Леонід Кантер: Революція скінчилася, ми думали, що все гаразд, посіяли хліб. І одразу пішли на фронт

Ви яскраво живете, багато подорожуєте, ініціативні фестивалі робите в себе. Була у Вас ця перерва – на війну, очевидно, що це була перерва на фільм, але і на війну теж. Чому Ви на це наважилися і яким чином вплинуло на Ваше життя і Ваш світогляд цей військовий етап?

Коли Революція скінчилася і здавалося, що все буде гаразд, ми посіяли хліб. Щороку ми на хуторі сіємо хліб. У травні місяці зібралися з друзями, посіяли хліб, і стало зрозуміло, що  нічого не закінчується, а все тільки починається. Що формуються добровольчі батальйони, що захоплений Крим, зараз буде Донбас і далі за ним буде вся Україна.

А ми живемо за 100 кілометрів від російського кордону на півночі  - тобто наш хутір незабаром також буде окупований і ми втратимо домівку, все, що маємо. Щоби цього не сталося, відразу, як хліб посіяли, я поїхав і записався добровольцем у Національну гвардію. Коли повернувся додому, ми жали хліб в серпні місяці.

Скільки Ви були в Національній гвардії?

45 днів – коротка подорож така була на фронт. Ми не були спецназом ніяким – наше завдання було перевіряти паспорти, тому що ми насправді - всі, хто приїхав, - були добровольці, невійськові, люди цивільні, які за три-п’ять-сім днів опанували зброю, хто як зумів, ну помарширувати ще нас змусили пару днів, що теж виявилося необхідністю чомусь. Не знаю чому, але щоб їхати на фронт, треба було вміти марширувати.

Але головне, що тоді, коли я туди майже виїжджав, до мене приїхав Іван Ясній, мій друг і режисер, і запропонував, щоб знімати фільм одразу там на фронті. Каже: "Я маленьку камеру тобі дам з собою". І так почали ми знімати фільм за фільмом про війну.

Тоді зняли «Війна за свій рахунок», пізніше – в лавах Добровольчого корпусу «Правого сектору» я не був там бійцем, був як режисер. І це дуже важливо, тому що коли ти боєць, у тебе є бойова задача, ти маєш виконувати свою бойову задачу.

А коли ти приїжджаєш уже як режисер, то твоя бойова задача – це знімати фільм. І це було дуже класно, тому що можна було зосередитися на фільмі і на тому, щоб він вийшов цікавим, наповненим, кадри щоб всі були цікаві. Що довкола відбувається все – це не твоя відповідальність.

Але в аеропорту Ви також були, знімали фільм, є ці кадри.

Так, 5 днів у Донецькому аеропорту я був із хлопцями, які герої фільму, які рухалися також протягом всього фільму, а потім потрапили в аеропорт, і, відповідно, ми потрапили за ними, зняли там дуже сильні і цікаві епізоди.

Потім, коли цей фільм вийшов, то знов повернувся додому і сіяв знову. Скоро місяць серпень – будемо жать, дасть Бог. І наближаються жнива, і разом з тим не тільки «Хліб» наближається, але й «Мама Африка».

«Хліб» - це фестиваль, який Ви робите щорічно. І основна його ідея в чому полягає?

Щоб людей познайомити. Тобто формально це виглядає так, що люди збираються для чогось, ніби для того, щоб посіяти хліб своїми руками, заволочити конем, потім серпами жнемо, ціпами молотимо, ручними жорнами і врешті від зернини до хлібини – замішуємо і випікаємо.

Давайте ми все ж таки, щоб завершити тему попередню, покажемо фрагмент «Добровольців Божої чоти», фільму Вашого, і тоді продовжимо.

Отже, Леоніде, «Хліб». Ви хочете познайомити людей. Навіщо?

Тому що разом – сила, коли люди об’єднуються, вони можуть створювати набагато більше. Це не просто звичайні люди, це ті люди, які щось роблять. Там збираються люди, які не кажуть: «Та, вони нічого не роблять, нічого не міняється».

Тобто нема тих, хто «вони». Ми знаємо, що це «ми» - або робимо, або не робимо, міняємо або не міняємо. Ось ці люди, що збираються, це ті, що міняють. І класно, коли вони знайомляться, тоді вони можуть міняти значно ефективніше, вже об’єднано.

Хто там познайомився, наприклад, і що змінили?

Я не кажу тільки про українські знайомства, тому що ми також познайомили литовців з білорусами – робили спільні проекти. Серед українців познайомилося дуже багато, скажімо, кіборги перезнайомилися з громадськими активістами. І кіборги, які вже думали: «Та, от ми воювали, а там на гражданці всі тільки соплі жували».

То вони приїхали і познайомилися з людьми, які справді весь цей час щось робили, і дізналися про ці ініціативи і потоваришували. І водночас ці громадські діячі-волонтери, які допомагали, кажуть: «Та ми туди передаємо безкінечно, а вони там нічого не роблять». То вони дізналися про тих, хто робив або робить. І це знайомство також дуже сильно їх наповнило, підсилило, вони зрозуміли, що вони помагали і помагають недаремно.

Оце бажання жити окремо на хуторі, серед природи. Яка Ваша місія в цьому житті? У цьому житті там, я маю на увазі? Це просто приємно, тому що це красива природа і такий спосіб життя? Чи це місце, де Ви би хотіли якось об’єднувати людей – це те, чим Ви зараз займаєтеся чи якась ще інша місія є?

Чи Ви хочете зробити таке сучасне село, де зовсім інший тип життя. Як Ви себе відчуваєте там, навіщо все це?

Ви перерахували всі ці складові. Тобто суть у тому, що коли вже є якась формація, якийсь мегаполіс, то ті процеси, що ти будеш робити, особливо соціальні або культурні, вони завжди будуть стикатися з контрпроцесами бізнесовими.

А де гроші, там буде більше можливостей, завжди це буде конфлікт інтересів, це будуть болісні відчуття, тому що ще всяким чорним піаром будуть поливати все, що б ти не робив. А коли це місце, яке нікому не потрібне, от цей хутір був закинутий, нікому не потрібний і взагалі руїна, тому на цьому місці було набагато легше щось створювати.

І не витрачали енергію на негатив. Так?

На протистояння. Тобто ми відразу почали з того, що почали все розвивати, і зараз у нас із закинутого хутора  там є кіносарай, там дивимося кіно. Там є клуб відремонтований, всі хати відремонтовані. Школа своя працює, хутірська рада, об’єдналися разом з Батурином у громаду батуринську. Зараз нові ще проекти. Пробуємо зараз налаштувати утилізацію сміття, ліс щоб не вирубували.

Але я так розумію, оскільки у вас об’єднана громада, то у вас свого обирківського мера немає?

У нас є Обирська рада, яка обговорює якісь питання і потім з цими питаннями.

Це люди, які там раніше жили, чи це все приїжджі люди?

У нас є старші люди, ми з ними дуже радимося. Це люди за 80 – бабуся Уляна, вона наша головиха, ми до неї всі ходимо в гості кілька разів на тиждень, спілкуємося. Вона дуже добра людина і щоразу приходить на фестиваль.

Головиха – це фемінітив такий?

Вона приходить на фестиваль щоразу. Ми привозимо міністра щоразу на фестиваль – вона з ним знайомиться, щось йому каже, що робить. Він також наш меседж отримує від хутора.

А хто ці люди, які живуть там крім Вас?

Це молодь, яка в містах займалася бізнесом різним, або якісь активісти, які відчули, що вони можуть справлятися, незалежно від того, де це буде, тобто займатися розвитком проекту незалежно від того, чи це в місті чи деінде. Віддалено – це складніше, немає цієї всієї інфраструктури.

Але інтернет у Вас є?

Інтернет є, але інфраструктури немає тієї всієї міської, тому ми створюємо цю інфраструктуру самостійно, чого бракує, те добудовуємо. Тобто от зараз нам бракує ярмарку – ярмарок будуємо.

Де ви гроші на це берете?

Складаємося, збираємося, шукаємо якісь можливості, якихось спонсорів. Як правило, самостійно, якщо чесно – ми не знайшли ще ні одного спонсора.

Ну, у вас взагалі такий колгоспно-кібуцний стиль життя чи все ж таки індивідуалізм?

Індивідуалізм – «у своїй хаті своя сила, і правда, і воля». Але виявилося, що анархія в чистому вигляді не працює, тому що ми виходимо за межі своєї хати і з’являється це суспільно-колективне, про яке треба домовлятися.  Ось для того ми створили цю раду.

Фестиваль наступний, який Ви робите, називається «Мама Африка». Чому «Мама Африка»?

Це давнішня мрія. Кілька років тому так сталося, що я потрапив до Африки нарешті – це Єгипет, Судан і Ефіопія, лише краєчок. Але те, що я побачив, я був просто у захваті. Насправді стереотип такий, що африканці якісь «дикі» чи ще щось таке – така сама маячня, як те, що всі араби – всі вони терористи, наприклад. 

Тобто це навіть смішно ці наші стереотипи, ксенофобські стереотипи, якими у нас усіх забиті голови. І коли я потрапив до Судану, побачив цю гостинність. «Where your from?» - «Ukraine.» – «Wellcome my home.»  І всі додому запрошували, з хати до хати, отак-от всюди запрошували. Я зрозумів, що ми зовсім не такий «Wellcome», коли повернувся додому. У нас по відношенню до них зовсім нема цього «Wellcome».

І мені навіть соромно за це насправді, що ми такі «дикі». І виникла ідея створити фестиваль, щоб показати оцю красу африканських культур. Але це було важко зробити – одної ідеї тут мало, треба було, щоб була інфраструктура і команда. І ось за кілька років сформувалася ця команда, в минулому серпні ми прийняли рішення, що за рік робимо такий фестиваль.

І ось цілий рік рухалися вперед, залучили 21 університет, в якому вчаться африканські студенти, залучили посольства африканські, які в Україні представлені, і консульства. Причому навіть посли приїдуть. Наприклад, пані посол Марокко планує робити чайну церемонію, пан посол Південноафриканської Республіки збирається провадити бесіду після фільма про Нельсона Манделу.

Коли це буде?

З 4 по 6 серпня там на хуторі.

Ви сказали, що приїдуть посли – Південноафриканської Республіки, Марокко, так? Мета яка – українців познайомити з цим новим світом?

Так, об’єднання – оте, що я сказав. Насправді хочеться об’єднати ось цих активних, цікавих творчих африканців з такими самими українцями. До цього ми також проводили в основному українські події, події українського етнохарактеру. І приїжджало багато іноземців, які знайомилися з українцями.

Тепер ми спробуємо зробити навпаки, тому що у нас всі артисти фестивалю – африканці. Вони представлятимуть свої культури, дуже різні. У нас насправді там настільки потужна палітра: циркач з Кот-д’Івуару, джазова співачка з Нігерії, мурал із Мозамбіка малює художник.

А де люди, що приїдуть на фестиваль, будуть там жити?

Переважно в наметах або в тих старих хатах, що відремонтовані. У хатах, напевно, будуть якісь музичні інструменти зберігатися абощо, а то переважно в наметах – наметове містечко таке зробимо.

І скільки ви очікуєте гостей, скільки людей повинно приїхати?

Я думаю, що не менше ніж чоловік 500 збереться. Але ми не прагнемо до кількості, насправді нам дуже важлива якість цих людей. Тому що просто зібрати людей ні для чого – це не так цікаво, цікаво, щоб приїхали люди, які цікавляться, які хочуть цікавого, незвичайного спілкування. І ми поставили фільтр – без алкоголю, тютюну та наркотиків, що зразу відлякує велику кількість людей, які приїжджають в ліс побухать.

Якщо говорити про фестивальний рух, то він дуже часто зав’язаний на вживанні різних допінгів.

Але це так здорово, коли вони тверезі, тому що насправді там така насиченість подій, ти весь час знаходишся в стані ейфорії якоїсь такої неймовірної. А коли ти п’яний або під якимись наркотиками, ти вже не зможеш так спілкуватися.

І оцей рівень, що на хуторі присутня оця взаємоповага – неважливо, чи це міністр, бізнесмен якийсь важливий або студент-хіпан, який автостопом приїхав. Всі поважають один одного, всі дуже шанобливо ставляться – і це дуже класно також.

Леоніде, люди, які там живуть, вони чим займаються з професійної точки зору? Ну Ви режисер і можете написати сценарій, задумати фільм, потім поїхати його знімати, потім повернутися. Тобто Вам справді немає такої великої потреби весь час знаходитися в столиці або в якомусь великому місті, де можна все вирішувати.

У нас насправді всі трошки ось такі. Тобто хтось щось таке подібне робить. Один, наприклад мебельщик, він робить унікальні меблі ручної роботи, інший пише сайти, хтось працює перекладачем, хтось викладачем – викладає англійську або німецьку мову, наприклад.

Але як він викладає? Йому треба в Київ їздити?

Ні, не треба. Skype  - тепер так це все робиться. Але крім того, ще дуже багато діяльності, яка безпосередньо потрібна тут. Наприклад, цей, що сайти пише, він ще й медом займається, вулики поставив.

Це дуже цікаво. Знаєте, от я спостерігав за дуже багатьма людьми, які займалися діяльністю в інтернеті або в ІТ. Навіть відомий Ілон Маск, про якого дуже багато говорили, який спочатку робив різноманітні системи оплати в інтернеті, сайти, які дозволяють щось знайти, але потім вирішив робити щось таке, що можна порухати – машини почав робити або космічні кораблі.

Це була певна філософія і це було щось реальне. Яке Ваше ставлення до матеріальної і нематеріальної творчості? Тому що інтернет – це спілкування абсолютно віртуальне, а вулики – це абсолютно реально. І вулики відійшли в минуле чи за ними теж є майбутнє?

Я думаю, що якраз і є майбутнє, тому що оце первісне накопичення капіталу, в якому ми зараз живемо, насправді – не було приватної власності, тепер це все є. І люди просто біжать, щоб мати той будинок, ту квартиру, ту машину щось таке.

Коли ця біганина закінчиться, всі захочуть, хто уже дійде до того рівня, захочуть просто якоїсь гармонії. А гармонія якраз в дуже простих таких речах – в тій руській печі, в яку хлібина запихається. Вимісив хліб, поставив, спік – от в таких простих гармонійних речах.

Але ж це забирає час? Бо поки Ви місите хлібину, якби Ви пішли в магазин, купили хлібину, Ви в цей час могли би сценарій написати або ще щось інше зробити.

Міг би. Якщо задача в тому, що є потреба щось зробити, це одне. Але люди насправді заробляють гроші заради заробляння грошей, як правило. Або заради покращення якихось побутових речей. Але знову ж таки – мені здається, що треба мріяти про щось дуже цікаве, і тоді вся твоя діяльність буде заточена під щось дуже цікаве.

Ну, от Ви мріяли подорожувати. Я так розумію, колись Ви почали свою творчу діяльність з подорожей.

І не припиняю це. Зараз я мрію поїхати в  Африку. От зараз ми завершимо цей фестиваль, унас буде дуже багато.

Ви уже взагалі весь світ об’їхали?

Ще ні. Ось африканський континент лише три країни, і от планую на декілька років зануритися в Африку. Хочу об’їхати багато країн, познайомитися з різними культурами в Африці.

Навіщо?

Ну, це як дослідження людства. Тобто я намагаюся зрозуміти, що відбувається з людством в цілому і, відповідно, на собі також. Досліджую себе як представника людства.

У що потім це виливається – у фільми, книжки, особисті враження, в емоцію?

І в фільми, і в книжки, і в особисті враження, тому що не знаю, мабуть, хочеться зрозуміти оцей задум, цей арт, в якому ми опинилися на цій планеті. Що відбувається взагалі: хто ми, що ми, що ми робимо?