"Хороший" Ленін

В юності мені доводилось чути, а згодом навіть читати у дисидентів, що Сталін, звісно, ще той відморозок, а Ленін – менше зло. І якби Сталін не захопив влади, у нас би не було таких тотальних репресій. Ну, і російський народ теж постраждав, він у тому не винен. А російська культура – велика і престижна. Моє навчання на українській філології було на третину українське, особливо в Київському університеті, куди я перевелася із Львівського.  Поети мого покоління писали вірші про Лєніна не лише "в якості паровоза" – у кожній поетичній книжці, чи добірці мусив бути вірш про Лєніна чи Комуністичну партію, або бодай про мир. " Я квіти Леніну приніс", - написав колись зараз  відомий поет, мій товариш юності. Зараз би це виглядало збоченням і викликало б дикий регіт. А тоді легкий подив.

Культ Сталіна був розвінчаний, тож про Йосифа Віссаріоновича не писали. Про нього мовчали. В українській літературі був собі такий письменник Володимир Канівець, якому було дозволено писати про Леніна, вождя  світового пролетаріату. Ясна річ, Канівець сидів на самому вершечку літературного Олімпу і був недосяжним навіть для своїх колег. Тоді говорили про подібних членів секти соціалістичного реалізму так, як зараз кажуть про мобілізованих росіян: вони не винні, їх змусили. Треба було виживати.

Українська влада за 30 років жодного разу не намагалась розрубати гордіїв вузол, тримаючи про запас "хорошого  Леніна" і Розстріляне Відродження для умиротворення суспільства

Власне, для того я й це пишу, щоб ми всі нарешті зрозуміли, що часи змінились, а методи — ні. І українська влада за 30 років жодного разу не намагалась розрубати гордіїв вузол, тримаючи про запас "хорошого  Леніна" і Розстріляне Відродження для умиротворення суспільства. Правда,  суспільство  валило пам’ятники вождю як методично, так і спонтанно по всій Україні без дозволу центральної влади.  

Абсолютна більшість митців Розстріляного Відродження вірили в "хорошого" Леніна і поганого Сталіна, бо були пролетарського і селянського походження, більшовиками, революціонерами, і вірили в комунізм. У декого були руки по лікоть у крові. Вони, подібно до теперішнього сучукрліту, відкидали традиційну українську культуру, але на відміну від нього, були дуже талановиті й несвідомо працювали на українську державність, бо українці могли читати поміж рядків.

У нас заведено ідеалізувати жертв. Вони заважали Сталіну створювати гігантську тоталітарну машину, тому у 30-х роках їх почали знищувати. Твори цих митців, звичайно, стали надбанням культури, але не слід забувати, що вони щиро вірили в комуністичні ідеали й "хорошого" Леніна. Рано чи пізно вони б захотіли вийти за межі примітивної ідеологічної голограми, яка задовольняла маси: соціальна рівність, доступ до освіти, жертовність задля ідеї. І спитали б себе: "Що сталося з нашою революцією? Чому в українських селян відбирають усе і виморюють голодом? Чому серед рівних є рівніші?". І дійшли б до висновку, що Сталін спотворив ленінську політику, а отже, його треба прогнати.

У нас заведено ідеалізувати жертв. Вони заважали Сталіну створювати гігантську тоталітарну машину, тому у 30-х роках їх почали знищувати. Твори цих митців, звичайно, стали надбанням культури, але не слід забувати, що вони щиро вірили в комуністичні ідеали й "хорошого" Леніна

Отак почалась глорифікація Леніна і вона дотривала аж до Незалежності. Вихоплювались цитати вождя про Україну, створювались музеї, ставились пам’ятники, які асоціювались зі світлим майбутнім, а не з тим, на що перетворилась Російська імперія – на Зону, оточену колючим дротом. Кожен, хто потрапляв до Москви, прагнув подивитись на Лєніна в труні. Тобто з власного бажання. А митці до кінця 80-х, навіть репресовані, не вірили в реальність України як самостійної держави. Щонайменше марили про очищення Системи і вольності, наприклад, українізацію, відкриття кордонів, послаблення КДБ. Бо в них не було доступу до архівів і книг у спецсховах, які допомогли б побачити жовто-блакитне світло в кінці тунелю.

Зате можна було досягти успіху в Москві, якщо ти музикант, режисер чи художник і пропасти там навіки для України.

Кров – це ще не все. Культурний екзил у часи брежнєвського застою  до Москви, чи Нью-Йорка – немає різниці. Обрубане коріння все одно всохне. І коли розпався  СРСР, українські митці, які стояли поряд зі старими комуністами ленінського гарту, стали на коліна і з простягнутою рукою перед лівими комуністами.  

Але це вже інша історія, хоч мораль та сама.

Спеціально для Еспресо.

Про авторку: Галина Пагутяк, письменниця. лауреатка Національної премії імені Тараса Шевченка.

Редакція не завжди поділяє думки, висловлені авторами блогів.

Стежте за найважливішими новинами України! Підписуйтесь на нашу facebook-сторінку та телеграм-канал.