Читати під час війни

Але головне, що кожен має право вибору, до того ж вільного вибору, коли ніхто нікому нічого не нав’язує і не примушує. Бо ж я то ще добре пам’ятаю ті часи, коли обов’язковими для читання, принаймні для учнів та студентів, були і “Малая зємля”, і “Целіна” та інша бредня тодішнього генсєка Брєжнєва, і не тільки його...

Серед найбільш читаючих традиційно школярі, студенти та пенсіонери. Ну, і ще жінки. Принаймні їх у бібліотеці завжди більше, ніж чоловіків, і не тільки у нас. Коли навесні шістнадцятого року, ще до фронту, довелося місяць прожити у Хоторндентському замку під Едінбургом, де не було інтернету і доводилося щодня ходити за два кілометри до найближчої бібліотеки, де він був, то бачив, що й там так само.

До речі, нещодавно провів серед своїх студентів невеличке опитування: хто що читає під час війни. Ну ясно ж, ніхто не зізнався, що не читає, а серед авторів називали імена як творців світових бестселерів, так і відомих, і не дуже українських літераторів. Але, що характерно і вельми мені приємно, що серед названих не було жодного російського автора. Жодного! Це просто таки надихає. Ще років двадцять тому таке було б важко уявити, але ж, як то кажуть у таких випадках, час на місці не стоїть, а рухається у правильному напрямку.

Сам я вже давно не купую і не читаю нічого російського, принаймні, у цьому столітті – це точно, і ще жодного разу про це не пошкодував. Хоча, після 24 лютого, у перші місяць-два, якось було не до читання, окрім, хіба що новинних сайтів. А потім мимохіть упіймав себе на тому, що із художньої літератури, то не так читаю нове, як просто перечитую колись уже читане. І, як зазвичай і раніше бувало, одночасно кілька книжок. Так от, ще з літа на моєму столі знову “Європа: Історія” Нормана Дейвіса. Навіть не знаю, відповіді на які запитання хочу там знайти, але читаю поволі, можна сказати, смакуючи. Часом повертаюся сторінок на п’ять-десять назад, потім знову вперед, і так поволі просуваюся. А ще знову потягло до “маленьких трагедій” та інших новел Миколи Рябчука із книги його прози “Деінде, тільки не тут...” І найперше, звісно – “До Чаплі на уродини”, і знову, як завжди, у деяких місцях витирав сльозу чи то від сміху, чи від розчулення, коли йшов разом із його Михасем на ті кляті уродини... Колись я вже писав, що саме з цієї новели, як на мене, й почалася сучасна новітня українська проза. Може, це у мене просто таке ностальгійне?..  Не знаю, але чомусь читати про війну під час війни не хочеться. Може, тому, що вже начитався до того, а чи залишаю це на після Перемоги?... Хіба що щось із поезії Федюка, але там, якщо і є про війни, то давні. Як-от:

...Кінь пропав у степу, губи кров’ю припали,
Але очі лишились... орді не пройти
Повз могилу, смолу і старезне кресало
Бо мені за плечима ростуть хутори.
...Як підніметься дим – підніміть прапори,
Піднімайте полки. І шукайте заміну...

І вже з іншого:

Нас два війська. Ми герої.
Ми останні на землі.
Ще горить на сонці зброя... –

ну, а далі ви, либонь, знаєте?.. Тарасові вірші я можу цитувати завжди й взагалі з ними майже ніколи не розлучаюсь. Якось так. І найперше чомусь з його “Хрещатих південних снігів”. Може, тому, що та збірка була першою, які я прочитав вже не в Одесі. 

Ось цим сьогодні й рятуюсь, якщо, звісно, не рахувати добрих новин з фронту. І  ще деколи поезією моїх літстудійців, але переважно на слух. Ну і ще Хорхе Луїсом, тим, котрий Борхес, але то хіба вже пізнього вечора і перед сном.

Спеціально для Еспресо.

Про автора: Олександр Вільчинський, письменник, журналіст. У 2016-2017 рр. був добровольцем і воював рядовим бійцем у складі 1 окремої штурмової роти ДУК ПС.

Редакція не завжди поділяє думки, висловлені авторами блогів.

Стежте за найважливішими новинами України! Підписуйтесь на нашу facebook-сторінку та телеграм-канал.