Чому Європа – гаманець без голосу: як Трамп і Путін хочуть вирішити долю України без ЄС

Поки Київ і європейські столиці поспіхом готують черговий план, тепер із "12 пунктів" (простежується відсилка до угоди із 20 пунктів укладеної Трампом на Близькому сході і його его), долю континенту знову намагаються вирішити без участі ЄС та України, як це було на Алясці. Чи справді Європа настільки слабка і що це означає для України, детальніше пояснить Еспресо.

Три складники європейської слабкості: армія, єдність та політичні ризики

фото: Getty Images

З поверненням до влади Дональда Трампа, здається, Європа так і не змогла знайти власний голос у питаннях війни та безпеки – вона реагує, але не діє, узгоджує, але не ініціює, намагаючись не сперечатися з Вашингтоном, навіть коли на кону стоїть майбутнє самого континенту. 

Це стало помітно одразу в перший місяць роботи нової адміністрації і простежується дотепер. Як Трамп відновив прямі переговори з Путіним, так відтоді європейці завжди були в ролі наздоганяючих у питаннях російсько-української війни. Адже на кожен неочікуваний поворот справи з боку Трампа, Володимир Зеленський одразу вирушав у турне європейськими столицями, щоб узгодити спільну позицію і зробити голос Європи єдиними і сильним. В теорії – це мало б працювати, але на практиці – щось пішло не так. 

Як каже колишній верховний представник ЄС із закордонних справ Жозеп Боррель, головна причина слабкості Європи у тому, що та "досі не має власних військових можливостей, аби протистояти серйозним загрозам".

"Ми покладалися на американців під час холодної війни, і тепер, коли Росія знову становить загрозу, ситуація не змінилася", - відзначає Боррель.

Справді, ще після Другої світової війни Європа міцно "підсіла" на голку американської безпеки, щоб зосередитися на розвитку економіки та свого процвітання. А після розвалу СРСР, гроші на армію ще більше обмежили. У європейських столицях вірили, що зможуть "цивілізувати" Росію завдяки своїм грошам і буде на довго мир. За цей час у Європі виросло декілька поколінь політично аморфних споживачів, які не сприймають серйозно безпекових загроз, не розуміючи самої ідеї війни за території. Це, звісно, не сприяє головному – планам Європи збільшити і оновити свої війська (наприклад, у Німеччині вже декілька років не вдається підсилити армію на 100 тис. осіб через низьку популярність професії). 

Тобто Європа банально боїться війни, бо раптом Трамп не допоможе, а своїх сил буде недостатньо, тому не дозволяє собі діяти на повну. Навіть у "торговельній війні" із Сполученими Штатами, ЄС поступився вимогам Трампа, що призвело до хвилі заголовків про "приниження Європи". 

Інша важлива причина слабкості Європи – відсутність одностайності та єдності.

ЄС має складну процедуру прийняття рішень (залежність від компромісів, вето окремих держав, фінансові регламенти), що гальмує швидку мобілізацію ресурсів у воєнний час. Тому так часто Європа "застигає" у бюрократичних моментах, коли достатньо одному Орбану "запхати палку в колеса", щоб розтягнути прийняття важливих рішень, які стосується України чи війни. 

До того ж зростання популізму, внутрішні урядові кризи (зараз у Франції, до того у Великій Британії, раніше у Німеччині), а також наявність членів із проросійськими позиціями (Угорщина, Словаччина, а також, можливо, у Чехії незабаром) підривають здатність демократичної Європи до єдиної, жорсткої політики. Це означає, що коли треба швидко ухвалити важливі пакети допомоги чи санкцій – рішення або затримуються на місяці, а то й роки (наприклад, відмова від російських енергоносіїв), а деякі просто залишаються у підвішеному стані (як із замороженими російськими активами).

Також не варто забувати про електоральні страхи політиків. Європейські лідери бояться політичних втрат від реальної жорсткої підтримки України у війні. Бо високі ціни на енергоносії, інфляція, переселенці – усе це підриває їхні рейтинги. Тому не дивно, що Європа сумарно заплатила РФ більше грошей за їх нафту та газ, ніж виділила допомоги Україні. Адже у ситуації, коли вибори близько або уряд хиткий, політики більше схильні говорити про дипломатію і займатися "м’якою" силою, а не якимись радикальними кроками із збільшенням військової підтримки чи тиску на Кремль. 

Україна балансує між гаманцем Європи та рішеннями Вашингтона

Володимир Зеленський та Дональд Трамп у Білому домі з європейськими лідерами та генсеком НАТО Марком Рютте, фото: Getty Images

Тож риторична солідарність завжди присутня у вустах європейців, але важливі рішення ними відкладаються чи розтягуються на роки, а то й десятиліття. Тобто чи не кожен проукраїнський політик у Європі говорить, що так, треба більше діяти, але після цього дивиться в сторону і чекає, щоб цим зайнявся хтось інший. 

Не дивно, що президент Трамп зайняв цю вакантну нішу з ухвалення рішень по російсько-українській війні.

Фактично роль Європи зараз – це виділення грошей, щоб Україна не програла, постійне затикання все більших бюджетних дір. Тобто Європа притримується старого курсу, започаткованого ще експрезидентом Байденом – допомагати стільки, скільки треба, але не має якоїсь загальної стратегії перемоги, кажучи, що кінцеве рішення і відповідальність за Україною. 

Натомість роль США зараз – це домовлятися з Кремлем про мир і виглядає, що коштом українських територій, а до того часу продавати Києву зброю за гроші країн Європи і лише робити натяки про тиск на Путіна (нові санкції, ракети "Томагавки" тощо). 

Однак проблема в такому розподілі ролей у тому, що Європа стала українським гаманцем, але без права голосу, а США – політичним диригентом процесу, який може завершитися на умовах, які не факт, що будуть вигідні Україні. 

"Мене турбує, і я мушу визнати, що це гнітить мене, що ми, європейці, зараз не відіграємо ту роль у світі, яку хочемо і повинні відігравати, щоб належно захистити наші інтереси. Ми зараз не здатні чинити достатній тиск на Путіна, щоб закінчити цю війну. Ми залежимо від американської допомоги", - нещодавно визнав канцлер Німеччини Фрідріх Мерц, чия країна має найпотужнішу економіку у Європі.

Так, європейці намагалися змінити цю ситуацію. Зокрема, президент Франції прагнув виступити посередником – варто згадати його телефонний дзвінок Путіну 1 липня цього року. Проте всі ці зусилля виявилися марними, адже у Кремлі традиційно сприймають подібні ініціативи не як прояв дієвої дипломатії, а як ознаку слабкості Заходу, якою можна скористатися. Для Путіна Європа — це радше ласий трофей, ніж рівноправний політичний гравець.

Україна ж не може самостійно змінити такий порядок справ, тому підлаштовується, балансує і намагається в цьому всьому шукати свої вигоди. 

Що далі: Європа триматиметься своєї ролі

фото: gettyimages

Несподіване анонсування зустрічі президента США у столиці країни ЄС та НАТО із воєнним злочинцем Володимиром Путіним на якого Міжнародний кримінальний суд видав ордер на арешт – вінець імпотентної зовнішньої політики Європи перед Трампом. Адже вдало показує, як Європа далі втрачає контроль над власним політичним простором – на її території можуть вирішувати долю континенту без неї самої (проросійська роль Орбана тут зрозуміла). Замість того щоб диктувати правила, у ЄС стримано привітали чергову ініціативу для "досягнення справедливого миру" та навіть дозволили країнам ЄС на свій розсуд вирішувати, чи пропускати літак Путіна. 

Як відзначають у Politico, союзники України "поспішають зміцнити позиції Києва" напередодні можливих переговорів між Дональдом Трампом та президентом Росії Володимиром Путіним, "на тлі побоювань, що два лідери можуть укласти невдалу угоду про припинення вогню, яка послабить всю Європу".

За словами багатьох провідних іноземних медіа, під час своєї крайньої зустрічі з Зеленським, Трамп тиснув на нього щодо поділу, а, можливо і виходу України з Донбасу (хоч публічно він це спростовує). Відомо, що президент України категорично проти добровільного відходу українських сил, однак він готовий зупинити лінію фронту на поточних позиціях, називаючи це "гарним компромісом". Та на це не погоджується Росія, яка у приватному комюніке із американцями повторила свої попередні умови "мирного врегулювання" в Україні. У Reuters кажуть, що мова йде про те, що Путін хоче весь Донбас і, щоб в Україні не було ніяких військ НАТО в рамках мирної угоди. 

Саме тому зустріч між Трампом та Путіним у Будапешті вже відклали на невизначений термін, бо президент США не хоче знову "марнувати свій час", як це вже було на Алясці, коли він слухав від російського диктатора лекцію з історії. Як відповідь, 22 жовтня Путін вирішив помахати своїми великими ракетами, показово очоливши навчання стратегічних ядерних сил, а також продовжуючи вбивати українців дронами.

Наразі президент України разом із лідерами провідних країн Європи оприлюднили спільну заяву, у якій закликали до початку переговорів з РФ про перемир'я на основі поточної лінії фронту. Також, як повідомляє Bloomberg, Європа та Україна готують нову пропозицію із 12 пунктів щодо припинення війни за нинішніми лініями фронту. Пропозиції передбачають повернення депортованих дітей та обмін полоненими, гарантії безпеки і відновлення для України, а також прискорений вступ до ЄС. Водночас санкції проти Росії поступово зніматимуть, а близько 300 мільярдів доларів заморожених активів повернуть лише після її внеску у відбудову України.

У п’ятницю, 24 жовтня, відбудеться чергова зустріч європейських лідерів у форматі так званої "коаліції рішучих", яку має відвідати і президент Зеленський. Ймовірно, що саме там публічно представлять новий план та запевнять у підтримці України насамперед завдяки фіксуванню. Тобто роль Європи тут без змін – готові платити і чекати. 

Наразі саме європейські країни є найбільшими союзниками України, оскільки розуміють важливість територіальної цілісності кордонів і дають можливості боротися далі з російським агресором. Та як би українцям не хотілося, щоб ця допомога була більшою, а їх дії рішучішими, однак реальність є такою, як є – Європа підтримує Україну настільки, наскільки дозволяють її внутрішні страхи, політичні розрахунки та суспільні настрої. Вона готова допомагати, але не воювати; співчувати, але не ризикувати. І саме в цьому криється одна з головних слабкостей сучасного Заходу.

"Нездатність Європи діяти єдиним фронтом – це її вічне слабке місце та шлях до поразки, зокрема в Україні. Але якщо вона зможе об'єднатися – і залишитися єдиною – Путін не переможе", - нещодавно відзначив колишній міністр закордонних справ України Дмитро Кулеба. 

Читайте також: Європа і "стіна дронів": чому це розмита ідея, яку стримує бюрократія й байдужість. Пояснюємо