Волокно, що виграло війну і назавжди змінило мирне життя

Потреба у новому матеріалі значною мірою диктувалася досвідом Першої світової війни. Адже виявилося, що цілком покладатися на продукцію з природної сировини для воюючої армії занадто ризиковано – і не лише з огляду на її фізичні характеристики, а й ціну, обсяги та надмірну залежність від постачальників, часто іноземних – парашути для американського війська, скажімо, і в міжвоєнний період робили з недешевого і до того ж японського шовку. 

Зразок нейлону, виготовленого компанією "Дюпон" в 1939 році

Тож показово, що за розв'язання проблеми – не без власної ініціативи звісно — взялася хімічна компанія, яка під час війни працювала саме на армію (хоча тоді йшлося переважно про вибухові речовини). 

В 1927 році головний хімік "Дюпона" Чарлз Стайн створив навіть спеціальний дослідницький центр, який назвав "П’юріті холл" - з натяком на те, що його співробітники займатимуться "чистою наукою". Проте насправді групи, що діяли в цього складі, були зорієнтовані на пошук новаторських рішень, "придатних для практичного застосування". І коли через два роки почалася Велика депресія, від вчених почали вимагати конкретних результатів.

Дослідження полімерів в "П’юріті холл" очолив гарвардський професор Воллес Карозерс. Одним з перших успіхів цієї команди було створення неопрену – синтетичного каучуку (в заміннику природного каучуку армія, зрозуміло, була зацікавлена не менше, аніж у заміннику парашутного шовку).

Майже одночасно один зі співробітників Карозерса, Джуліан Гілл звернув увагу на масу, отриману під час експериментів із пропорціями води та вуглецю, яку керівник "забракував" як безперспективну. 

Джуліан Гілл

Гілл з цим не погодився, продовжив досліди і з’ясував, що речовину можна витягувати як карамель, а за кімнатної температури її "пасма" блищать, як шовк. Це була своєрідна "підказка". Проте головним було інше – нитки з винайденого Гіллом полімеру виявилася надзвичайно міцними – а саме це було головню вимогою.

Читайте також: Тезко президента, або Іграшка, яка підкорила світ

Перші зразки нового матеріалу, який спочатку мав цифрове маркування 6.6, були виготовлені у лютому 1935, проте запатентували його через два роки. І в документах, поданих для реєстрації значилося ім’я… Карозерса. 

Як пізніше пояснювали в компанії, зробили це свідомо. Проте не для того, щоб применшити роль справжнього винахідника, Гілла. А на знак поваги до очільника усього напряму досліджень, який в той час вже перебував у важкій депресії та за кілька місяців взагалі вкоротив собі віку. 

Згодом, навіть з’явилися легенда, що Карозерс наклав на себе руки, бо не вірив, що створить щось "геніальніше" за нейлон – але це, звісно, лише фантазії. Гілл, між іншим, прожив довге життя (помер, коли йому було за дев’яносто), і ще кілька десятиріч працював на "Дюпон" - тож, вочевидь, погодився із рішенням компанії.

Першим масовим виробом, в якому був використаний новий синтетичний матеріал були зубні щітки – з нейлону робили їхню щетину. Хоча, звісно, від щетини, а також від хірургічних ниток чи волосіні, які теж почали виготовляти з нього, ніхто не вимагав "шовкового блиску". На відміну від панчіх, найелегантніші з яких робили – так само як і парашути – саме з шовку. 

Власне, на момент винаходу Гілла (будемо дотримуватися все ж цієї версії) для панчіх вже використовували напівсинтетичний матеріал – віскозу. Але вона, безумовно поступалася за якостями нейлону. 

Сам "Дюпон" наголошував насамперед на міцності. Перша комерційна презентація у жовтні 1938 року акцентувала на тому, що новий матеріал "тонкий, як павутина, та міцний, як сталь". І це викликало справжній фурор у пресі, насамперед тій, що мала переважно жіночу аудиторію.

Перша партія нейлонових панчіх надійшла у продаж через рік. У Вілмінгтоні, штат Делавер, чотири тисячі пар продали за три години. Успіх надихнув компанію, і через пів року синтетичні панчохи вийшли на національний ринок. 

Реклама нейлонових панчіх, моделлю для якої стала нога акторки Мері Вільсон

Щоправда, початкова маркетингова стратегія компанії виявилася не дуже вдалою – міцність виявилася зовсім не "сталевою", та й обіцянка "більше жодних затяжок" на практиці не справдилася. До того ж почали ширитися чутки (вочевидь не без участі конкурентів) про "побічні ефекти" використання синтетики та використання під час виробництва речовини, добутою із трупів – лякалка, яка ще не раз використовувалася для дискредитації продукції суперників.

Читайте також: Гра з вогнем, або Розвага "господарів життя", що ледь не коштувала Франції незалежності

"Дюпон" змушений був змінити акценти й надалі наголошував насамперед на "екологічності" нових панчіх – "виготовлених лише з вугілля, повітря і води", зручності ("швидко сохнуть") та привабливому вигляді — зрештою, саме "шовковистість" нейлону і підштовхнула свого часу Гілла до відкриття. 

На кого забобони не справили жодного враження, так це на військових та американську владу. Вже через п’ять днів після презентації про корисне відкриття доповіли президенту Франкліну Рузвельту й отримали добро на його застосування. А зі вступом США до Другої світової (в якій головним супротивником була та сама "шовкова" Японія) нейлон взагалі оголосили стратегічним товаром. Тому зрештою обмежили його використання для цивільних потреб 

Нейлонові панчохи кілька років продавали за картками – з лімітами на кількість пар для однієї особи. І це при тому, що коштували вони немало – спочатку мало не вдвічі дорожче за панчохи з шовку, теж дорогого і не менш "стратегічного". 

Перевагою нейлонових виробів вважали те, що їх легше було переробляти на нову продукцію, зокрема й для військових потреб – під час війни влаштували цілу кампанію збору вживаних панчіх для потреб військової промисловості, орієнтована на патріотично налаштованих пані. 

Спеціально для Еспресо

Про автора. Олексій Мустафін, український журналіст, телевізійний менеджер, політик, автор книжок науково-популярного спрямування

Редакція не завжди поділяє думки, висловлені авторами блогів.