Процес остаточного краху Росії запустили зарозумілість і догматизм Путіна

Проте ніяких обʼєктивних ознак такого розвитку подій не спостерігається. За останні десятиріччя процес русифікації народів Росії тільки посилився й набув таких обертів, яких не спостерігалося навіть за радянських часів. Регіональний сепаратизм також залишився десь у далекому минулому – та й у 1990-ті роки він був радше аргументом у контролі над фінансовими потоками, ніж реальним бажанням і, головне, можливістю створити якусь "Уральську республіку". Ніде правди діти, національні рухи народів Російської Федерації отримали тоді реальний стимул на тлі процесу відокремлення союзних республік, однак без їхньої підтримки, без сусідства з ними в рамках єдиної держави ці рухи були приречені на поразку – тим більше після кривавого упокорення Ічкерії. І, якщо дивитися обʼєктивно, 

Російська Федерація – не імперія, а уламок імперії. Однак це не уламок, що страждає від фантомного болю за втраченими землями та народами. Це уламок, який сприймає ці землі та народи як легітимну зону власного впливу і навіть як потенційні власні території.

Читайте також: Путін не "з’їхав з глузду", він так думав завжди

Україна та більшість інших колишніх радянських республік залишали Радянський Союз, щоб про нього забути. Росія залишала його, щоб відновити, тільки вже з іншою владою і з новими інструментами впливу, насамперед економічними. Звідси й конструкція Співдружності незалежних держав, і інші російські інтеграційні проєкти, і постійне втручання у внутрішні справи сусідів, і підтримка сепаратизму в будь-якій його формі. Отже, те, що ми сприймали у 1990-х як остаточний розклад імперії, був радше періодом її напіврозкладу. А остаточний розклад почався саме тоді, коли в Кремлі урвався терпець і замість впливу на вибори, економічного шантажу і підкупу еліт Путін вдався до справжньої війни – з ракетами, танками та сотнями тисяч смертей. Якщо війну проти Грузії або навіть анексію Криму ще можна було з заплющеними очима сприймати як ексцес, то велика війна проти України не залишила елітам колишніх радянських республік жодних сумнівів у тому, як Путін ставиться до їхньої державності. Це населення ще може мати сумніви – на те воно й пострадянське населення. А в якогось Алієва чи Токаєва жодних ілюзій більше бути не може.

Тому практично з перших днів після провалу путінського бліцкригу почався гарячковий пошук нових спонсорів безпеки всіма, хто їх ще не має. Тому президент Азербайджану та премʼєр Вірменії погоджуються з тим, щоб найважливіший регіональний транспортний коридор контролювали Сполучені Штати, а не Росія. Тому президент Казахстану святкує свій ювілей у товаристві голови КНР. Тому навіть Лукашенко, залежний від Путіна, здавалося б, в усьому, справжня маріонетка на чужих багнетах, називає себе "трампістом" – якби у нього тільки була б найменша можливість, він би, поза сумнівом, втік.

Насправді це і є справжній процес розпаду імперії – напевне, не такий помітний у порівнянні з картиною розкладу самої Російської Федерації, але значно реальніший. Процес напіврозпаду може призвести або до відновлення імперської державності, хай і на короткий час, або до остаточного краху. Те, що ми зараз спостерігаємо, і є процес остаточного краху, запущений зарозумілістю й догматизмом Путіна та інших чекістів, адже якби не велика війна, процес напіврозпаду міг би тривати довго, дуже довго.

Читайте також: Погляди на Україну таких, як Латиніна, нічим не відрізняються від поглядів Путіна

Путіну, про що б він там не домовлявся надалі, не вдалося виконати найголовнішого завдання імперського відновлення – підкорення України. Натомість він перетворив, можливо, найближчу до Росії колишню радянську республіку на ворога на десятиріччя, якщо не на сторіччя, і налякав усіх інших. На цьому історія російського імперського проєкту завершується. 

Творець цього проєкту, перший російський імператор Пьотр I, розвернув його обличчям до Європи. Його сучасний руйнатор повернув московську державність до Азії і хвалиться тим, що його родичі вивчають китайську, – востаннє таке підлабузництво перед Сходом можна було спостерігати хіба що в часи боротьби за ординські ярлики.

І це ще одна ілюстрація того, що гонитва за привидом втраченої імперії закономірно завершується в Пекіні.

Джерело

Про автора. Віталій Портников, журналіст, лауреат Національної премії України ім. Шевченка

Редакція не завжди поділяє думки, висловлені авторами блогів.