Ім'я під забороною, могилу зрівняли з землею: чому комуністи намагались стерти пам'ять про мистецтвознавця Данила Щербаківського

Збирач української культури

Народився Данило Щербаківський 17 грудня 1877 року на Житомирщині в родині священика. Отець Михайло Щербаківський був свідомим українцем, а селяни знали його як мецената і благодійника. Через ранню смерть матері, Данила і його рідного брата виховувала бабуся Тетяна Шеремецинська.

Середню освіту здобув у Третій київській гімназії, яку закінчив із золотою медаллю, вищу освіту – на історично-філологічному факультеті Київського університету. Одразу після того вступив на історико-філологічний факультет Київського університету св. Володимира. Брав участь у археологічному з'їзді і проводив розкопки на межі Київської та Херсонської губерній. Збирав вироби української народної творчості, сакральні твори, рукописи, стародруки.

Щербаківський проводив археологічні дослідження, під час яких було відкрито селище Трипільської культури в селі Сушківці зі знайденими там предметами мальованої кераміки, фігурками людей і тварин.

У 1910 році працював у Всеукраїнському історичному музеї імені Тараса Шевченка (нинішня адреса Грушевського, 6). Збагатив зібрання музею на близько 30 000 експонатів.

Війна і буремні часи

Під час Першої світової війни Данило Щербаківський відбував військову службу на Галичині та Буковині. Там робив знимки історичних архітектурних споруд, обрядів, мешканців краю, збирав ікони та твори декоративно-вжиткового мистецтва й пересилав цей матеріал до Київського музею. Як командир гарматної батареї, забороняв обстрілювати стародавні церкви й дзвіниці.

Був членом Українського Наукового Товариства в Києві.

Академік Сергій Єфремов писав: "Енергія, завзяття і відданість праці у Данила Щербаківського були колосальні. Він не жалував себе на роботі, ввесь віддаючись їй, і того ж чекав і вимагав від інших, органічно не розуміючи, як можна робити щось наполовину. Сам він просто не вмів цього. Коли робив щось, то віддавався роботі увесь, забуваючи про свої власні інтереси і не дбаючи про них".

У період воєнної руїни, Щербаківський розвантажував і пиляв на пристані дрова й часом харчувався лише лободою, яку збирав у парках навколо музею.

У 1921 році під час кампанії з вилучення церковних цінностей нібито на допомогу жертвам голоду в Росії протистояв вивезенню з України срібних і золотих речей, які мали бути в музейних колекціях. Після цього поїхав до Москви, аби врятувати націоналізовані з українських церков золотарські вироби. Йому вдалося повернути в Україну понад три тисячі, зокрема, золотий хрест, подарований Богданом Хмельницьким Києво-Печерській лаврі. З тих скарбів утворив у музеї окремий відділ давнього золотарського мистецтва України, писав письменник і краєзнавець Станіслав Цалик.

Данило Щербаківський, фото: history.org.ua

Самогубство як акт протесту

Після цього й почалися негаразди. На посаду керівника музею призначили колишнього чекіста Андрія Винницького - людину без середньої освіти. Новий директор ігнорував елементарні вимоги щодо зберігання музейних фондів. Вони опинилися під загрозою знищення.

"Щербаківський з болем у серці мусив дивитися, як зібрані ним унікальні речі – а він збагатив музей на близько 30 тисяч експонатів! – з'їдає міль, вони вкриваються пліснявою. Спроби щось розтлумачити Винницькому успіху не мали. За таких умов Щербаківський не бачив виходу", – описував Цалик.

Намагаючись звернути увагу громадськості на пограбування та нищення пам'яток української культури, неналежне зберігання музейних експонатів, Щербаківський написав статтю "Культурні цінності в небез­пеці" в журналі "Життя й революція". Також він відчував і себе однією із жертв, яку було заплановано знищити духовно разом з музеєм. Як знак протесту Щербаківський вибрав самогубство, до якого довго готувався

6 червня увечері науковець востаннє вийшов з музею і кинувся з мосту в Дніпро, не витримавши цькувань.

Перед цим написав останнього листа: "…Я втомився. Залишити музей, якому я віддав найкращі роки свого життя, не маю сили. Боротися з кваліфікованою підлістю Онищука і Винницького не вмію, терпіти постійні провокаційні візити Винницького далі не можу…".

Тіло шукали три дні, й упродовж цього часу Винницький стверджував, що Щербаківський насправді втік за кордон. У Києві розгорнулася громадська кампанія, що вимагала розслідування цієї справи.

"Це був чи не останній похорон у Києві, коли людину, яка вкоротила собі віку, ховали з державними почестями. Нетиповим було і те, що самогубця упокоївся не за огорожею кладовища, як зазвичай, а в самій Києво-Печерській лаврі - навпроти входу до Великої лаврської дзвіниці. 12 червня передсмертний лист Щербаківського надрукувала львівська газета "Діло". Історія набула розголосу.

В Києві 79 відомих науковців підписали листа з вимогою до влади розслідувати справу. Надіслали його до "Пролетарської правди", але публікації не було.

Данило Щербаківський, фото: wikipedia

Винницький і Онищук у своїх поясненнях виставляли загиблого за божевільного", – писав у своєму блозі краєзнавець Цалик.

Похорон Щербаківського на території Києво-Печерської лаври перетворився на мітинг протесту, під час якого виголошувалися промови, потрактовані як "антирадянські". Згодом чимало учасників похорону Щербаківського були репресовані.

За три роки на сумнозвісному процесі Спілки визволення України згадували про Щербаківського вже як про ворога народу. А 1934-го його могилу зрівняли з землею. На ім'я науковця наклали табу. 

Справедливість взяла гору лише в часи незалежності, коли його чесне діяча повернули Україні. На честь Данила Щербаківського у Києві названо вулицю у Шевченківському районі міста.

У 2017 році у селі Шпичинці встановили меморіальний знак на честь Михайла, Вадима і Данила Щербаківських