Кінець професійного буфера

"Danke Frau Ribbentrop"
Із записів українських користувачів 
в акаунтах канцлера Німеччини

Якось давно, оцінюючи зовнішньополітичний вектор тодішньої влади, відомий політолог Вадим Карасьов зауважив, що вона перетворила Україну на «професійний буфер» між Росією та Європою. Оцінка була не вельми оптимістична, але, я б сказав, і не надто екзотична. Позаяк бути буфером, з одного боку, сяк-так вигідно, з іншого ж – непевно і небезпечно, бо у нинішньому світі, з його постійними змінами «рози вітрів», важко втримати рівновагу і запобігти кренові у той чи інший бік.

Після бразилійських обіймів фрау Меркель з гаспадіном ВВХ, здається, все стало на свої місця. Канцлер ФРН відвертим текстом закликала Київ до переговорів з терористами (нечувано для нормальних країн, особливо після терактів 11 вересня). Цинічна і непристойна пропозиція (хай навіть перемовин в режимі он-лайн) прозвучала на тлі повідомлень про ще неохололі тіла убитих під Зеленопіллям українських воїнів, убитих, не виключено залпами новітніх російських Торнадо і, що цілком ймовірно, з території РФ. Бути буфером для зрадливої Європи Києву якось, м'яко кажучи, не випадає... Що й продемонстрував Порошенко, проігнорувавши "обнімашки" в далекому Ріо... 

Дехто з українців живе ілюзією, що на нашому боці безваріантно Америка, як це було за часів Рейгана, який визначився із стратегічною метою - поконати "імперію зла". Навряд чи зараз у Білому домі достоту розуміють, що після падіння СРСР такою ж імперією поступово стала Росія. І, далебі, як пише Кен Адельман, "цілі нинішньої американської політики далеко не такі амбіційні, як закінчення Холодної війни. Важко уявити собі президента Обаму, який зайняв таку позицію "ми переможемо, коли вони програють" (кредо Рейгана - Авт.) у протистоянні Путіну в таких гарячих точках, як Україна та Сирія. Ця адміністрація, здається, згідна на нічию".

Та повернімося до професійності "буфера". Проблема, мабуть, полягала у намаганні тих, хто направду користав із перебування у владі, максимально відхилити український маятник Фуко від координати, позначеної ще Помаранчевою революцією. Тому говорити про рівновагу навряд чи доводилося. Бо маятник, як і пружина, має дивовижну здатність повертатися до спокою, тільки перейшовши точку стояння, а, отже, може, згідно із ефектом бумеранга, зачепити його розхитувачів.

Для того, аби поставити врешті-решт всі крапки над «і», потрібен був катаклізм штибу Майдану, - реакції на «розхитування» зовнішньополітичних векторів. Бо, як видається, досі влада просто користала із шоку опонентів, які, до того ж, мали боязкі ілюзії на предмет ймовірних домовленостей із нею. Це недуга, яку лікує час або ж екстремальна терапія (Лєц писав, що позбувшись зубів, людина натомість здобуває більшу свободу для язика). 

Однак зараз нинішня команда з Банкової покладається на «бурю й натиск». Виходу немає: влада, перед загрозою повернення маятника, змушена буде вибирати: або ганебно піти, або виконати волю Майдану.

Оскільки в Україні ще не було прецеденту зречення «за власним бажанням», то залишається другий варіант. Боюся, що і він виявиться проблематичним. Гадаю, навіть російськомовні Південь зі Сходом підтримає новий «союз», хай Європейський. Натомість противитимуться цьому фінансові спонсори ПР, заради партійно-бізнесових інтересів яких і затіяно катавасію з новою структуризацією Верховної Ради. Як не крути, їм доведеться визнати власну колаборацію з Росією, а, отже, глибше загнати осиновий кілок у ледь живе після Майдану і лугандонських витівок Єфремова і К тіло партії. 

Про галицьких радикалів тут мова навіть не йде. Однак вони навряд чи зможуть претендувати на звичну роль «п’ємонту», промотора євроантлантичних устремлінь України: еліти Центру і Сходу також визріли до усвідомлення потреби мати власну державу. Знову ж таки процитую Лєца: «Вороття до печери немає: нас надто багато».