За кожне слово, кому, крапку доводилося боротися: Ярослав Кендзьор про ухвалення Конституції України

Цього чоловіка можна по праву назвати літописцем новітньої української історії, хоч він і був політиком, але постійно фільмував на камеру переломні моменти, які відбувалися у Верховній Раді в неспокійній 1990-ті. В його особистому архіві є унікальні кадри проголошення незалежності України в парламенті. То була непроста доба в сесійній залі на наприкінці червня 1996 року, яку згодом назвуть "конституційною ніччю". 

Цьогоріч 30 років відколи, попри великий спротив проросійських депутатів, Україна отримала свій головний закон. Ярослав Кендзьор був одним із тих, хто за це боровся. На відео, яке тоді він зняв, видно, як його колеги-однодумці наприкінці голосування втирають сльози радощів. 

Пане Ярославе, на тих кадрах, які ви зафільмували, видно, як дорослі чоловіки, народні депутати України після голосування стоять і втирають сльози. Що такого сталося? То ж це всього-на-всього голосування за Конституцію. 

Вже минуло три десятиліття від того щасливого моменту, коли ми на табло побачили цифру 354.  Як зараз пам'ятаю: 28 червня 1996 року вранці о 07:02 після тяжких дискусій, бійок, сварок, штовханини, ми дійшли до згоди. Тоді були узгоджені  20-та стаття Конституції, яка визначає символи новітньої української держави - Україна, а також  10-й розділ Конституції, остаточний проєкт якого узгодила для третього читання Конституційна комісія, яку очолював Михайло Сирота. Це дивовижний чоловік, український патріот, який зробив колосальну роботу, простоявши добу на трибуні Верховної Ради. Коли переглядаєш хроніку цієї "конституційної ночі", бачимо, як він гасив ці конфлікти, які провокували члени фракції комуністів, щоб зірвати засідання і відтягнути ще на невідомо який час ухвалення Конституції.

А чому вони намагалися відтягнути ухвалення Конституції?

Тому що вони казали: "Нас влаштовує конституція Української Радянської Соціалістичної Республіки!".

Але то вже  був 1996 рік! Україна - незалежна вже 5 років!

Тут можна багато зауважень робити. У 1990 році 7-8 грудня у Біловезькій пущі була оприлюднена Єльциним, Кравчуком і головою Верховної Ради Білорусі Шушкевичем відома заява. Туди ніяк не міг доїхати президент Казахстану Назарбаєв, бо він робив посадку в Москві, а звідти його вже нікуди не випустили. Назарбаєв теж мав там бути,  бо була така домовленість, що там зберуться чотири керівники держав і підпишуть Акт про розпуск Радянського Союзу. 

Так ось, з тих всіх радянських республік Україна в 1991 році ухвалила Акт проголошення незалежності України, а у 1996 році ми вже вийшли на ухвалення Конституції. 5 років новітня Українська держава, яка уже вийшла з СРСР,  жила за законами совєтської республіки. Бо Союз, на превеликий жаль, з України до кінця не вийшов, як зрештою  й по сьогоднішній день. Ми можемо фіксувати багато речей, які залишилися, як спадок, і ми не можемо почистити, щоб була стерильна ситуація. 

І вже після півночі по сесійній залі поповзла чутка, що президент України Кучма вже підписав указ про проведення референдуму, на який виноситься варіант Конституції України. Аргумент був такий, що Верховна Рада не спроможна ухвалити Конституцію. Ці ділки завжди вибирають якісь аргументи, які мають засвідчити їхні вболівання за долю України. Бо Україна вже шостий рік незалежності ще досі конституції немає в той час, коли сусідні, колишні наші сестри-держави по Радянському Союзу, буквально після виходу з СРСР ухвалювали свої нові конституції. 

Треба бути абсолютно об'єктивним, що стару конституцію УРСР ми достатньо почистили, бо хтось скаже, що Україна після проголошення Незалежності ще понад 5 років жила по старій конституції. Це вже не була стара конституція, бо була дуже серйозно оновлена: вичищені всі згадки про провідну роль комуністичної партії і тому подібне. Але було усвідомлення, що та конституція служила ще радянській Україні, звичайно, цей шлейф за нею тягнувся.

І тому комуністи мали свою конституцію, яка була в радянській Україні до проголошення Акту незалежності. Виступали з проєктом конституції, але це була переписана стара конституція радянської України. З трибуни Верховної Ради представляв цей свій варіант від імені комуністичної партії Володимир Моісеєнко, який затято вірив радянським наративам.

А оця 20-та стаття, яка і викликала сльози, що в ній такого важливого?

Треба ж було за кожну статтю - за кожне слово, за кому, за крапку - набирати 300 і більше голосів. Ви згадали про 20-ту статтю. Ось, я відкриваю цей проєкт: Стаття 20 - перше голосування набрало 228 голосів. А де 300 голосів? Це була несамовита боротьба. Всі аргументи ми вже витягували з пам'яті, доводили, переконували. Десятки перерв оголошував головуючий, а головою Верховної Ради тоді був Олександр Мороз, який робив усе можливе і його представники в Конституційній комісії робили все, щоб у тексті Конституції все-таки пахло соціалізмом, пахло радянською владою. 

Потім стало відомо, що Кучма підписав указ про референдум, на якому виставить в адміністрації президента свій варіант конституції. Слід зазначити, що адміністрація президента і сам Кучма хотіли абсолютно іншого тексту конституції. Вони хотіли найголовніше, щоб конституція декларувала президентсько-парламентську республіку, щоб президент мав необмежену владу.

Комуністи хотіли, звичайно, парламентську, але в парламенті має бути комуністична більшість. І вони собі наївно думали, що їх люди будуть завжди обирати. Хоч вже йшов процес відходу від тієї комуністичної  ідеології, але дуже повільно. 

Я можу сказати абсолютно не перебільшуючи, що починаючи з 1990 року, коли я прийшов у Верховну Раду ще за УРСР і  до VI скликання  2012 року, ми не мали жодного скликання із тих шести - та й зрештою і по сьогоднішній день, IX скликання - надійної проукраїнської, патріотичної, фахової більшості, яка б швидко, розумно реформувала Україну по всіх напрямках: економіка, культура, соціальні проблеми і так далі.

І тоді  йшла така боротьба.

Ярослав Кендзьор, фото: 4studio.com.ua

Я читаю 20-ту статтю: Державний Прапор - синьо-жовтий, великий Державний Герб - Знак Княжої Держави Володимира Великого, малий Державний Герб і Державний Гімн на музику Михайла Вербицького. Це те, що для нас, всіх українців, зараз само собою зрозуміле: ніхто не сумнівається в тому, який український стяг, який герб, який гімн.

Було дуже багато суперечок щодо герба: хтось приніс фотографії цеглини Десятинної церкви,  фотографії монет Володимира Великого, де був відбитий герб, - тут всі погодилися. А щодо прапора - 10-та стаття - тут стояли на смерть. От, послухайте, як звучала у проєкті це стаття: 

"Державною мовою в Україні є українська мова.  Держава забезпечує всебічний розвиток і функціонування української мови в усіх сферах суспільного життя, у місцях компактного проживання громадян, які належать до однієї або кількох національних меншин, гарантується право використання в діяльності органів державної влади, державних органів та органів місцевого самоврядування поряд з державною мовою і мов національних меншин. Україна виявляє турботу про вільний розвиток і вживання усіх національних мов, якими користуються громадяни України. Порядок застосування мов в Україні встановлюється законом". 

Про російську мову ви тут не чули. 

Не чули.

Зараз почуєте. Дивіться, як ми мусили спотворити 10-ту статтю:

"Державною мовою в Україні є українська мова", - то залишили. - "Держава забезпечує всебічний розвиток і функціонування української мови в усіх сферах суспільного життя на всій території України. В Україні гарантується вільний розвиток, використання і захист російської, інших мов національних меншин. Держава сприяє вивченню мов міжнародного спілкування. Застосування мов гарантується Конституцією України та визначається відповідним законом". 

Вони мусили так зробити, адже російська мова на території України -  мова російської національної меншини.

Але вона окремо виділена.

Виділена окремо. І ми взялися до розгляду 20-ї статті, по часу вже було десь 00:20, тобто 20 хвилин нової доби. Відповідно, закінчили  28 червня - проголосували 302 голоси, і це на табло засвітилося о 07:02. 

Щодо 20-ї стаття, де йшлося про Державні символи України, то комуністи категорично виставляли свої аргументи, мовляв, по мові вони пішли на компроміс, а ми їм нічого доброго не зробили у 10-й статті. Тобто 20-та стаття ув'язана з 10-м  розділом Конституції, і у проєкті комісії називалася "Кримська автономія", яка має свій статут, як рядова область. Делегація комуністів Криму і вся фракція Петра Симоненка вимагали, що назва 10-го розділу статті  має бути чітко виписана - Автономна Республіка Крим, яка має свою конституцію, свою Верховну Раду, свою Раду міністрів. Ми мусили піти на такий компроміс, але розуміли, що закладаємо бомбу, яка неодмінно вибухне.  Нам було важливо покинути сесійну залу з українською Конституцією.

Коли ви чуєте зараз такі фрази, що наші попередники погано боролись за українську державу, через це ми маємо війну, що ви відчуваєте?

Це треба було бути у тому середовищі, бо ж часто кажуть, що "Рух винен, бо не взяв владу у свої руки". Ніби та влада лежала отам на столі, як коровай, і треба було його вхопити та з'їсти. 

Я вже казав, що за дев'ять каденцій - це вже 35-та річниця Незалежності - подивіться на наш парламент: мені колись здавалося, що коли я прийшов на XII скликання, яке потім ми перейменували після ухвалення Акту незалежності, що страшнішого складу в політичному розумінні вже бути не може.

XII скликання, бо то було ще радянської України?

Так, радянської України.  Тоді  в депутатському  складі нас,  демократичної частини, - максимум 110 чоловік, а всі решта -  не просто комуністи, а то була комуністична еліта: в повному складі політбюро ЦК КПУ, перші, другі та треті секретарі обкомів, міськкомів, райкомів партії з усіх областей України. А ухвалити будь-яке просте  рішення треба мінімум 226 голосів, а щоб мати конституційне рішення потрібно 2/3 голосів, тобто 300 і більше голосів. 

То хто ж винен у тому, що ми маємо таку державу? На превеликий жаль, але цьому є так само пояснення, бо люди обирають у Верховну Раду депутатів, які потім приймають закони, Конституцію і так далі. 

Вибачайте, але я мушу сказати, маю моральне право, про ще одну дуже важливу річ, яка в мене завжди десь на поверхні, коли пригадую 24 серпня. Було рівно 18:00, після тяжелезних перемовин, суперечок із лівою частиною парламенту, коли ми всі вичерпали свої аргументи й Кравчук повинен був ставити Акт незалежності на голосування. І я з камерою націлився на інформаційне табло і оцей стовпчик опускається вниз: яка ж цифра зараз вистрілить, скільки буде "за"?

І на табло засвідчується 346 голосів "за". Ти відчуваєш, як німієш від того щастя, віриш - не віриш: це оця невидима межа, що ще якусь долю секунди тому я був в Радянській Україні, а тут уже, коли стовпчик впав - в незалежній Українській державі - я маю свою державу! Як осмислити те, що ти перейшов цю невидиму межу, телепортувався, переступив цю мить і тепер маєш свою державу. 

фото: з відкритих джерел

Ми 24 серпня приймали ще цілу купу  ухвал, потім внесли синьо-жовтий прапор: попереду із лівого боку ніс прапор В'ячеслав Чорновіл, з правого боку Іван Заєць, ще був там Михайло Косів. Вони занесли прапор і потім всі разом заспівали  "Ой, у лузі червона калина" і гімн "Ще не вмерла України і слава, і воля".

Нам потрібна була Конституція, щоб ми зафіксували все наше українське. Ваші діти, мої внуки підростуть, прийдуть в українську владу і будуть відшліфовувати все те, що ми не змогли з різних причин зробити. 

З Днем Конституції!