Екзистенційний детектив, той, кого ви любите і батли з дредами – 5 книг, де розкривають таємниці

Джим Голт. Чому існує світ? Екзистенційний детектив. – К.: Контур, 2024

Автор цієї книжки бере на себе роль космологічного детектива, подорожуючи світом, щоб взяти інтерв'ю у багатьох відомих науковців, філософів та письменників, герої його книги: Джон Апдайк, Девід Дойч, Роджер Пенроуз, Дерек Парфіт, Річард Свінберн. Дорогою автор розглядає різні погляди на існування - від логічного та математичного до поетичного та містичного. Таким чином, "Чому існує світ?" Джима Голта побудована як серія діалогів і роздумів, що дозволяє автору занурюватися у складні ідеї, не перевантажуючи читача. Якраз сильною стороною книги є її здатність розповідати про складні концепції у захопливій та зрозумілій формі. Автор звертається до теорій квантової механіки, космології та екзистенціальної філософії, зберігаючи при цьому подив та інтерес. Його філософські дослідження перемежовуються з особистими роздумами та гумористичними відступами, що робить текст живим і переконливим. По суті, книжка - це роздуми про людську природу і пошуки сенсу. Вона запрошує читачів замислитися над власним існуванням і сутністю реальності, спонукаючи до роздумів над один із фундаментальних питань буття: чому є щось, а не ніщо? Автор підходить до цієї метафізичної загадки, поєднуючи філософську строгість, науковий метод і літературну витонченість.

Філіппа Перрі. Важливо, щоб цю книжку прочитали всі, кого любите (і, можливо, хтось, кого не дуже). – Х.: Віват, 2024

"Іноді ми ставимо собі неправильні запитання, - переконана авторка цієї книжки. - Ми постійно запитуємо чому, адже ми істоти, які шукають сенс і прагнуть відповідей. "Чому хтось розлучився зі мною?" "Чому моя дитина погано поводиться?" "Чому я почуваюся таким нещасним?" Однак замість того, щоб запитувати себе чому, від чого зазвичай мало користі, краще зосередитися на запитанні як - це частіше веде до рішення". Тож мова у дослідженні Філіппи Перрі "Важливо, щоб цю книжку прочитали всі, кого любите (і, можливо, хтось, кого не дуже)" про те, як стосунки із членами родини, партнерами, друзями, колегами та, найголовніше, любов до себе визначають якість життя. По суті, це історії про життя читачів самої книжки.. Хтось засидівся в декретній відпустці й закрився від решти світу. Хтось почувається перевантаженим і/або некомпетентним на роботі. Хтось втратив зв’язок із найближчою подругою. Когось кинув партнер із ухильним типом прив’язаності (і так, йдеться про одностатеве партнерство). Хтось шукає і не знаходить кохання в інтернеті. У когось діти виросли - і що далі?.. Хтось виріс сам і почав сваритися із сиблінгами по-дорослому. Хтось потерпає від власного гніву, хтось - від токсичної поведінки свекрухи, а чи й взагалі опинився в токсичному середовищі. Хтось не може пережити смерть рідних, а хтось почувається застарим, щоб жити в цифрову епоху. Когось спіткала криза 40 років. Хтось відчуває сексуальне невдоволення. А хтось зациклився на власному тілі, яке цей хтось не в змозі полюбити. При цьому дуже важливо, щоб про алгоритми формування зв’язків та нових звичок і дієві стратегії урегулювання суперечок, подолання стресу та тривоги дізналися всі, кого любите. Авторка пропонує почати із себе.

Софі Оксанен. В одну річку двічі. Мізогінія як зброя Росії. – К.: Кліо, 2024

"У внутрішній політиці мізогінія - це знаряддя, яке використовує Кремль, щоб перешкоджати жінкам приходити до влади, - наголошує авторка цієї книжки. - У міжнародній політиці для Росії це інструмент імперіалізму. Усі ці приклади підтримують найважливіше завдання Путіна – зміцнення центральної влади". Тож у своїй книжці "В одну річку двічі" Софі Оксанен досліджує мізогінію як державну політику Росії. Яка у своїх загарбницьких війнах завжди використовувала одні й ті самі методи: депортація, русифікація, пропаганда, терор цивільного населення, знищення культури. При цьому Росія ніколи не просила вибачення і не була покарана за свої злочини. Тож, крім того, що це історія про війну і жінок, ця книжка також про те, як Росія змушує жінок мовчати, використовуючи зґвалтування як зброю. Про байдужість і мовчання, які продовжують традицію безкарності Росії. Про те, чому важливо говорити про воєнні злочини. "Оскільки Росія більше не постачає ідеологію на кшталт комунізму як товар на експорт, - нагадує авторка, - держава, прикриваючись традиційними цінностями, використовує жінконенависництво, щоб знаходити країни для партнерства, але також і для створення спільноти однодумців у західних країнах, де рівність є ключовою цінністю. Те, як Росія перетворила жінконенависництво на інструмент, становить світову загрозу правам жінок і меншин".

Ольга Карі. Твоє, моє, нічиє та інше. – Л.: Видавництво Старого Лева, 2024

Ця книжка акцентує на тому, що сучасна Україна неможлива без осмислення власного минулого, яке хоч і неможливо змінити, проте можна відрефлексувати, осмислити й дійти правильних висновків, які допоможуть подолати давні травми. Тож "Твоє, моє, нічиє та інше" Ольги Карі - це коротка історія наших "совкових" травм крізь призму жіночого погляду. "Травмою бідності покалічені всі, хто мимохіть ї досі виловлює у своєму лексиконі блощиць на кшталт "не жили добре, нема чого і починать", "бери, що є, і не викаблучуйся", "гроші - то бруд життя і тлін", "звідки в неї гроші на машину, на квартиру, на ботокс? Насмоктала?" і, звісно ж, "у ніщіх слуг нет", - зауважує авторка. - Всі, хто не в змозі відрефлексувати цю травму інакше, ніж напхати хату золотими батонами, "стульямі із дварца" та іншими "золотими унітазами". Всі, хто досі живе в ілюзії, що держава їм завинила все і всюди - безплатну освіту, безплатну медицину, і взагалі безплатне все, а от податки платити - "нема дурних". У такий спосіб авторка досліджує історію радянських злиднів і пострадянської "заможності", залучаючи доступну на той час лектуру, що формувала свідомість тогочасних поколінь – від "народної мудрості" на зразок вищезгаданих совкових приказок до "Пригод Незнайка" Ніколая Носова, де "маленьким совецьким читачам педалювали думку про те, що комунізм, задля якого гарують їхні батьки і, найімовірніше, гаруватимуть і вони самі, - то така собі забавка із безкоштовним морозивом і зоопарками, пригодами і мандрами на повітряних кулях, де ніхто й ніколи не матиме клопоту з грошима".

Дар’я Анцибор. Дреди, батли і "стіли". Два століття субкультур в Україні. – К.: Лабораторія, 2024

Авторка цієї книжки – відома фольклористка й антропологиня - дослідила, як українська молодь впродовж століть виборювала своє право на культурну ідентичність - від перших течій в періоди імперських та радянських часів й аж до незалежності. "Юність - це час, коли із цікавістю пізнаєш життя, - нагадують нам, - шукаєш своє місце в суспільстві, прагнеш задоволення своїх потреб, і коли щось не подобається - готовий боротися за свою ідею і висловлювати позицію через різні форми протесту. А це не тільки марші, пікети чи голодування, але й зовнішні маркування в стилі одягу, музиці, специфічному сленгу тощо". Таким чином, це книжка, яка розвінчує міфи та відкриває секрети різноманітних культурних течій за допомогою глибокого антропологічного аналізу й спілкуванню з представниками субкультур. По суті, "Дреди, батли і "стіли" Дар’ї Анцибор – мандрівка яскравим світом субкультур, які впродовж століть розбурхували уяву, змінювали суспільства та боролись за власні цінності. "Алік Олісевич згадував, як лише через зовнішній вигляд можна було дістати серйозні проблеми з владою: - дізнаємося ми подробиці цієї боротьби. - "За довге волосся і кольоровий одяг могли посадити на 10–15 діб за статтею "Хуліганство". У джинсах не пускали ні в клуби, ні на навчання. Могли забрати у психлікарню, затримати у спецрозподільні й так до місяця тримати. Або повезти у шкірно-венерологічний диспансер закритого типу на перевірку. Ти завжди наражався на неприємності з боку влади".