Дуже далеко на схід від Едему

Дуже люблю Джона Стейнбека, особливо його родинну сагу "На схід від Едему". Насолоджуюся його стилем, смакую вмінням рефлексувати над, здавалося б, дрібними, не вартими поруху думки, речами. Хоча що у нашому житті не заслуговує осмислення, коли найменший жест, найнепримітніший вчинок здатні перевернути догори дриґом усю людську історію.

Укотре перечитуючи сторінки цього роману, я раптом застановився на думці: це скільки ж поколінь повоєнних українців має минути, аби вони, як герої "…Едему" переймалися лише сімейними клопотами, радощами та драмами? Скільки літ має пролетіти, щоб війни та політичні чвари залишилися за дверима наших осель, скільки часу сплине, аби наші нащадки могли смакувати життя так, як це робив, до прикладу стейнбеківський Семюель Гамільтон? Саме він, а не головний герой книги, Адам Траск, мені імпонує найбільше.

Український бекграунд, сповнений як не окупацій, то війн, як не революцій, то голодоморів, як не диктатур, то руйнацій імперій, не налаштовує на оптимізм швидкого повернення до "нормальності життя". Бо чи могло воно досі бути нормальним, коли нація жила, кажучи метафорично, як у хатині з трьох стін

І сенсом книги я, на відміну від інших, не вважаю чергову інтерпретацію біблійної легенди про Авеля і Каїна, а акурат існування "Едему" у тому форматі, який собі створюють самі люди й цілі народи, такого, який можливий на цій грішній Землі.

Звісно, український бекграунд, сповнений як не окупацій, то війн, як не революцій, то голодоморів, як не диктатур, то руйнацій імперій, не налаштовує на оптимізм швидкого повернення до "нормальності життя". Бо чи могло воно досі бути нормальним, коли нація жила, кажучи метафорично, як у хатині з трьох стін (пам'ятаєте "Мамая" Саніна?), пронизана вітрами чужих культур, впливів, нашарувань чужинських світоглядів і геть ворожих наративів. І лише десь у кутку – боронь Боже, не на чільному місці, — тримала портрети своїх героїв і поетів, книги своїх святих і грішників, реліквії та обереги свого роду.

Що робити з тим, що там, "за порєбріком", ще "східніше від Едему", замешкало плем'я смертохристів (Юрій Щербак – провидець у своєму фантастичному триллері), які поклоняються іншим богам, хоча про людське око кажуть, що є найправославнішими. Що вдієш, коли нормальність для всього світу – це життя, а для наших сусідів – навпаки.

Читайте також: Це не "війна Путіна". Це війна одного враженого імперською бацилою народу

Оце недавно впала в око чергова маячня Дугіна, від якої направду мороз по шкірі. Він пише про новий "фільм" Євгенія Прігожіна (ти ба, путінські "кухарі" і колишні тюремні "пєтухі" ще й кіно знімають!). І висновує справді несосвітенну, антилюдську маячню: "Смерть не прірва і не падіння – це наша опора, це наш Grund, наша основа… Це мить народження батьківщини – батьківщини як сенсу життя. Батьківщина починається зі смерті (курсив мій. – Авт.)…".

З таким "народцем" та його кримінально-ефесбешними провідниками слід говорити лише мовою сили та зброї. Її вони зрозуміють набагато швидше, ніж людську, і, — найголовніше, — добре і надовго запам'ятають отриманий урок. Бо раб завжди фіксує у своїх мізках не миску з баландою у рук господаря, а посвист батога і пронизливий біль від його удару

У цій цитаті – консистенція світогляду зграї збоченців, яким вони інфікували й до того невакцинований від рабства і приниження народ, і з якими світ досі намагається говорити людською (!) мовою, мовою життя. Як у Стейнбека: "дивне все-таки досягнення людства: здатність дивитися на очевидність і не вірити очам".

Читайте також: Хто мріє про столітню війну?

З таким "народцем" та його кримінально-ефесбешними провідниками слід говорити лише мовою сили та зброї. Її вони зрозуміють набагато швидше, ніж людську, і, — найголовніше, — добре і надовго запам'ятають отриманий урок. Бо раб завжди фіксує у своїх мізках не миску з баландою у рук господаря, а посвист батога і пронизливий біль від його удару.

Щодо нашого майбутнього українського "Едему", то він також народжується нині – у муках війни, пітьмі блекаутів, під ракетними обстрілами садистів, під перехресним вогнем недоброзичливців, у палатах пронизаних стогонами поранених і терпінням лікарів

І поки кремлівський "гопник" ще жене понти з "Ярсами" (ага, — і де ваші усміхнені "Іскандери"?), на його войовничу істерику слід реагувати виважено і спокійно. Виваженість і спокій – риси, які, мов пазли, складають поняття гідності. Того, що незрозуміле і недосяжне там, "ще далі на схід від Едему", і того, за що українці ось уже дев'ятий рік поспіль кладуть свої життя.

А щодо нашого майбутнього українського "Едему", то він також народжується нині – у муках війни, пітьмі блекаутів, під ракетними обстрілами садистів, під перехресним вогнем недоброзичливців, у палатах пронизаних стогонами поранених і терпінням лікарів.

Є жага цього "Едему", є віра, гідність і почуття справедливості. За Стейнбеком, "кожен малює собі картину щасливого майбуття по-своєму, залежно від того, чого був позбавлений нині". Зауважте – кожен, а не хтось для когось. У цьому найсуттєвіша різниця між нами й тими, хто вважає смерть "своєю основою".

Про автора. Ігор Гулик – журналіст, головний редактор сайту "Еспресо.Захід".

Редакція не завжди поділяє думки, висловлені авторами блогів.

Слідкуйте за найважливішими новинами України! Підписуйтесь на нашу facebook-сторінку та телеграм-канал.