Неформат, або "Дєвочкі на культурку"

Смерть Світлани Олешко вивела на яв один із наших найтяжчих  задавнених гнійників — смерть української культурної журналістики як окремого явища (в 1990-ті вона ще була, і прекрасно була розвивалась). 

Нагадаю (багато разів писала й говорила), що її було знищено у 2000-ні, коли по Україні масованим наступом пішла з півночі "путінізація ЗМІ" (термін болгарського філософа А. Гранчарова) - тотальна русифікація+обидління контенту. "Украинским журналистом" (від заїжджих шустерів-нагієвих-кісєльових до аборигенних сєрьож-лєщєнків) став зватись той, хто орієнтується в інтригах і хитросплетіннях українського політикуму. 

Знати хоч що-небудь іще про Україну — про те, які в ній друкуються книжки, які працюють актори й музиканти (крім тих, котрі працюють також і на Росію), і взагалі, чим вона "не Росія", - знов, як і за СРСР, для "образованного чєловєка" стало необов'язково — і для журналіста в тому числі. 

З'явився феномен "дєвочкі на культурку" (с) - на клеєння "культурних новин" в редакціях брали молоденьких випускниць, і ті працьовито переліплювали з росЗМІ новини про черговий шлюб Наді Мейхер (не питайте, чому я це пам'ятаю!). Про щось складніше - напр., про гастролі московських театрів і фільм Хржановського — писали вже "спєцназначєнци", різного штибу юри-володарскіє, які називались "украинскими критиками". 

Читайте також: "Інформаційна війна" у стилі Кварталу-95

Весь цей період інформаційної підготовки нашої анексії ще чекає своїх істориків, — у сухому підсумку, за 10 років (від т.зв. "реформи ЗМІ" починаючи) наше медійне поле було зачищене від української культури майже повністю, і коли ще недавно славні лауреати "Червоної Рути" (напр.) пробували достукатися на ТБ чи FMку з новою піснею, їм, солодко всміхаючись, відповідали: "Неформат!" - а коли у 2011 р. я видала наше з Шевельовим "Вибране листування на тлі доби", то в укрЗМІ на цю книжку вже з'явилась одна рецензія: котрась із "дєвочєк на культурку" написала, що Забужко, мовляв, геть дійшла до ручки — видала своє листування з якимсь діаспорним старичком, "а разве можно публиковать частную переписку?" (я не жартую!). Таким установивсь рівень "культурки", "положеної" аборигенам. 

(Між іншим, це і про сьогоднішні істерики "вати", серед котрої може бути не тільки рос.агентура, а й щиро-нетямущі маші-єфросиніни: коли вони тепер в шоці витріщаються на "засільє", в їхніх очах, укр. книжок по книгарнях, музики в ефірах, вистав по театрах тощо, вони справді не розуміють, звідки ці "гєографічєскіє новості": інформаційно вони всі попередні 30 рр. не жили в Україні, і в глибині душі сподіваються, що це мода, яка "пройде", - і їм не доведеться тут "коренізуватись"; ну, але це вже інша тема...)

Читайте також: Ми відновлювали українське занадто повільно

А тепер погугліть "померла Світлана Олешко". І відчуйте, бодай частинку, того пекучого сорому, який переживають нині всі, свідомі того, ким вона була в українській культурі.

Бо коли вмирає один із провідних у країні реформаторів театру, а ЗМІ навперебій висипають гирилицю заголовків "Померла перша дружина Жадана" (sic! - а під тим, на відчіпного, кілька криво склеєних рендомних фактів біографії), - це, розуміється, бидложурналістика. Але це, хай Бог простить, і бидлокраїна: така, якою нас 20 років були високотехнологічно робили. От воно й починає даватися взнаки. І даватиметься далі. 

Авжеж, за цей час виросло покоління, яке поняття не має, що в Харкові 30 (тридцять, прописом!) років уперто працював істинно революційний театр (в дусі, коли не букві Курбаса, недарма ж саме про нього була остання Світланина вистава!), - покоління, яке взагалі про українську культуру має дуже бліде поняття (і тому, коли йому вже нині той самий "цех юри-володарського" вкидає, буцімто Курбас "все життя намагався звільнитись від впливу Станіславського", воно не рже від хуцпи, а слухняненько цю хуцпу перепощує: інформвійна триває!), - не їхня вина, що їм того у свій час не розказали й не показали: чим горщик накипів, тим і смердітиме, — але ж, кУрча, редактори всіх тих видань — куди дивилися? Чи вони теж, і досі, — ті "укрАінскіє журналісти", яким досить для закриття теми "культурки" згадати Жадана й Міська Барбару — і не паритись, чим там іще, крім шлюбів з обома, займалась небіжчиця?..

Читайте також: Чому серед українців розвелося чимало корисних ідіотів?

Про дві її топвистави "варшавського періоду" - "Планету Полин" і "Харків! Харків!" - я згадувала в минулому дописі — можливо, було щось іще, хай уточнять польські театрали... Саме таку роботу мали б зробити українські журналісти — і представити її публіці, замість жовтих заголовків, що нічим не різняться від "новин" 2000-х про Надю Мейхер. І саме такої роботи суспільство має право од них вимагати — особливо під час війни.

І нікуди нам од цього не дітися.

* Публікується зі збереженням стилю авторки

Джерело

Про авторку. Оксана Забужко, письменниця

Редакція не завжди поділяє думки, висловлені авторами блогів.