючи на те, що вони не мали вирішального голосу в масштабі всієї Спільноти. Щодо нового польського міністра закордонних справ Гжегожа Схетини, то Фіотт дорікає йому за "неперевіреність у бою", стверджуючи, що це невідомий поза Польщею політик.

У свою чергу Аннабель Чепмен у своєму тексті "Прощайте, польські яструби" ("Goodbye to Poland's Hawks"), який пише для "Foreign Affairs" про Радослава Сікорського, змальовує його виключно в позитивних тонах. Він ніколи не уникав складних ситуації і конфронтації. Описує, як спільно з Карлом Більдтом вони спричинилися до виникнення програми Східного партнерства, підтримували українців в найскладніших моментах в їх прямуванні на захід, і, що важливо, - обидва сприяли запровадженню санкцій проти Росії. На її думку, відхід Сікорського і зміни в польському уряді можуть також бути кінцем певної епохи, а саме "яструбиного голосу Польщі" в європейській зовнішній політиці. Що було б зрештою на руку як Кремлю, так і багатьом європейським столицям, які демонструють лагіднішу позицію щодо Москви. Чепмен порівнює також Гжегожа Схетину і Радослава Сікорського - перший не знає англійської і не має навіть профілю на Твіттері, тоді як другий навчався в Оксфорді і був дуже активним у мережі.

Услід за цим йде повторення казок, запозичених, здається, з внутрішньої, польської, проурядової пропаганди, якими іміджмейкери Туска віддавна годують польське суспільство, компенсуючи поразки внутрішньої політики очікуваними "пам'ятними успіхами на міжнародній арені". Оскільки Платформа перебуває у скрутному становищі, пробуючи робити все, щоб не допустити до влади опозиційної партії Право і справедливість, що стало б "катастрофою" для позиції Польщі в Європі (адже це не було б катастрофою для самих політиків Громадянської платформи, які втратили б впливи). Він подає також приклад, нібито Польща була "ізольована" під час правління братів Качиньських в 2005-2007 роках, які стали "ізгоями" на міжнародній арені, здобуваючи репутацію русофобів і застосовували "жалюгідну антинімецьку риторику". Це повинно нібито стати в опозиції до позиції Сікорського, який був "твердим щодо Росії", але водночас працював над покращенням відносин на лінії Варшава-Москва, що безповоротно унеможливила російська агресія в Україну.

Оминання факту крайньої пронімецькості Сікорського і всього уряду Туска та приклеювання Качиньським журналісткою  Чепмен, на зразок польських проурядових пропагандистів, "латки" русофобів, в сьогоднішніх геополітичних умовах виглядає особливо жалюгідно. Шкода також, що не враховується той факт, що Радослав Сікорський так запрацювався над покращенням відносин між Варшавою і Москвою, що ще кілька років тому говорив про прийняття Росії до НАТО. У 2010 р. в додатку до німецької газети "Sueddeutsche Zeitung" читаємо: "В процесі розширення НАТО не слід виключати Росію. (...) її членство могло б принести стабільність і безпеку регіонам, де донині не було ані одного ані другого". Тим більше прикро, з точки зору журналістського професіоналізму, що Чепмен забуває також про те, що Сікорський був пов'язаний з Правом і справедливістю з жовтня 2005 р., виконуючи функцію міністра національної оборони, спочатку в уряді Казімєжа Марцінкевича, а з липня 2006 р. в уряді Ярослава Качиньського.

Як виглядає реальність на рівні фактів? Схетина офіційно не хоче змінювати головних принципів політики Сікорського, однак як сам зазначає, певні зміни будуть необхідні. Одночасно прем'єр заявляє про "прагматичну політику" у відношенні до подій в Україні. Говорять також, що Польща підтримуватиме Україну, але в рамках загальноєвропейської домовленості, а не самотнього "махання шаблею". Бачимо також підвищення позиції міністра оборони Томаша Сємоняка до рангу віце-прем'єра. Поруч з цим, дуже проукраїнська позиція польського президента Броніслава Коморовського, який одночасно з менш або більш вдаваною дистанцією підтримує дії нинішнього уряду, і хоч і не хоче, як сам говорить, вмішуватися в політику персоналій уряду, то на його думку Сікорський був би кращий на посаді міністра закордонних справ.

Як можна до цього віднестися з польської точки зору? Єва Копач видатним політиком ніколи не була і не є. Її позиція в партії опирається на повній довірі Дональда Туска, яку вона завоювала, допомагаючи в лікуванні його сестри в 2005 році. Сам факт переймання на себе перехідної ролі, "на час, щоб проіснувати до виборів" говорить сам за себе. Не кожен політик згодився б на це. Проте не можна переоцінювати цей факт - закордонна політика держави полягає перш за все в продовженні. Від індивідуальних рис політика залежить рівень її ефективності і масштабу, тому нема чого дивуватися, що Копач наразі на офіційному рівні пробує відмежуватися від попередньої, впевненої у собі і чітко антиросійської риторики Сікорського.

Гжегожа Схетину, давнього приятеля Дональда Туска, одного з колишніх лідерів правлячої Громадянської платформи, в результаті прагнення Туска отримати повний контроль над партією, відсторонили від впливів. Як з нього жартував колишній прем'єр, після номінації в 2011 р. на посаду керівника сеймової комісії закордонних справ, він став "стратегічним резервом партії". Це було для нього особливо боляче, адже кожен в Польщі знає, що амбіції Схетини були і є значно більші. Його номінація на посаду міністра закордонних справ має запобігти ескалації напруги в Платформі, а його участь в роботі уряду повинна віддалити ризик негативного впливу на нього (хоча б в рамках помсти за останні роки приниження). Якщо, натомість, йдеться про порівняння його до Сікорського - на папері останній виглядає краще. Однак в політичних розіграшах Схетина однозначно кращий і ефективніший, а знання мов переоцінювати не варто. На початку жовтня він сказав, що Польща повинна брати участь в переговорах щодо України, оскільки формула ведення переговорів на лінії Париж-Берлін-Київ-Москва вже вичерпалася. Отже він не має наміру пасивно спостерігати за подіями в Україні і чекати на рішення Франції і Німеччини.

Помилки і недопрацювання польської зовнішньої політики шукає чимало експертів за кордоном, однак в контексті вищезгаданої інформації, більшість вбачає їх джерела не там, де слід. У Польщі бракує незалежних від уряду (тобто нефінансованих ним) аналітичних інституцій, таких які називають "think-tank". Зовнішня політика стала виставою для ЗМІ, яка розігрується в рамках піару правлячої партії, і водночас використовується як "батіг проти опозиції". Ефективність Польщі на міжнародній арені в останні роки можна оцінювати по-різному, менш або більш позитивно, проте не можна оминути факту, що ще ніколи в польській історії наш уряд не був настільки пронімецьким.

Відповіді на питання чому так відбувається можна шукати в багатьох площинах. Однією з них є без сумніву те, що в Польщі бракує також диверсифікації на ринку ЗМІ, де домінують проурядові ЗМІ, а влада, за допомогою реклами, фінансує прихильні до себе видання і телерадіокомпанії. Це полегшує управління "єдиною правильною" передачею інформації і утруднює об'єктивну оцінку реальності на суспільному рівні. З цим пов'язане домінування німецького капіталу саме на згаданому ринку ЗМІ. До осені 2013 року німці володіли 49,8% місцевої преси. З 7 вересня цього року в польських руках залишилося лише 5 видань, решта, тобто 90% місцевої преси є власністю Видавничого концерну "Polskapresse", тобто німецького "Verlagsgruppe Passau". На ринку спеціалізованої і "жовтої" преси також, безперечно, домінує німецький капітал.

Як цікавинку можна згадати, що слова нової польської прем'єр про "прагматичну зовнішню політику" і прагнення Варшави виступати "одним голосом з Європейським союзом у справі Росії" найкраще сприйняли в Німеччині. Німецька преса швидко підхопила риторику, що "тверда політика Сікорського не витримала б випробування часом", в тому числі в контексті розбиття єдності в рамках Вишиградської групи і висловлювання Чехії, Словаччини і Угорщини проти загострення санкцій щодо Кремля. Німецькі журналісти звісно це поєднали з антиамериканською риторикою, яка з часу афери про підслуховування в Німеччині незвичайно модна, - Європа не може діяти на Україні "під дудочку Вашингтону". Іронічно можна додати, що німецька преса доцільно уникає заяви, що найкраще було б, якщо б весь Євросоюз танцював під дудочку Берліна, і не лише в справі України.

Ставлення польського суспільства до України і її прозахідних прагнень ще ніколи не було настільки позитивним. Так відбувається навіть незважаючи на численні ініціативи російських пропагандистів в Польщі і в світі. Громадянська платформа, яка бачить лише власні інтереси і рейтинги не зігнорує цього факту. В великій мірі саме від позиції Києва залежить, чи Варшава почне, врешті, вести більш незалежну від Берліна закордонну політику. Все вказує на те, що подальше зближення Польщі і України так само небажане в Росії, як і в Німеччині. Будемо сподіватися, що наші уряди про це пам'ятатимуть як в кращі, так і гірші хвилини.

http://gazeta.lviv.ua/politic/2014/10/20/35544