Будь-який акт нашого опору, без винятків, – виправданий та правильний

Ми нібито "винні" в тому, що перед тим знищили декілька літаків, з яких нас убивали ракетами останні три з гаком роки, і тим "спровокували" Дональдового героя та друга Владіміра на "помсту".

У цій історії мене дивує не Трамп, з яким все давно зрозуміло будь-кому бодай трохи адекватному (і так, тих, до кого щось досі про Трампушку не дійшло і хто досі плекає надії в стилі "омріяного 20 січня", уже давно час публічно визнати клінічними ідіотами з відповідним суспільним статусом).

Дивують наші медійники, які прихитрилися ще до цього вислову нашого ворога самі почати обговорення питання "чи є путінська атака відповіддю на нашу "Павутину"?".

Здається, це та ситуація, коли доведеться вкотре пояснювати абсолютно очевидні та елементарні речі. Наперед прошу вибачення у тих, для кого все написане нижче давно зрозуміло, – виявляється, ми з вами досі у меншині та "бульбашці", і пояснення простих базових істин, на жаль, досі необхідне.

Ці базові істини лежать не у площині геополітики, а у сфері кримінології та психопатології.

Нещодавно в ході "битви титанів" Маск vs Трамп з уст Ілонушки прозвучала цікава інфа що чинний президент США нібито є фігурантом так званих файлів Епштейна.

Хто поза дискурсом – мова про список у півтори сотні дуже багатих збоченців, для яких такий само багатий збоченець Епштейн "підганяв" дітей та підлітків для сексуальних розваг.

Не знаю, чи дійсно Трамп був одним із клієнтів Епштейна, але психологічно він точно підходить на таку роль. І саме в цьому ключ до розуміння його ставлення до нас та до росіян.

У світогляді педофіла, як і будь-якого іншого ґвалтівника, жертва завжди є винною.

Вона винна і в тому, що у ґвалтівника виникли бажання, про злочинність яких він насправді добре знає. І в тому що при реалізації цих бажань йому доводиться долати якісь складнощі. Тим більше жертва винна у тому що він боїться покарання та відчуває від цього дискомфорт.

Жертва винна за визначенням – бо для ґвалтівника це єдиний спосіб не почуватися винним самому.

Читайте також: Чому з українського дискурсу зникло слово "перемога"

Але жертва, яка відмовилась бути покірною та насмілилась чинити опір, не просто винна – вона винна стократно.

Вона винна у тому, що зіпсувала ґвалтівнику задоволення. Винна в тому, що позбавила його головної радості – насолоди владою та чужим страхом. Винна в тому, що він відчув свої власні безсилля та страх.

Нам, психічно здоровим індивідам, ніколи не зрозуміти всю безодню люті та ненависті ображеного ґвалтівника, якому насмілились чинити опір. Тим більше, опір успішний.

А от Трампу та Путіну ці почуття зрозумілі. І тому вони разом ненавидять нас, українців.

Коли Трамп намагається зобразити з себе стороннього дорослого глядача, який дає дітям – Україні та рашці - трохи "побитися в парку" (хто пропустив – це його попередня епічна цитата), він бреше з усією хитрістю, властивою педофілам та іншим прихованим збоченцям.

Мова не про двійко дітей та дорослого за кущами. Мова про двох ґвалтівників-педофілів, один з яких напав на дитину, а другий з-за кущів спостерігає за спробою більш сміливого однодумця. 

Спостерігає з захватом, заздрістю та щирим співчуттям. Співчуттям, зрозуміло, що не жертві, а такому, як сам, тільки більш рішучому та успішному.

Але якщо перший ґвалтівник уже давно зняв маску та не ховається, то другому поки що доводиться маскуватись під нормальну людину – хоча чим далі, тим більш незграбно та непереконливо.

Звідси спроба спершу прирівняти жертву та ґвалтівника, поставити їх поруч як двох нерозумних дітлахів. А далі – цілком закономірне перенесення провини з ґвалтівника на жертву.

Жертва винна у тому, що чинить опір, – у світі педофілів це очевидна істина, так само як у світі нормальних людей злочинцем вважається ґвалтівник.

Психологія Пу також дуже добре відома. Це типовий гопник із підворітні, дрібний крисьониш, який прихитрився вижити у пітерських дворах із їхніми законами джунглів, де правий той, хто сильний, і всі мають підкорятися тупій силі.

Ти можеш бути розумняшкою-відмінником, або мати золоті руки майстра, або заробляти добрі гроші – все це не важить, коли в підворітні тебе зустрічає зграя гопоти. Ти мусиш віддати все, що маєш, та на додаток попринижуватись і продемонструвати гопоті "повагу" – і тоді тебе не занадто сильно битимуть.

Гопники не ідіоти. Вони добре знають свою ницість, вони відчайдушно заздрять тим, хто розумніший, багатший, успішніший. І цілком свідомо компенсують цю свою ницість грубою силою.

Якщо ж ти насмілишся дати їм здачі – злість та жорстокість гопоти не знатиме міри, бо ти замахнувся на те єдине, що дає їм ілюзію гідності та дозволяє не комплексувати перед кращими за себе.

Путін такий не один – описана вище психологія гопоти є національною психологією росіян, які недарма обрали саме Пу на свого самодєржця.

Століттями вся ідентичність росіян будувалась на тому, що вони тупіші, бідніші та невміліші за всіх своїх сусідів – натомість сильніші та жорстокіші.

Шалена заздрість до чужих багатств, умінь, налагодженого побуту не спонукала до навчання на сусідському прикладі, а навпаки – сублімувалась у бажання "нагнути" сусідів грубою силою, пограбувати все що можна, а решту – зруйнувати та спаплюжити, щоб не дісталось нікому. Бажання, щоб ніхто не жив краще за них, реалізовувалось не через покращення свого життя, а через руйнацію чужого.

Те, що вразило нас і весь світ у Бучі, Ірпені та Гостомелі, – не ексцес, а відпрацьована століттями та виправдана державною ідеологією модель поведінки. Росія – держава гопників і ґвалтівників, і це не лайка, а аналіз засад державності.

Століттями єдиним, що продукувала російська держава, був страх. Цей продукт ішов і для внутрішнього споживання, і назовні. 

Світ століттями боявся росіян, боявся саме як тупої сили, як бояться наприклад ведмедя-шатуна. Сучасною версією цього страху є панічний жах на Заході стосовно "ядерної ескалації", той самий страх, який завадив Байденові надати нам вчасно достатню воєнну допомогу.

Росіяни ж століттями трактували цей людський острах перед мавпою з гранатою як "повагу" до них, і чіпляються за цю "повагу" як за єдину підвалину своєї самоповаги – адже цілковито свідомі відсутності жодних інших підстав для неї.

І тут раптом ми з нашим опором.

Ми, які відмовилися прогнутись та визнати право сили.

Ми, які самі собі обираємо владу, самі її потім лаємо та регулярно заміняємо на іншу, яку так само лаємо та міняємо, – те, що немислимо у рашці.

Ми із нашими майданами, почуттям особистої гідності, незбагненним для пересічного росіянина.

З козацькою волею, хай хаотичною та анархічною, але ж непорівняною із тупим росіянським "самодєржавієм".

Із нашим добробутом, який починається із побіленої сільської хатки з унітазом всередині, і хоч поступається поки що добробуту чехів чи німців, але навіть не порівнюється із барачним побутуванням "темного ЗаМКАДья", як самі росіяни визначають всі свої нескінченні порожнечі за межами зажертої імперської столиці.

Ми хотіли цього всього, ми збудували це все, і ми не погодились все це віддати на вимогу сильної гопоти. Ми – винні, і провина наша у російському світогляді є жахливою.

Наша провина саме в цьому – у бажанні жити так, як ми самі собі хочемо, та в незгоді відмовлятись від цього на вимогу сусіда. Жодної іншої провини за нами нема – але для росіян цієї більш ніж достатньо.

Читайте також: Що слід читати під заголовком WSJ?

Головний наш "гріх" - ми не злякались.

Ми позбавили нападника кайфу від переляку жертви, і тим викликали його неймовірну лють.

Відсутністю страху ми зазіхнули на головну підвалину як російської державності, так і самоповаги пересічного росіянця.

Ну а потім до провини опору додалась інша, ще страшніша, – провина успішного опору.

Ми не просто насмілились дати здачі гопоті та не піддатися ґвалтівникові – ми б’ємося відчайдушно, сміливо, винахідливо, і нападникові наразі дуже непереливки.

Наша провина тепер обтяжена  тим, що ми зруйнували столітні "непереможненські" міфи, на яких трималась та тримається вся ідентичність росіян та вся ідеологія їхньої держави.

Ця війна стала екзистенційною не лише для нас (у нас, власне, вибору не було, метою вторгнення відпочатку було наше неіснування), але і для росіян, таких, якими вони наразі є.

У випадку нашої перемоги позбавленим єдиної підвалини самоповаги росіянам доведеться переосмислювати всі засади своїх світогляду та ідентичності, на всіх рівнях - від персонального до державного.

Тому в Кремлі, де добре це розуміють, не дадуть нам жодного шансу вижити та вціліти в цій війні – за винятком того шансу, який ми самі собі виборемо шляхом розгрому їхнього війська та їхнього тилового забезпечення, тобто загалом їхньої держави.

А всім іншим потенційним ґвалтівникам у разі нашої перемоги також доведеться добре замислитись над своїми можливостями, і, ймовірно, багатьом доведеться пригамувати свої вологі фантазії та повернутись до дотримання правил нормального світу.

Саме тому з-за кущів біля Білого дому так уважно стежить за подіями (можливий) клієнт Епштейна - 47-й президент США. Стежить з надією на Пу та роздратуванням від кожного нашого успіху.

У цій ситуації найгірша помилка, якої ми можемо припуститись, – це почати дивитись на себе очима Пуйла та Трампушки.

Дивитись на себе очима ґвалтівника – найгірше для жертви, саме це шлях до зламу, до втрати здатності опиратись, а далі і до "стокгольмського синдрому" та виправдання нападника.

Кожного разу, коли ми транслюємо меседж про "відплатний характер" тих чи інших дій росіян – ми потрапляємо у розставлену нам пастку і заганяємо самі себе у завідомо викривлений дискурс, вигідний виключно агресору та його союзникам.

Не може бути "відплатного" характеру окремих атак - всі вони є частиною однієї агресії. Агресії, не спровокованої нічим з нашого боку, окрім бажання просто жити та бути собою.

Коли ракетно-дронова атака по часу слідує за нашим військовим успіхом – ми ведемось на брехню Трампа та Пу й обговорюємо її як російську "відповідь". І чомусь не згадуємо про точно такі атаки, які прийшлися на час, коли у нас успіхів не було, і навіть на час, коли ми пропонували росіянам 30-денну паузу на фронті.

Ми маємо визначитись із однією дуже простою річчю: чи вважаємо ми себе винними в тому, що забажали мати свою власну країну, в якій самим визначати, як ми живемо, хто та як нами керує, які ми маємо права та обов’язки тощо?

Читайте також: План перемоги з трьох пунктів

Якщо ми готові прийняти цю російську точку зору, тоді, так, ми винні базово, засадничо, винні за визначенням.

Тоді вся агресія виправдана, а кожний наш акт опору – злочинний та має бути покараний.

Якщо ж ми не визнаємо цю нашу "провину" - всі наші розмови про "помсту" росіян, їхні "відповіді" на наші успішні удари мають бути визнаними шкідливою російською маячнею.

Ґвалтівник вбиває свою жертву не тому, що вона в процесі опору прихитрилась подряпати йому морду, а тому що відпочатку прийшов саме за цим. Ну, і тому що йому це вдалося.

Від нас не залежить педофільськи-гопівський світогляд Пуйла та Трампушки. Вони дивились і дивитимуться на нас поглядом ґвалтівника на жертву – рівно доти, доки жертва не прихитриться щось зробити з їхніми "глядєлками".

Але від нас залежить те, якими ми самі бачимо себе і що ми вважаємо виправданим та правильним.

Нас довоєнних дійсно можна прирівняти до дітей в парку – наївних, інфантильних, які вірять у доброту та мудрість дорослих і не вірять, що від дорослих за кущем може походити жахлива небезпека.

Наразі ми інші. Ми чинимо відчайдушний опір ґвалтівникові, який переважає нас грубою силою саме як дорослий дитину, – і в процесі цього опору дуже швидко дорослішаємо.

Ми вже не дали подолати себе швидко та легко, навчилися боляче бити, тож вимотаний боротьбою та значною мірою вже знешкоджений ґвалтівник дуже сердитий на нас і мусить за будь-яку ціну нас дотиснути та знищити – адже інакше за невдалу спробу доведеться відповісти.

Безсилий дотиснути нас фізично, він намагається нас перехитрити, і змусити побачити себе не своїми, а його очима – визнати себе винними в його діях.

Якщо ми на це поведемось – це буде початком його перемоги. Якщо ж ні – у нас залишаються непогані шанси здолати його, і з кожним нашим вдалим ударом в больові точки ґвалтівника ці шанси зростають.

Будь-який акт нашого опору, без винятків,  – виправданий та правильний. Будь-які наші успіхи на фронті та особливо у глибині рашки ведуть виключно до одного – до нашої перемоги.

А всі розмови про "ціну" та "відплату" за наші успіхи, про те, що ці успіхи "провокують" удари росіян, – ворожа брехня, притому брехня шкідлива та небезпечна.

Пильнуємо. Не ведемось. Затикаємо тупі ротики, які здуру транслюють педофільські ворожі наративи. Пояснюємо очевидне раз по разу, хоч це і задовбує, аж допоки таки до всіх дійде.

Джерело

Про автора. Євген Дикий, науковець, військовий.

Редакція не завжди поділяє думки, висловлені авторами блогів.