Стоп, традиціє?

А для багатьох наших співвітчизників  ритуал зустрічі Нового року доконечний. Навіть у "западенському" Львові 31 грудня на ринках і супермаркетах – страшний ажіотаж, і не зустрічати Новий рік вважається дивацтвом, а небажання святкувати викликає співчуття. Скільки драм відбувається того дня, адже хтось залишається сам, хтось не встигає додому, хтось банально не має грошей на святковий стіл. Скільки розбитих сердець через те, що все пішло не так, і дива не сталося. А з якого дива мало бути диво, коли магією навіть не чутно? Її директивами партії не насадиш. І зустріч Нового року не дотягує до родинного свята.

Читайте також: Як християни впорядкували час

Поза нашим Серединним світом, за межі якого ми стали потрапляти лише тридцять років тому, люди в новорічну ніч люблять вийти собі на площі міст і гуртом лічити удари годинника, а тоді радісно вітати Новий рік, обійматися, дивитись феєрверки, пити шампанське чи глінтвейн, або просто танцювати. А натішившись, повернутись додому.

У нас же це стало примусово-добровільним ув’язненням в домі, власному чи чужому, перед телевізором. Священні страви радянської людини – олів’є, шпроти, торт і шампанське, мандарини, а решта все по бажанню. Нарід сідає пізно ввечері за стіл і проводжає старий рік, а тоді слухає промову вождя – генсека, президента чи просто диктора, гімн, удари кремлівських курантів, під час яких треба загадати бажання (це щось крадене, не знаю в кого), а тоді починається справжня гастрономічна оргія. Чоловіки й дітлахи спершу біжать вистріляти на вулиці весь арсенал піротехніки. Від цього гинуть птахи, тварини вмирають від стресу, або травмуються, і ціле місто не спить. І це від Владивостока до Ужгорода. 

Читайте також: Щось спокійне, але не заспокійливе

Правда, війна принесла нам новорічну тишу, але хтозна-як воно буде після війни. Старші дивляться до години другої телевізор "галубой аганьок" чи "іронію судьби", а молодші продовжують святкувати, доки все не вип’ють і не з’їдять чи  вирушають дивитися "йолку"  на районі. Можна замовити столик у ресторані, якщо вдасться, але дітей туди не потягнеш, та й дуже дорого. Вранці всі від поєднання шпротів із шампанським встають з тяжкою головою, або йдуть спати, хто не лягав. Надворі безлюдно. Мертві птахи, порожні пляшки та обгортки від піротехніки, час від часу з’являються понурі постаті, повзучи додому. Свято скінчилось.

Ви можете шпроти замінити устрицями, совєтське шампанське французьким, олів’є наймоднішим салатом з крабовим м’ясом, замовити за дикі гроші торт у приватного кондитера, мати дизайнерську ялинку і телевізор на півстіни, але суть від цього не зміниться – місце зустрічі змінити, як то кажуть, не можна. 

Святкування Нового року принесли на штиках більшовики, й вони досі контролюють вашу свідомість: ви мусите бути, як усі, бо як не маєте з ким зустріти Новий рік, то ви неповноцінні, нещасні. Бути самотнім – це  бути поза колективом, а не просто обрати собі самотність замість товариства не надто симпатичних людей. Різдво повертає заблудлі душі додому,  а Новий рік волочить їх назад за комір у стійло совка.

Читайте також: Гірський виноград

Кожен з нас може собі вирішити, як закінчити рік і як його почати. Медитувати, підбивати підсумки чи поринати у примітивні веселощі, підтримуючи маскульт з російською чи малоросійською попсою, яка незле перетравлюється прихмелілими мізками.

І є ще один момент, про який мало хто знає – профанація Різдва. При совітах переписували давні колядки та щедрівки,  де ім’я Христа підмінювали Новим роком: "Ой радуйся, земле, новий рік народився" Замість колядників ходили малороси у вишиванках під конвоєм  Діда Мороза та Снігуроньки. Не до всіх, тільки до статусних комуністів. І  дехто тому тішився, бо хоч щось українське. 

І на "галубом агоньке" всі чекали пісню українською. І наші бідні співаки йшли на цей виступ, аби нагадати, що українці існують, ще не всі виздихали. Вони чесно виконували свою роботу і викликали фурор. Ясна річ, репертуар проходив сувору цензуру. То була крихітна щілина, промінчик світла в тоталітарній темряві. 

Якихось радикальних змін за роки Незалежності не відбулося, просто малоросійщина заповнила всю новорічну і різдвяну програму, бо режисери  все ті самі. На жаль. Просякнуті совком на генетичному  рівні, на гачку ФСБ. Тієї держави немає, а ідеологія живе.

Спеціально для Еспресо.

Про авторку: Галина Пагутяк, письменниця, лауреатка Національної премії імені Тараса Шевченка.

Редакція не завжди поділяє думки, висловлені авторами блогів.