Під недремним оком совка

Знову обстріляли Краматорськ. Він мені не чужий. Колись ми там були на книжковому фестивалі, вже після 2014 року. Місто було звільнене після короткої окупації, як Лисичанськ і Слов’янськ. Місто "червоних директорів" з помпезними будівлями й маленьким погруддям Шевченка  в скверику, встановленому коштом місцевої української діаспори у 2013 році. Так, діаспори. То було місце спілкування людей, обрали для себе українську ідентичність. Такими є більшість українських міст та півдні, півночі й на сході, й нема на то ради. І ще довго не буде. Чим більше зросійщене місто, тим патріотичніша й радикальніша там українська  громада.

Читайте також: Демони-покращувачі

Там, у Краматорську я зустріла поета Володю Вакуленка і ми з радістю обійнялися й пішли пити каву, бо нас об’єднували прекрасні й драматичні спогади про блокпост "Бетон" у Львові взимку 2014  року.

І якщо мене спитали б зараз, що було таке особливе тоді в Краматорську, куди часом долинав гуркіт війни, я й зараз відповім – колючий погляд старшої вчительки, яка була на зустрічі з випускним класом. Вона сиділа в кутку й понуро спостерігала за хлопцями й дівчатами. Такої ненависті й злоби я давно не відчувала.

Ми з Ольгою Деркачовою, письменницею зі Франківська, звісно тим не переймались, бо ми тут лише в гостях, і легко заволоділи увагою підлітків, які навіть ставили питання, хоча плечі видавали напруження, адже вони були під прицілом класного керівника.  Ті, хто міг розмовляти українською мовою. А потім, коли виходили, то одна дівчинка сказала іншій російською: "А знаєш, мені сподобалось".

Читайте також: Прогрес, що виявляється регресом

Директором школи була молода жінка з проукраїнськими поглядами. Вона була відчайдушна й весела,  але можна собі уявити, що приховувалося за її привітністю. Ми поїдемо, а за нею будуть спостерігати старі вчительки, які, можливо, навчали ще її. Чекаючи моменту, коли можна буде здати її і її маленьку донечку, що подарувала нам сплетені з двох стрічок патріотичні браслети. Як сотні чи може тисячі інших зрадників, які тільки й чекають, щоб їх звільнили від ненависної України.

Люди, яких совок відібрав мову їхніх предків і елементарну гідність, натомість навчив доносити на інших і красти в самих себе, які блокували військові частини та змушували наших солдатів залишати зброю сепаратистам. Тільки той, кого опустили на саме дно, може принижувати інших.

Директорка бібліотеки сумно сказала по секрету, що всі проукраїнські краматорці  вже у списках, і що навіть у неї в бібліотеці за нею  стежать, і тільки чекають на окупантів, щоб здати. І вона розуміє, що тут нічого не вдіє, що захистити її зможуть тільки українські воїни зі зброєю, які стоятимуть попереду щитом. " Ну,- сказала я,- в нас теж є такі списки на Львівщині. Кого на розстріл, кого в тюрму, кого на перевиховання каторжною  працею".  Але фронт від нас далеко,  це правда.

Колись одна моя знайома хвалилася, що у КГБ навпроти її імені стоїть плюсик. Я так ніколи й не дізнаюся, що стояло навпроти мого імені. Отой спокій, коли літня жінка  знає, що її точно кинуть до в’язниці, а квартиру відберуть, теж із совка.

Ми були безпорадні перед сексотами, яких було безліч усюди, починаючи від дитсадків, де стежили за персоналом і батьками. Ми не знали, як з цим боротися, і випускали пару політичними анекдотами, де КГБ виглядало всюдисущим і всемогутнім.

Читайте також: Де Україна?

Бо ж мусив хтось контролювати анекдоти певного штибу і спрямовувати суспільну думку в певне річище. Нас тримали в стійлі пацифізму аж до 2022 року, відібравши та знищивши наші арсенали, доки  рашисти не почали бомбити всю Україну, знищуючи всіх підряд – і сепаратистів, і українців, і фанів Путіна. І хоч зараз від пацифізму навіть сліду не залишилось, і ми люто бажаємо смерті всім без винятку  окупантам, мені чомусь здається, що ми все ще безборонні перед примруженими очима своїх же сексотів.  Щоб витримати той погляд, не треба вдягати рожеві окуляри, мало просто заплющувати очі. Щоб витримати його, потрібно дивитись через приціл власної зброї, яку не випускати з рук ні вдень, ні вночі. Бо кожного дня хтось із твоїх земляків вказує, куди треба бити ракетами. І кількість зрадників така велика не тому, що  ми українці схильні начебто до зради – то вкид російських спецслужб, інформаційна спецоперація.  Це все наслідок  совкового виховання, яке досі домінує у школах.

Тоді на зустрічі в класі, діти потай стежили за реакцією вчительки. Як тільки пролунав дзвінок на перерву, вона  грубо скомандувала, щоб усі вийшли, і пошкутильгала до виходу, навіть не подякувавши й не попрощавшись.

Спеціально для Еспресо.

Про авторку: Галина Пагутяк, письменниця, лауреатка Національної премії імені Тараса Шевченка.

Редакція не завжди поділяє думки, висловлені авторами блогів.