Кінець епохи Карімова: чи вибухне Центральна Азія

У ніч з неділі на понеділок світові інформагенції з посиланням на власні джерела у Ташкенті повідомили про інсульт лідера Узбекистану Іслама Абуганієвича Карімова. Уже наступного дня, 29 серпня, надійшло повідомлення про смерть Карімова.

Незважаючи на те, що офіційні джерела повідомлення спростували, очевидно – навіть, якщо 78-річний президент живий, він точно не в стані виконувати свої обов’язки. В країні почалася активна боротьба за владу.

Особа Карімова

Незважаючи на ілюзію повної єдності, Узбекистан завжди був і залишається до цього часу кланово-фрагментованим суспільством. Найважливіших кланів у країні три: ферганський, самаркандський і ташкентський.

Помітну роль відіграють також бахарський, хорезмський клани і клан «суркаш». В той же час, Іслам Карімов, що виріс в дитячому будинку, ніколи не належав до жодних кланів (попри те, що народився у Самарканді).

Саме нейтральність і рівновіддаленість Карімова від ворогуючих угруповань, помножена на вміння знаходити зі всіма спільну мову і блискучі адміністративно-бюрократичні здібності, і дозволила Ісламу Абуганієвичу впевнено крокувати сходами в ієрархії комуністичної партії Узбекської РСР.

Врешті-решт, намагаючись приборкати клани в Узбекистані і побороти «бавовняну мафію», у Москві вирішили поставити на чолі республіки «нейтрального технократа». Так у 1989 році Карімов став першим секретарем ЦК Компартії Узбецької РСР.

Як відомо в цей час в Радянському Союзі повним ходом йшла горбачовська перебудова, а у союзних республіках набирали силу відцентрові тенденції.

Регіон Центральної Азії не був винятком, і Карімов успішно користався з цього: 24 березня 1990 року Верховною Радою УзРСР його було обрано президентом республіки, ще через півроку він також очолив узбецький уряд.

31 серпня 1991 року, відразу ж після провалу ГКЧП, Іслам Карімов першим серед центральноазійських очільників проголосив незалежність Узбекистану.

Відтоді Карімов протягом 26 років залізною рукою керував країною, створивши в Узбекистані абсолютистсько-патерналістський режим, за якого вся повнота влади належала голові держави, а місце та роль кожного чиновника визначалася його близькістю до президента.

Спецслужби отримали надзвичайні повноваження та всю повноту влади, опозиція була маргіналізована та опинилася за гратами або в еміграції.

Основні галузі економіки – вирощування бавовни, добування золота та інших корисних копалин – були монополізовані родиною та найближчими друзями президента.

Втім, режим, який виглядає деспотичним в очах західних спостерігачів, цілком відповідав ментальності та політичній культурі регіону.

Досить сказати, що такі самі або подібні політичні системи побудували абсолютно всі колишні партійні очільники Центральної Азії – від Нурсултана Назарбаєва в Казахстані до Сапармурата Ніязова в Туркменістані та Емомалі Рахмонова в Таджикистані.

Центральноазійський авторитаризм справив свою позитивну роль: було забезпечено політичну стабільність та мир. Радикальний ісламізм, який почав поширюватися регіоном у 1990-х і 2000-х роках, було швидко і ефективно локалізовано.

Кульмінацією стало жорстоке придушення ісламістських виступів у місті Андіжан, коли 13 травня 2005 року загинули від 187 (офіційна статистика) до півтори тисячі (дані правозахисників) учасників масових безладів.

Залишки ісламістів потрапили до в’язниці або пішли у глибоке підпілля, і відтоді не становили жодно серйозної небезпеки для Узбекистану. 

Що стосується зовнішньої політики, то режим Карімова був помірковано прозахідним. Після того, як США та їх союзники розпочали операцію в Афганістані, вони отримали змогу користуватися військово-повітряною базою Карші-Ханабад на півдні Узбекистану.

В той же час Ташкент вийшов з очолюваного Москвою військового блоку ОДКБ і приєднався до непідконтрольного Кремлю об’єднання ГУУАМ. Але після того, як згадувані події в Андижані були різко розкритиковані на Заході, Сполучені Штати та низка європейських країн переглянули свої відносини з офіційним Ташкентом.

Команда Карімова була змушена взяти курс на Москву, знову вступивши в ОДКБ та розпочавши підготовку до вступу в ЄврАзЕС.

Економіка Узбекистану за часів Карімова повільно зростала. Незважаючи на концентрацію усіх потоків в руках «сім’ї», в країні відкрили свої заводи ряд великих азійських компаній, в тому числі корейська Daewoo і китайські Huawei і ZTE.

Хто посяде трон Тамерлана?

Те, що влада намагається замовчати можливу смерть Карімова – зовсім не виняток для авторитарних країн. 

Варто нагадати, що відверто довго спростовували смерть коменданте Венесуели Уго Чавеса, лідера Північної Кореї Кім Чен Іна та очільника сусіднього Туркменістану Сапармурата Ніязова.

Причина проста – зі смертю авторитарного лідера, за відсутності легітимних і чітко виписаних процедур передачі влади серед місцевих еліт відразу ж починається жорстка підкилимна боротьба за головне крісло.

Найбільш ймовірним спадкоємцем одноголосно називають прем’єр-міністра країни, 59-річного Шавката Мірзіяєва.

Мірзіяєва вважають найбільш наближеним до сім’ї Карімова. У нього чудові стосунки з російською політичною- та бізнес-елітою. До того ж, його підтримує, напевно, найвпливовіша зараз у країні людина – керівник Служби національної безпеки Узбекистану Рустам Іноятов, який зміг встановити негласний контроль майже над усіма державними інституціями.

Іншим претендентом на політичну спадщину Іслама Карімова називали першого віце-прем’єра Рустама Азімова, що має репутацію освіченого економіста-технократа і людини з прозахідними поглядами.

Водночас, російськими ЗМІ сьогодні була поширена інформація про взяття Рустама Азімова під домашній арешт. На момент виходу цієї публікації немає можливості підтвердити чи спростувати дану інформацію.
Інші політики, включаючи дочок Іслама Карімова, не розглядаються як більш-менш реальні претенденти на «трон».

Значення і ризики

Наразі ідеальним варіантом для Узбекистану була б реалізація «туркменського сценарію» - коли після жорсткої, але нетривалої підкилимної боротьби еліти визначилися зі спадкоємцем і швиденько легітимізували наступника на тому, що у країнах Центральної Азії називається виборами.

Нагадаємо, тоді наступнику Ніязова Гургангули Бердимухамедову вдалося повністю зберегти побудовану Туркменбаші державну систему.

Проте між Туркменістаном та Узбекистаном є ряд відмінностей.

По-перше, політичне поле Узбекистану відверто зачищене. Але воно не є «вичищеним до блиску», як було у сусідній країні. В низці регіонів, зокрема у Ферганській долині, опозицію було ліквідовано, проте опозиційні настрої нікуди не ділися.

Так само зберегли своє існування та міць регіональні клани. Крім того, Узбекистан, на відміну від Туркменістану, не є моноетнічною країною. Узбеки становлять 78% населення, але частка окремих національних меншин - таджиків, казахів, киргизів та туркмен - є досить вагомою.

Нарешті додатковим джерелом потенційної дестабілізаціє може виступити трьохмільйонна узбецька громада, яка мешкає у сусідньому Афганістані.

Узбекистан - найбільш населена країна Центральної Азії, в якій проживає майже 32 мільйони чоловік (для порівняння, у Казахстані – лише 17 мільйонів). Крім того, це єдина країна регіону, яка має досить велику і повністю боєздатну армію. Що накладає на узбекистанську еліту особливу відповідальність.

Адже, якщо під час боротьби за президентське крісло чвари вийдуть за межі урядового кварталу або якщо новий правитель буде керувати недостатньо розважливо і твердо, об’єктивно існуючі у країні протиріччя можуть призвести до серйозної дестабілізації.

Що, у свою чергу, загрожує вибухом велетенської сили для всього величезного регіону – вибухом, що може перевершити за руйнівними наслідками все, що ми наразі спостерігаємо на Близькому Сході та в інших регіонах планети.