Як українці спробували обирати і що з цього вийшло

Еспресо.TV вирішило  поглянути як змінилися вибори, вподобання та мрії  українців за чверть століття, коли вони можуть самостійно, приймати рішення хто повинен представляти їхні інтереси в вищому законодавчому органі країни.

Скелети в шафі

Ще років 100 тому, розмірковуючи про майбутнє Європи, демократії, та своєї батьківщини - Іспанії, Хосе Ортега-і-Гассет відзначав, що доля демократії при будь якій її формі і розвинутості залежить від дрібної демократичної  технічної деталі – процедури виборів. Все решта - другорядне. Якщо виборча система успішна і відображає дійсність, все йде добре, якщо ж ні, то як би не тішило око все інше, все піде погано.

До 1990 року українці не мали можливості обирати до вищого законодавчого органу того, кого вони вважають за потрібне. Попередній вибір повинна була зробити правляча партія (а саме КПРС чи Комуністична партія радянського союзу, чий «бойовий» загін в Україні складала Комуністична партія України). Без партійного благословення неможлива була не тільки політична чи громадська, а взагалі ніяка кар’єра.  Власне кажучи,  й сьогодні  без підтримки великих партій (чи політичних блоків) також не варто розраховувати на кар’єру депутата парламенту, але принципова різниця між тим, з чим доводиться мати справу сьогодні, і  з тим, що відбувалося в радянській Україні є те, що партій сьогодні багато, а тоді була одна, тому зараз вибір є, нехай і обмежений партійними пропозиціями. Всього лишень 25 років тому про можливість «вибору» було небезпечно навіть мріяти.  Адже і в не дуже кровожерні часи радянської влади за мрії про зміни політичної системи можна було легко опинитися за гратами.

Зліва направо: Генеральний секретар ЦК КПРС Михайло Горбачов в пошуках контактів з трудящими;  Антагоністи: Борис Єльцин та Михайло Горбачов; Секретар КПУ по ідеології Леонід Кравчук зустрічає московського гостя; Перший секретар ЦК КПУ Володимир Івашко, в червні-липні 1990 року голова Верховної Ради

Мітинги на захист української мови, 1990 рік

Так склалося, що ще в 1917 році ця партія захопила владу, а потім її незмінний лідер Володимир Ленін (чиї пам’ятники руйнували революційно налаштовані активісти зимою цього року), вирішив, що раз вона володіє потужним революційним вченням, яке дозволяє найкраще представляти і захищати інтереси пролетаріату та всіх упосліджених (навіть якщо вони самі цього не розуміють), то більше такими дурницями як вільні і демократичні вибори (та ще й з альтернативними кандидатами) можна не займатися. На тому й порішили і до 1989 року всі вибори відбувалися тільки під наджорстким партійним контролем. При цьому, якщо в сучасній Україні участь у голосуванні - це право, то в радянські часи це був почесний обов’язок, а тому голосувати треба було в «добровільно-примусовому» порядку. До тих, хто ухилявся від голосування, приходили громадські активісти з щирим запитанням, а чого це ви, товаришу, уникаєте виконання почесного громадського обов’язку?  Мінімальним наслідком міг бути штраф…

Проте  несподівано виявилося, що в країні сталася біда:  в 1985 році стало очевидним, що під пильним партійним наглядом економіка ніяк не хоче розвиватися, а падіння ціни на нафту ставить руба питання «хто винен?», «що робити?», окрім того «як жити далі»? Так склалося, що політична еліта втрапила в застій, а за нею і вся країна. Керівники незмінно перебували на посадах стільки, скільки дозволяло здоров’я. Щось подібне  в сучасному світі можна побачити лишень відверто авторитарних та диктаторських режимах, на зразок  Північної Кореї або путінської Росії, де керманичі держави залишають посаду тільки в зв’язку з фізичним завершенням терміну існування на нашій планеті. Проте навіть на тлі путінських 15 років безпосереднього перебування при владі, керівники часів розвинутого соціалізму виглядають куди потужніше.

Той же Йосип Сталін  протягом 30-ти років знаходився на вищих керівних посадах в країні. Леонід Брежнєв стояв біля стерна – 18 років. Володимир Щербицький  керував Україною – 17 років.  І то ще можна сказати, що перші особи змінювалися ще порівняно часто, а поверхом нижче, на рівні міністрів, секретарів Центрального комітету партії монополістки запанувало справжнє царство застою. Наприклад , секретар ЦК КПРС Віктор Суслов, секретарствував 35 років на одній посаді. Міністр зовнішніх страв Андрій Громико керував МЗС СРСР 28 років.  При бажанні перелік можна продовжувати…

Країна просто таки закостеніла. До середини 1980-х років катастрофа видавалася неминучою вже не тільки дисидентам та антирадянщикам. Вище керівництво Компартії почало відзначати, що варто щось робити, дехто з начальства зазначив, що «ми не знаємо країни в якій живемо». Зрештою, намагаючись врятуватися, найвище радянське начальство вирішило розпочати реформи. Дійство назвали «перестройкою». Задовго до всіх  комуністичних перипетій французький політик і філософ Алексіс де Токвіль, пишучи про реформи у сучасній йому Франції напередодні революції, зазначав, що для поганого режиму  найгірші часи, коли він починає перебудовуватися, чи так би мовити, реформуватися.

Прожектор «перестройки»

Колишній міністр економіки в уряді Єгора Гайдара Андрій Нєчаєв якось влучно відзначив, що від доброго життя жодне начальство реформ не проводить. Більше того, коли є можливість їх не робити, то й не робить.

І тут не є виключенням і українська політична еліта на чолі з президентом Петром Порошенком, прем’єром Арсенієм Яценюком та рештою поважних діячів. Так було і в СРСР. Про про необхідність реформування, зміну виборчого закону  та інші неприємні речі говорять тоді, коли вже просто діватися нікуди, економічна криза міцно вхопила за полу піджака, і не сьогодні завтра візьметься за горло.

Особливості жіття в СРСР

В’ячеслав Чорновіл на мітингу; Статут Народного руху України за перебудову

Щось подібне відчував і лідер перестройки, генеральний секретар ЦК КПРС Михайло Горбачов. Але, знаходячись на вершині влади, вирішив порушити давне радянське табу і провести в країні вільні вибори. Можливо, ще не зовсім вільні, але принаймні без партійного диктату. Першою ластівкою стали вибори з’їзду народних депутатів СРСР куди від усього Союзу обрали 2250 депутатів. Країна заціпеніла біля телевізорів спостерігаючи свободу наживо. М’яко кажучи, нинішня увага до популярного ток-шоу Савіка Шустера, це дитячий лемент, порівняно з тими давніми часами.

Проте, вже за рік відбулися вибори в парламенти союзних республік, зокрема і України. Їх вирішили проводити по ще більш радикальній демократичній моделі, а саме зробити їх повністю мажоритарними. Тут слід зазначити, що на з’їзд нардепів Союзу обирали не лише громадяни, але й громадські організації, профспілки і т.д. А тут все вирішили віддати на волю виборців. При цьому щоб вибори вважалися такими, що відбулися, потрібно було набрати 51% голосів  виборців. Вже на наступних парламентських виборах в 1994 році,  така норма стала проблемою, бо не вдавалося досягти  такого переконливого результату ні з першого, ні з другого разу і подекуди округи довго залишалися без свого депутата.

Що стосується демократизму, то це сьогодні багатьом експертам мажоритарна система видається сприятливою для політичних маніпуляцій влади або багатих підприємців, в той же час березневі вибори 1990 року показали, що навіть в умовах коли Компартія контролює ЗМІ, силові структури і виконавчу владу, контролювати мажоритарні вибори в 450 округах просто фізично неможливо. Як наслідок, склад Верховної Ради УРСР оновився на 90%.

Формально комуністи зберегли більшість – 311 депутатів були членами КПУ.  Проте обрані на округах люди радикально відрізнялися від номенклатурних висуванців яких підібрало партійне начальство.  За депутатом обраним на окрузі стояли виборці, він залежав від них куди більше, ніж від партійного начальства.  Окрім того,  оскільки в  СССР була одна партія, а за погляди відмінні від марксистсько-ленінських давали не призи за оригінальність, а тюремні строки, то до 1990 року там зібрався контингент з найрізноманітнішими поглядами, але який умів їх добре маскувати. Як тільки ситуація в країні змінилася, тут же виявилося, що серед комуністів є і прихильники демократії, і господарського розрахунку, і економічного суверенітету,  а в потрібний момент майже всі стали прихильниками незалежності.

Зліва направо: Віталій Коротич, журналіст, депутат з’їзду народних депутатів СРСР від України; Агітка за Коротича; Радянський будинок культури: в таких приміщеннях проходили вибори

Що вже говорити про 111 депутатів, які членами КПУ не були? Для радянської України сам факт появи в вищому законодавчому органі вперше за 70 років політичної опозиції був справжнім шоком. Такого ніхто ніколи не бачив і навіть уявити собі не міг (а якщо й міг, то намагався всіляко стримати уяву).

Мажоритарна система дала можливість радикально оновити склад парламенту, причому зробили це самі українці простим голосуванням, а не партійне начальство склавши черговий партійний список. Проте слід зазначити, що важливою відмінністю порівняно з сучасною мажоритарною в Україні було те, що в той час округи були приблизно вдвічі менші нинішніх (приблизно 80, а не понад 150 тис виборців),  відповідно, українці почали обирати тих, кого знали. Висувати кандидатів могли і не тільки партії, але й громадські організації, можна було висунутися й самому. Окрім того, не було грошової застави. Як наслідок, небагаті, але активні і вперті кандидати могли пішки «стоптати» округ, пройти «від дверей до дверей», отримати підтримку і зрештою перемогти. На вдвічі більшому окрузі без підтримки партійної політичної «машини» та великих грошей перемогти неможливо.

Хліба і видовищ

Як і в давньому Римі проблеми хліба насущного хвилювали виборців в кампанію 1990-го року в першу чергу, за видовище цілком могли служити самі вибори, тоді це було в новинку, ну і звичайно на передній план виходило національне питання. В Україні воно традиційно набрало форми боротьби за права української мови. Його активно піднімали на щит створені у 1989 році «Товариство української мови ім. Тараса Шевченка» і «Народний рух України за перебудову».

Економічні питання, так би мовити, забезпечення хлібом, мав вирішити модний тоді господарський розрахунок («хозрасчьот»). В той час новаторською здавалася ідея, що підприємства повинні самі на себе заробляти, а не утримуватися державою. Політичному начальству видавалося, що підприємства отримають трохи більше свободи, з’явиться ініціатива і вогник в роботі. На рівні директорів підприємств концепція виглядала трохи по іншому: ми повинні мати більше можливостей робити, що хочемо, те що підприємство заробить повинне залишатися в нього і використовуватися, в першу чергу, на виплату зарплати, а от розвиватися і інвестувати, ми все рівно хочемо за рахунок фінансування держави. Проте, в такі нюанси в 1990 році ніхто ще не вдавався, це стало зрозуміло тільки згодом.

Моду на  економічні новинки задавали три прибалтійські республіки. Проте, як і нині, Україна добряче відставала від них. Коли над Балтійським морем вже заговорили про ринок, капіталізм і (о жах!) про відновлення незалежності, в Україні тільки мріяли про госпрозрахунок, покращення забезпечення продовольством та товарами першої необхідності, а також розмірковували про те, щоб в народному господарстві були представлені всі форми власності, державна, кооперативна, і навіть приватна. Про незалежність відважувалися говорити тільки найбільші радикали на зразок Степана Хмари, Левка Лук’яненка, чи Олеся Шевченка, проте, в 1990 році ці ідеї в Україні не мали шансів навіть повторити результат шотландського референдуму 2014-го. Ніхто і близько не міг передбачити, що вже за 17  місяців  Україна проголосить незалежність, а на референдумі її підтримають 90% українців.  Це видавалося просто таки неможливим, натомість надзвичайно актуальною проблемою яку терміново потрібно вирішити видавалася екологія. Країна просто таки марила екологією, зрештою це не дивно, від аварії на ЧАЕС українців тоді відділяло всього 4 роки. Заборона будівництва нових блоків на українських атомних станціях - це чи не найменша обіцянка, яку давали кандидати виборцям в 1990 році.

Оновлена Рада: Ідеолог ЦК КПУ Леонід Кравчук; Професор Володимир Гриньов; Колишній політв’язень, народний депутат України  Степан Хмара і голова київського облвиконкому, нардеп Іван Плющ

Законодавці політичної моди пізнього СРСР: Казиміра Прунскене, економіст, народний депутат СРСР; Вітаутас Ландсбергіс, лідер «Саюдіса», народний депутат СРСР; Борис Єльцин, народний депутат СРСР; Популярна на початку 90-х автобіографічна брошура Бориса Єльцина видана мільйонним накладом

При всіх відмінностях  з виборами 24 річної давнини єднає тема боротьби проти привілеїв номенклатури і партійного чиновництва, щоправда в ті часи вона звучала куди потужніше, хоча знову таки, моду задавали далеко не українці. В ті часи поряд з Прибалтикою осердям демократичного руху була, як це сьогодні не парадоксально Москва. Опальний  Борис Єльцин збирав стотисячні мітинги, на чім світ стоїть крив привілеї парт номенклатури,  найрізноманітніші «золоті батони» того часу, а його брошура «Сповідь на задану тему» доступно розповідала радянським людям про такі особливості життя в номенклатурному раю, про які вони навіть не здогадувалися.    

Українці в ті часи, не без заздрості поглядали на Москву, мовляв якого росіяни мають сильного та демократичного лідера, Бориса Єльцина. Проте,  незважаючи на всі обіцянки, ліквідувати привілеї начальства новообраним депутатам так і не вдалося. Більше того, крок за кроком, з кожним новим скликанням вони їх так розширювали та поглиблювали, що гасло ліквідації привілеїв начальства залишається актуальним по сьогодні. 

Сам факт проведення в радянській Україні  вільних виборів до парламенту,  при яких депутатів обирали громадяни, а не призначало в список партійне начальство свідчив про кардинальні зміни в суспільстві, не кажучи вже про появу опозиції. Проте навіть після завершення виборів нікому не могло прийти в голову, що цим депутатам доведеться приймати спочатку «Декларацію про державний суверенітет», а потім і «Акт Незалежності України». На відміну від країн Балтії, і навіть Російської Федерації,   проблема суверенітету і незалежності від союзного центру не була домінуючою для українських виборців, але стала такою вже за кілька місяців. Депутатам довелося відповідати на виклики яких вони не сподівалися і треба сказати, що обрані на перших відносно вільних виборах депутати впоралися з завданням, хоча й не чекали, що воно буде саме таким.

(Далі буде)