До Плану перемоги треба було б дещо додати

Ідея з планом Перемоги, попри всі її добрі пропозиції, все ж загалом має доволі дивний вигляд. Тобто ми хочемо перемогти лютого ворога, який переважає нас у чисельності й кількості озброєння, але при тому завчасно розказуємо всім, як це ми робитимемо. Смілива ідея.

Та й план Перемоги Володимира Зеленського викликає дуже багато запитань. І не тільки до ворога. І не тільки до наших партнерів. А й до самого плану.

Ні, з нашим ворогом нічого нового не трапилося, все ця жорстока нацистська велич, яка прямо пре з нього, майже закономірна для метрополії, яка з останніх сил прагне втримати загарбані колись землі й зберегти себе імперією. І навіть та дикість, з якою він це робить, цілком притаманна йому ментальна ознака.

Дивно з поведінки партнерів, які ніби щиро прагнуть допомогти, але роблять це так, як самі вважають за потрібне. Інколи всупереч заявленій меті. Вони добре знають, що Росію не можна переконати, у них своя жорстока правда і своя, як правило, викривлена логіка. Тому Росію можна лише силою примусити прийняти певні норми. А для цього треба її просто перемогти, як це страшно комусь не видається.

Німецький Рамштайн, на який було скликано лідерів вільного світу, і який 12 жовтня мав стати лігвом орлів і борців за свободу й справедливість, став курятником для переляканих общипаних курчат. Ніякої логіки й серйозних підстав лідери Вільного світу відмовити Україні не мали, що доводять і подальші події. Але й цього разу не змогли ухвалити серйозного рішення щодо залучення України до НАТО, яке б одразу радикально змінило геополітичну ситуацію на Європейському континенті.

Читайте також: Ключі від реалізації плану Перемоги — на Банковій

Та не встиг президент України завершити свою парламентську промову, в якій він повідомляв країні про свій план Перемоги, як американські речники Білого Дому заявили, що Україна найближчим часом не буде прийнята до НАТО й адміністрація поки не дає дозвіл на використання далекобійних ракет на території Росії… 

Тобто серцевина Вовиного плану була одразу зметена черговою хвилею старечого боягузтва. Це був удар нижче пояса. Але не тільки українцям, а й собі.

Отож, американські демократи не зрозуміли й не усвідомили, що нині свій бляклий і невиразний рейтинг вони мали можливість підняти коштом рішучої допомоги країні, яка страждає від агресора, і всіма силами тягнеться до свободи. І стати рятівниками й стражами справедливості. Але вони чомусь цим шансом не скористалися. Не той масштаб особистостей зібрала нині історія докупи.

Претендентка на президентське крісло від демократів Камала Гарріс, може, і не входить в цю групу дуже невпевнених і надто боязких лідерів, але вона надто пізно ввійшла в президентську кампанію і їй, найімовірніше, не вистачає часу на повноцінний діалог із країною. Крім того, несподівано виявилося, що навіть команда Байдена вставляє їй палиці в колеса.

Тому має трапитися диво, щоб вона перемогла за катастрофічного браку часу й без надійної партійної підтримки. Але шанс усе ж вона має: надто одіозний в неї супротивник, і можна сподіватися, що в останню хвилину американський виборець, який нині віддає перевагу екстравагантності, ізоляціонізму й невиправданому радикалізму Трампа, поверне голову до розумної, добре освіченої й толерантної Гарріс.

Читайте також: Партнери за нас не переможуть

Найдивніше, що ми в такий драматичний для країни час для чогось вигадуємо план Перемоги, де виписуємо зобов’язання для всього світу, як нас рятувати. І страшенно ображаємося, що нас так недостатньо ефективно рятують. І водночас у плані Перемоги, який доцільніше було б назвати Планом досягнення миру, немає жодного пункту, виконання якого залежить від нас і може суттєво підняти ефективність як наших державних інститутів, так і ефективність економіки, армії.

У нас і далі залишатимуться переплутані функції президента й Кабміну, і за прийняття державних рішень і їх виконання ніхто конкретно не несе персональну відповідальність. У кожного міністра по десять заступників, яких призначає не прем’єр-міністр, а безликий Кабмін. І ці заступники, яких делегувала якась партія, всі, як правило, тягнуть в різні боки, і якомога далі від міністра, який несе персональну відповідальність за успіх справи.

Може, в нас із корупцією все гаразд і чи не щодня ловлять високопоставлених мародерів? Яких згодом й випускають. Чи, може, хтось сидить за мільярдні крадіжки під час війни?

Чи, може, оплата праці в  нас розумно збалансована і приведена у відповідність з умовами війни? Скільки отримує суддя, скільки отримує прокурор – засадничі постаті в демократичній структурі країни? Яка в них пенсія? Так, 300-500 тисяч гривень в місяць? А в пересічного громадянина, який все життя горбився на заводі, або в полі? Так, 3-5 тисяч. Це – справедливо?

Чи справедливо зараз заводити в бюджет на 2025 рік підняття фінансування ВР на 26%, Кабміну й ОП на 20%, прокурорам – на 25%, Бюро економічної безпеки – на 75%, суддям – на 10%, податківцям – на 10%, митникам – на 16%? Все це дико і безглуздо в умовах війни піднімати оплату тим категоріям, які цього не потребують, отримуючи зарплату 100-500 тисяч гривень на місяць.

Читайте також: Чого не врахували в Плані перемоги Зеленського

Президент Зеленський правильно порушує питання на міжнародному рівні щодо поновлення справедливості, зруйнованої брутальними росіянами. Але чому він цю несправедливість не бачить на кожному кроці у своїй країні? Може, звідси треба було б починати? І чому не ставить питання щодо подолання соціального дисбалансу? Це все його влаштовує?

Але, видається, якби він зайнявся б країною і першими пунктами в плані Миру визначив би наведення елементарного порядку в країні, тоді б не довелося  відловлювати людей, яких зобов’язують захищати статки можновладців, збиті «важкою» працею. На завершенні третього року війни далеко не у всіх молодих людей, котрі мають захищати Батьківщину, залишилися свіжими й активними спонукальні мотиви патріотизму.

Створюючи й плекаючи несправедливу державу, наша політична еліта й влада, яку вона представляє, все зробили для того, щоб народ не любив і не довіряв владі, яка нескінченно грабує його.

А зараз вони ще й хочуть, щоб ці молоді хлопці не тільки мовчки терпіли такі порядки, а й ішли вмирати за них. Тоді нехай вони хоч своїх дітей делегують на фронт...

Тож до цього плану миру й справедливості треба було б дещо додати. Чи не так, пане президенте?

Джерело

Про автора. Віктор Мороз, український публіцист, оглядач

Редакція не завжди поділяє думки, висловлені авторами блогів.