Як Москва здолала УПА. Повчальна історія

Тривалий спротив УПА опирався на найважливішому ресурсі, яким володіла саме підпільна армія і якого не було у совєтів - довіра між вояками та цивільним населенням. Повстанці для місцевих були "нашими хлопцями", своїми. Бо справді більшість із них ще вчора були їхніми сусідами, родичами, які жили поруч, перш ніж їм довелося взяти до рук зброю вони разом працювали, святкували, часом сварилися, потім мирилися. 

Той, хто воював, мав мати зброю, набої, їжу, інформацію. Все це він отримував від тих, хто не пішов "у ліс". Тому що ці останні, яких звісно було і мало бути більше (для забезпечення одного партизана потрібно близько 8 цивільних) вірили, поважали й шанували кожного, хто відважився захищати їх, ризикуючи життям. Вояки теж довіряли тим від кого отримували життєво важливі ресурси, не лише тому, що ними були їх близькі та родичі, а й тому, що розуміли від них залежить чи збережеться потенціал для боротьби, усвідомлювали, щоб без підтримки "села" не стане "лісу". 

Але дуже швидко це усвідомили і совєти. Тому спрямували свої зусилля  на те аби знищити взаємну довіру між повстанцями та населенням. Для цього, використовуючи залякування чи підкуп,  вербували агентуру серед місцевих мешканців, які почали здавати підпільників. Це було не просто у середовищі,  де всі про всіх все знали (бо жили поруч і все бачили), але чекісти мали час і натхнення тому продовжували тиснути. 

Читайте також: Російські консерви активізувалися не випадково

А ще — поширювати брехню про масові зради, про те, що вже кожен другий на селі співпрацює з ними. Спершу вербування здійснювалася таємно, аби ніхто не бачив навіть, що відбувся контакт. Потім у відділення НКВД стали викликати майже кожного, робили це публічно щоб бачили інші. Через це перейшло сотні мешканців кожного села. Хтось справді погодився на співпрацю, більшість — ні. Але ніхто крім чекістів не знав, хто саме став агентом. Тому почали підозрювати кожного. 

Недовіра ширилася як вірус між тими, хто вчора разом працював і допомагав підпіллю. Страх допомагав поширенню. Ціна зради була дуже висока. Для тих, хто допомагав УПА вона могла означати вислання на Сибір усієї сім’ї, для повстанців — просто смерть. Тому зрадників підпільники жорстоко карали — страчували, аби інші не відважувалися на таке. 

Читайте також: Росія не прагне протягнути когось до влади в Україні. Тільки кремлівські гауляйтери

З часом почала зростати кількість тих, хто став жертвою помсти незаслужено, кого успішно підставили під удар підпілля. "Хлопців з лісу" почали боятися на селі. Тим паче, що часто  ті, хто вбивали справді були не "нашими", а перевдягнутими чекістами, які свідомо робили брутальні злочини проти місцевого населення дискредитуючи УПА. 

Поступово параноя паралізувала нормальний зв'язок між мешканцями одного села та між селом і лісом. Вона як іржа розʼїдала єдність, яка була фундаментом боротьби. Ніхто вже не знав хто свій, а хто зрадник. Своїх перестали бачити, зрадників помічали всюди. Підпілля втратило базу, яка живила його і почало згасати. Чекістам залишилося провести остаточну зачистку.  

Пам'ятаймо: Москва як ніхто вміє ділити, щоб нищити.

Джерело

Про автора. Володимир В'ятрович, історик, народний депутат України.

Редакція не завжди поділяє думки, висловлені авторами блогів.