Ангели, архангели, просимо до нас на вечерю

Я їхала в автобусі до Борислава. Вчора у нас в селі ховали хлопця – загинув на фронті. Сьогодні за Меденичами люди стояли на роздоріжжі,  біля них кілька машин, лампадки край дороги. Хтось повертався на щиті. В Бориславі я знову побачила похоронний кортеж – на цвинтар везли загиблого захисника. Ще одного привезуть завтра…

На Різдво повертаються додому всі, живі та мертві. І тільки на Святвечір в Україні спершу моляться за померлих і відсутніх. Найважливіший ритуал, який здійснюється при запаленій свічці за пісним столом з обов’язковою кутею. А чи буде там 12 страв, то таке. 

Воїни УПА, чиї правнуки знову  проливають кров на війні, як пощастило, то їли варену пшеницю, не підсолоджену ні цукром, ні медом, а як ні, то приймали бій у різдвяну ніч, коли ворог лютував особливо, і не всі з них могли побачити, як сходить сонце щойно народженого дня за засніженою горою.

Наше Різдво було переслідуване, принижене, забуте, традиції передавались пошепки, коляди переписувались у зошити й переховувались під стріхами, і ті вбогі, пожовклі  від часу зшитки досі пахнуть стухлістю і ніхто не знає, як на яку мелодію співати різдвяні колядки. Не все вдалося відродити, вмерли навіки голоси, власники яких лежать в забутих, занедбаних  могилах. Нема нічого вічного  під сонцем.

Читайте також: Стоп, традиціє?

Хіба можна комерціалізувати українське Різдво 2024 року? Можна нарікати на зростання цін, тоді як у всьому світі їх знижують, можна створити собі щось показово автентичне і хизуватись дотриманням традицій у соціальних мережах, але це все лише зоряний пил, який не може передати велич зорі. Є лише одна Різдвяна зірка, і вона так високо, що ніхто її не може вкрасти, захопити, на відміну від землі, посипаної попелом і начиненою осколками бомб і снарядів, напоєною на 11 році війни так щедро кров’ю, що її запах буде чути не одне покоління українців.

Коли у чужих краях чекають дрібного обивательського дива — грошей, стосунків, успіху, Господь розчарований, бо молитись у храмі показово, після ситної та мирної вечері, то одне, а піти до церкви, ризикуючи опинитись під завалами, чи ховатись в укритті на Святвечір, щось зовсім інше. 

Свята ніч не буде тихою, може, у Львові чи Ужгороді обмежиться злетом ворожих "мігів", але чим далі на схід і південь – не кожен переживе Різдвяну ніч.

Тому в нас просять до Святої вечері  не лише духів предків, а й ангелів та архангелів, сподіваючись на їхню підтримку, і моляться, аби не відібрано те, що ще в нас залишилось у сплюндрованій війною країні. І не миру на умовах ворога, а відплати та справедливості. Бо з таким миром нам не бачити не те що вільної України, а взагалі будь-якої України, навіть маріонеткової, в якій животіли наші діди та батьки, та й багато хто з нас. І ми ще всієї крові не вихаркали за право жити у власному домі за власними правилами. 

Читайте також: Як християни впорядкували час

Останні два роки ми повторювали, що найтемніше перед світанком, але надто довга ця зима. У Бориславській ОТГ вже загинуло 50 воїнів, їхні батьки, дружини й діти стрічатимуть Різдво не лише з ангелами й архангелами, а й з ними. Бо хоч так повернулись додому. А ті, хто зник безвісти – з якою щирістю линутимуть за них до Неба молитви, з якою надією, що з кожним Різдвом тьмянітиме, але ніколи не згасне. 

Час би написати та показати світові справжню історію українського Різдва з найдавніших часів до сьогодні, бо там, де ніколи не забороняли святкування, уже від свого Різдва втомились, як від пустих  різдвяних мелодрам, якими рясніють зараз усі телеканали, від вимучених  різдвяних казочок, сезонного товару, який швидко зникне разом з ялинками та Сантами. 

Збагнути велич Різдва можуть лише ті, хто за нього бореться, хто захищає немовлят від Ірода, хто тікає з ними вже не до Єгипту, а туди, де не стріляють. Їм присвічує  не Вифлеємський вогонь, а пожежі.

Та, хай там як, є втіха. Ми можемо запросити ангелів-архангелів до столу і навіть почути, як шурхотять їхні крила, коли вони вмощуються на лаві. Ніхто не буде самотнім цього вечора.

Спеціально для Еспресо.

Про авторку: Галина Пагутяк, письменниця, лауреатка Національної премії імені Тараса Шевченка.

Редакція не завжди поділяє думки, висловлені авторами блогів.