Десятина війни

Почну здалеку. На кіноринку зараз удосталь фільмів-катастроф та фільмів-антиутопій, бо ж мета сучасної культури – це не катарсис, а епатаж. Вразити, шокувати, полоскотати нерви, здивувати знудженого глядача, що живе в зоні підвищеного комфорту, з кожним роком стає дедалі важче, арсенал лякачок вичерпується, уява згасає разом з  деградацією інтелекту, властивою споживацькому суспільству. 

А у нас в Україні вичерпуються ресурси  зброї й тих, хто здатний воювати. Мляві спроби залатати світоглядний розлом між цивілізацією підвищеного комфорту і цивілізацією, яка фізично воює з глобальним злом, останню не можуть задовольнити. То не перший раз українці стають щитом на захист надбань світової культури й добробуту від навали ординців, знову і знову наші етнічні землі стають полем битви світових війн, яких можна було уникнути, та, однак,  не можуть скористатися плодами своєї перемоги. 

Тріумфальна колісниця урочисто в’їжджає туди, де раніше капітулювали й таким чином зберегли генофонд,  архітектурні та культурні пам’ятки, і безумовно капітулюють знову, якщо на поріг ступить війна. Доки буде кого принести в жертву – наприклад, Україну з її народом.  

У цьому світі звикли платити, а не розплачуватися. Але десь на підсвідомому рівні є страх того, що в Землю вріжеться астероїд, Місяць упаде на нашу планету, її  окупують прибульці з космосу, або людство зжере вірус. Чи якийсь дурень  натисне ядерну кнопку і настане довга-предовга зима, яку переживуть одиниці, або й ні. Сценаріїв не так уже багато, і рано чи пізно вони стануть банальністю, перетворившись на комікси та відеоігри, така ж доля чекає на згенеровані ШІ сюжети. 

Читайте також: Щось спокійне, але не заспокійливе

Найголовнішого, як казав Антуан де Сент-Екзюпері, очима не побачиш. Доки не відчуєш на власній шкірі. Українські стрічки, серед яких є вартісні та правдиві, досі витісняються голлівудським шлаком у публічному просторі кінотеатрів, бо у рекламу шкодують  вкладати  гроші в ці непевні часи. Так, ніби у нас колись ті часи були певні. 

Оцей дисонанс між імпортною маскультурою і власною високою культурою, що твориться у містах, де люди не сплять від звуків ракет  і не знають, чи доживуть до ранку, стає дедалі відчутнішим і відразливішим. Існує потреба в катарсисі, а не колискових, в реальному, а не віртуальному. 

Мені розповідають, як багато пасажирів у Кракові їдуть з книжками на колінах, тоді як салони нашого громадського транспорту переповнені людьми, які безперервно втуплюються в телефони з упертістю маніяків. Культура в нас не заохочується, та, що приносить катарсис, але й не забороняється. 

Це вибір кожного. Але хто нас учив обирати, рабів тоталітарних режимів! Як на мене, то краще вже прямолінійна пропаганда, аніж розслабленість у віртуальному світі. Бо розслабленість змушує розум спати та відбирає почуття здорового глузду в тих, хто мусить бути пильним і готовим до найгіршого вже 10 років поспіль.

Ті, хто зараз у відносній безпеці чи за кордоном, вважають, що, сплачуючи десятину на оборону, зробили досить для перемоги. Купили собі місце в залі  й поїдають попкорн, переглядаючи кадри злочинів московського агресора. Доки їх не обпече по-справжньому. Вони бурхливо реагують на скандали, суспільні чи у сфері шоубізнесу, випоминають давні вибори, міряються патріотичними біцепсами,  а насправді безсилі, щоб зупинити свавілля місцевих та столичних бонз, що нехтують їхніми конституційними правами, купивши собі Феміду. 

Читайте також: Менше меншовартості

Замість того, щоби шукати істину, пізнаючи історію власного народу, замість того, щоб готувати себе, бодай з запізненням, до  вирішальної битви за незалежність,  українці  обирають ілюзію, що все вирішать за них у Європі та Америці. І так будуть переможені й зламані. Що гірше за ядерну  війну та всі мислені чи немислені катастрофи, що їх продукують кінофабрики  в країнах підвищеного комфорту. 

Я певна, що подібні методи впливу застосовувались  не раз. Втома від бездіяльності – це і є втома від війни, яка навіть на 11-му році сприймається як щось віддалене і нереальне. І не можна сказати, що цього не помічають. Просто не знають, що робити з тими авгієвими стайнями.

Спеціально для Еспресо.

Про авторку: Галина Пагутяк, письменниця, лауреатка Національної премії імені Тараса Шевченка.

Редакція не завжди поділяє думки, висловлені авторами блогів.