Про цілу мережу маленьких "міндічів"

І от що в ній показово, що ми ходимо, як зашорений кінь в шахті — ходимо по колу.

Обрали, зненавиділи, знесли.

Обрали, зненавиділи, знесли.

Ні, я не засуджую, Боже збав.

Просто роздумую.

І друге показове — це реакція влади.

Вона погана. Вона неправильна.

Я знаю, що частина людей, коли чує ці суми, які називає слідство (що у держави могли вкрасти близько 100 млн доларів), цикляться на масштабі. Але особисто мене вражає все ж напрямок — те, що частину цих грошей переправляли в Росію.

І ці ж фігуранти цієї справи — члени РНБОУ.

Державна зрада гірше, ніж корупція.

А державна зрада через корумповане оточення найвищих посадовців, еліт (в політологічному сенсі цього слова) - навіть не знаю, що є гірше.

Бо ще гірше, ніж жадібність, у цьому скандалі, — це  російський слід. І це означає ще одне: що російські мережі нікуди не поділася. І що методи  - такі прості, як ще умовний  Курченко свого часу практикував, досі працюють.

З "новими" обличчями працюють точнісінько так само, як і зі "старими".

І це головна причина, чому я й кажу, що реакція влади погана. 

Бо питання не у відстороненні чи відставках тих чи інших прізвищ зі записів НАБУ.

І не лише у вироках, як каже президент Зеленський.

Питання у цій міцній мережі "своїх", а ті, своєю чергою, не бачать нічого такого у зв'язках  з росіянами.

Зрада чи ідіотизм, навіть не знаю.

Читайте також: Чому в Україні вже є всі ознаки політичної кризи?

Ну і швидкість реакції.

Пам'ятаєте пів доби пресконференції президента Зеленського на фудкорті у 2019-му? Цілком глупа ініціатива.

Ну, але де цей креатив був минулого тижня?

Чому одразу ж, одразу ж президент не зібрав українських журналістів і не почав говорити з суспільством?

Події в парламенті теж показові. Не тим, що підкреслили відсутність більшості, а тим, що підкреслили, що монополія на владу зовсім не означає відповідальності.

А політична відповідальність не лише уряду, а й оточення президента  — це єдине, що хоч якось могло б дати паузу в цій політичній кризі. 

Бо щось мені підказує, що друзів президента більше, ніж троє.

І щось з ними президентові треба робити.

А друге питання: це суспільний запит і на що він є, у самій нашій реакції на це все.

Ви ж подивіться, наприклад, свіже розслідування "Схем" про те, як Росія роками (і досі) фінансує мережі українських адвокатів через так звані "центри правозахисту".

Це гроші для так званого "захисту російськомовних в Україні", для консультацій про те, як уникнути мобілізації, для збирання так званої  "аналітики про воєнні злочини ЗСУ" і для надання правової допомоги обвинуваченим у державній зраді України.

Це всі ці "воєнні адвокати", сайти "Имею право", листівки і газети про так званий "захист прав людини",  як-от статті  "5 офіційних причин, щоб не прийти в ТЦК за повісткою" тощо.

Подивіться, там також з конкретними прізвищами.

З'явилась ще одна інформація, яка мала б дуже вразити громадян і примусити їх думати.

Це те, що  кожен шостий російський військовополонений в Україні  — це український громадянин (!!). Це означає, що Росія мобілізувала понад 46 тисяч українців з  окупованих територій.

Тому ці колаборантські адвокати також мають обурювати суспільство так само як Міндіч-гейт. Бо це ж ціла мережа маленьких  "міндічів".

Тому наша реакція як суспільства також погана, бо головне у кризах — саме те, які висновки ми з них робимо.

Читайте також: Де раптом візьметься якась "дуже хороша влада" внаслідок переворотів, імпічментів

Для мене, наприклад, дуже важливий висновок, що антикорупційна система, створена після Революції Гідності, може працювати. І що зміцнювати інституції  — надійніше, ніж вішати всіх на всіх стовпах.

Другий важливий висновок: що толерувати подвійні стандарти погано.

Своїм — все, чужим — закон — однаково погано, хоч коли це робить президент чи його оточення, хоч коли — звичайна людина.

Наш адекватний запит мав би бути на громадянську свідомість і самосвідомість, на компетентність і самовідданість.

Але нас, як суспільство, дуже легко спровокувати.

Ми дуже нетерплячі.

Ми досі губимося в пріоритетах і системну роботу підміняємо паніками й істериками. 

Я знаю, що навіть реакція — це  все частина культури, а часто — і частина завченої безпорадності.

Що це все має своє підґрунтя, від історичного до соціально-психологічного.

Але це не означає, що про це не варто говорити.

Джерело

Про авторку. Тетяна Трощинська, журналістка

Редакція не завжди поділяє думки, висловлені авторами блогів.