Хочу дійти до Кремля: історія спецпризначенки Віталіни Федоренко з позивним Вітамінка

Наступна історія про військову з 47-ї бригади "Магура"  Віталіну Федоренко з позивним Вітамінка. Вона хотіла мати свій парфумерний магазин, а натомість усі заощадження витратила на військо і пішла захищати Україну. Нині працює у розвідці і бере участь у найзапекліших боях за українську землю.

"Звісно, я хочу дійти до Кремля, як і всі воїни". Так описує свою мотивацію захищати Україну військова 47-ї бригади Магура Віталіна Федоренко з позивним Вітамінка. Її боротьба почалася ще з Революції Гідності. Для жінки вона була важлива, адже відбувалися історичні події. 

"Для мене дивно було не взяти у них участь. Все поступово розвивалося. Спочатку Майдан, а потім напруга у країні лише зростала, - каже Віталіна. Там хто яку роботу на себе взяв, те й робив. Я трохи розумілася на медицині, тож працювала у цій ланці. Спочатку в палатках жила, потім перебралась у КМДА, бо там був душ. Потім бої були майданівські. Це водночас цікаво і небезпечно. На той час я не хотіла вбивати. Я хотіла займатися виключно гуманітарними речами. У війську це трошечки змінилося. На Майдані я зрозуміла одну свою особливість. У критичній ситуації, коли у когось ступор, у когось істерика, я дуже спокійна. Мене не лякають вибухи, я можу бути корисною". 

Після Революції Гідності Віталіна вирушила у військо. У добровольчий батальйон "Айдар". Вибір припав саме на цей підрозділ, бо це був єдиний добробат при Міністерстві оборони. 

"Айдар" зразка 2014 року - типове козацьке військо, - пригадує Вітамінка. - Там не було армєйщіни. Це те, що мене досі дуже тригерить, тому що те, що я називаю армєйщіною, спільне в нас з російською армією. Воно мене дуже бентежить і дуже не подобається. В "Айдарі" мені було 24 роки. Це були перші роки, коли я жила без батьків. Там формувався світогляд. Ламалися певні життєві установки. Я розуміла, що треба вбивати ворога. Але з іншого боку - це вбивство. Як так? У мене була суперечка. На сьогоднішній день я вважаю, що це як превентивна медицина. Якщо вбити ворога, він не поранить твого побратима. Ціль та ж, але без втрат з нашого боку". 

У 2015 році Віталіна повернулася фізично до цивільного життя. Морально повернутися було складно. Тож вирішила зайнятися власною справою. Жінка чутлива до запахів, певний час працювала з парфумами. 

"Мені дуже сподобалося. Я вмію відрізняти  ці нотки. З запахами мені легко працювати і їх підбирати людям, - розповідає про власне захоплення. - Я дуже захотіла включитися у цей процес. Те, що мало відбутись у 2020 році, сталося у 2022. Я чекала на гроші від продажу землі, тобто у мене був продуманий план, бізнес-план готовий. Тільки чекаємо на гроші і запускаємо. Гроші мали прийти 25 лютого. Вони прийшли набагато пізніше і пішли не на ті плани, які хотіли, а на амуніцію та інші військові речі. Весь цей час я жила не дивлячись на свої плани і думки. Люди тоді називали ветеранів хворими і, що ми хочемо війни. Ми перші, хто її не хотіли, але знали, що вона буде. Я чекала повномасштабки. Я була в Луцьку, у своїй квартирі, почалися ракетні обстріли. Я видихнула і лягла спати. Я так добре не спала декілька років до того". 

Коли була можливість Віталіна виїхала до Києва. Волонтерила у Жіночому ветеранському русі. Потім дочекалася навчання на дрони, отримала сертифікат і потрапила у Першу бригаду спецпризначення. Була стрільцем. Брала участь у бойових завданнях на сході України. 

"Після повернення у цивільне життя я багато років займалася психотерапією . Я викарбовувала себе вже без впливу війни. Щоб стати більш ніжною, жіночною, людиною, яка любить цей світ. На Донеччині, під Попасною, я просто сіла і сказала: до побачення, роки психотерапії, ми повертаємося, - розповідає про досвід війни під час повномасштабного вторгнення. -  Мені комфортно. Сама срака про яку говорять по всіх телеканалах, - я там. Що відрізнялось - інтенсивність. Така кількість обстрілів напевно була в день перед Дебальцевим, коли оголосили перемир'я до моменту початку дії Мінськ-2. Я чула статистику, що тоді по наших позиціях близько півтори тисячі снарядів летіло в день. Інтенсивність була максимальна. Був момент, що я лежала в домі, недалеко щось важке впало, я прокинулася від того, що в мене ліжко підстрибнуло разом з домом і разом зі мною. Вразило, це мабуть фразочка, яку озвучив мій командир, але вона в мене теж народилася в голові, "щось цього разу не весело". 

У травні 2022 року жінка дістала поранення. Але після лікування та реабілітації знову повернулася на війну. Спочатку була на Сумщині, а далі перевелася у 47-му окрему механізовану бригаду. Стала працювати у розвідці. 

"Це не 2014 рік, це не класична робота розвідки, тому що ми виконуємо роботу всього, що тільки можна. Чому я зараз себе комфортно почуваю? Тому що це схоже на "Айдар". У якому б підрозділі ти не був - ти універсальний солдат. Ти маєш виконувати те, що тобі скажуть. Не важливо, яку посаду займаєш і в якому підрозділі, - розповідає про свою роботу Віталіна. -  Літом ми жили у посадці. Це як у пісні: поки пес Патрон тримає район, ми з пацанами тримаєм посадку. Потім стало дуже холодно і незручно, бо посадка була на висоті. Це була Запорізька область. Дуже багато мишей. Вони гризли все, навіть бинти кровозупинні".  

Війна дуже вплинула на Віталіну. 

"Я максимально ненавиджу наших сусідів. Відчуваю до них максимальну огиду. Вони не несли відповідальність за свої дії ні у минулому столітті, ні зараз. Це не перший раз, коли сусіди робили геноцид на нашій території. Я не знаю точно, як для мене настане цивільне життя. Ми не виключаємо того, що я буду лежати на рівні мінус два метри. Або це якесь каліцтво буде, або це вже безпосередньо пережиття перемоги. Для мене перемога - зникнення РФ як держави та ізоляція того, що від неї залишилося. Вони мають понести відповідальність за свої дії, за свою бездіяльність. Це біологічні особи, яких треба ізолювати", - підсумувала Віталіна.