Україна в НАТО. Хто розрубає гордіїв вузол?

Президент Зеленський заявив було навіть категоричне: "Не поїду, якщо там не отримаємо конкретних перспектив". Відтак з'явилися повідомлення про те, що, мовляв, у Вашингтоні Джейк Салліван переконав Джо Байдена у потребі пообіцяти Києву членство у блоці одразу після перемоги у війні з Росією і без жодних ПДЧ. Однак буквально через день очільник Штатів виголосив вердикт: "Ні. Тому що вони мають відповідати єдиним стандартам. Тому я не збираюся полегшувати це (процедуру вступу. – Авт.)".

У відповіді Байдена чітко проглядається натяк на внутрішньо українські проблеми, позаяк жодних претензій до військової складової немає і не може бути. ЗСУ сьогодні є чи не найпотужнішою і, — головне, — найдосвідченішою армією Європи, оснащеною не тільки натівською зброєю, але й технологіями ведення сучасної війни, запозиченими у союзників. Шкода, що вашингтонський очільник не озвучив уголос свої закиди.

Читайте також: Україна переможе, буде в НАТО і ЄС, і жоден сусідський варвар нам не загрожуватиме

Мабуть, велике інтерв'ю голови Верховної Ради Стефанчука з'явилося, серед іншого, й на потребу пояснити українську позицію після категоричної заяви Байдена. Вийшло, м'яко кажучи, не надто переконливо…

Стефанчук зокрема сказав, що його особисто влаштовував би такий варіант "фінляндизації" України. Але спроба жартувати, жонглюючи на російських наративах про нейтральний статус Києва, і переводячи увагу на полегшений  варіант вступу для Гельсінкі, вийшла трішки натягнутою. Ну, не Україні ж змагатися з Фінляндією за рівнем корупції чи якістю судової системи. І чи можемо ми, з одного боку, заявляти про прихильність європейським цінностям, а з іншого, — систематично руйнувати інституційні складові демократії, як те практикує чинна влада, геть нівелювати місцеве самоврядування, підминати МЗС під Офіс президента, втручаючись у призначення послів, ігнорувати свободу слова, підмінивши її ерзац-гласністю єдиного телемарафону.

Читайте також: Байден, барабани і Prozorro

Так, звісно, можна погодитися з певною упередженістю європейських структур, яким дуже сподобалася роль менторів, а не асистентів. Йдеться, зокрема, про скандальний висновок Венеціанської комісії про український закон, що регламентує стосунки держави та національних меншин. Особливо у царині мовної політики. Про це вже висловлювалися вітчизняні політики, але, здається, учителі, що не схильні перепрацьовувати, вивчаючи українські реалії, непохитні.

Зауважу також, що Байден, попри безумовну прихильність до України, все ж натякнув і на ще один аспект: "Є ціла проблема: чи безпечна їхня (українська. – Авт.) система? Чи не корумпована вона? Чи відповідає вона усім стандартам, яким відповідає кожна країна НАТО?". Оцей акцент на безпековій складовій, мабуть, насторожує особливо.

Так, ми в Україні можемо розмірковувати про російських агентів впливу у європейських інституціях, зокрема й у Венеційці. Вони там, без сумніву, є. Але, поклавши руку на серце, — а чи немає таких в Україні? Чи питання до головного канцеляриста ОПУ Андрія Єрмака, який схожий на індуського бога Шиву з вісьмома руками (бо, як Фігаро, з'являється там, де його не ждуть, тобто перебирає на себе повноваження дипломата, військовика, відновника, миротворця), так от, чи всі питання, що поставали не раз і не двічі, отримали відповідь? Про Оманську подорож, про Вагнера, про злочинну демілітаризацію Півдня напередодні російського вторгнення. Ні, — вони зависли у сповненому підозр та натяків українському повітрі, і, здається, ніхто у Києві суттєво не переймається ними.

Тому Байден, — зі зрозумілих причин, — поки що незворушний. Хіба у НАТО бракує своїх орбанів чи ердоганів, які, з одного боку, користають з парасольки Альянсу, а з іншого, — керуються власними, іноді навіть шкідливими для НАТО інтересами?

Читайте також: Обраний народ у негостинному світі

Так, можна розводити руками й казати, що Україна воює, і, на жаль, це не найкращий час для усіляких "екзотичних" реформ, — тут би вижити. І можна заявляти, як колись Кучма у своїй прем'єрській промові, - "скажіть, що вам будувати, і я збудую!". Але все давно озвучене, говорене-переговорене. Бракує тільки політичної волі та дещиці відповідальності перед суспільством. Бракує, — як це дивно не прозвучить, — владної скромності. В апетитах захопити щонайбільше повноважень, у бажанні усюди мати лояльних виконавців, і, даруйте за відвертість, — у жадобі нажитися на війні. І тут не допоможе рецепт Стефанчука, який ладен покладатися на військових інструкторів з-за кордону, які в певний момент скажуть своїм урядам: "Так, ці хлопці (українці. – Авт.) готові до НАТО". Тут важить лише український інтерес і розуміння його суті. Тут важить бачення майбутнього нації, і його надзвичайної важливості, порівняно з дріб'язком чийогось владного буття.

Про автора. Ігор Гулик – журналіст, головний редактор сайту "Еспресо.Захід".

Редакція не завжди поділяє думки, висловлені авторами блогів.