Вийти з течії

Однозначно, - після таких перверзій Україна вже ніколи не буде тією «терра інкогніта» для світу, якою її вважали досі.

Зміст

Мілан Кундера колись написав про нестерпну легкість буття. Щось схоже, як на мене, мали б відчувати зараз українці. Нестерпність випробувань, втрат, крові і сліз, одне слово, - війни, до якого б словоблудства та евфемізмів не вдавалася у визначенні того, що відбувається, влада, - так от, нестерпність актуального моменту парадоксально межує із легкістю буття. Бо після десятиліть невизначеності, фальші, манівців і «багатовекторності», світ постав перед нами з усією категоричністю і ясністю формулювань. Ось побратим і брат, ось супостат і ворог, ось – справжні цінності, а ось – облуда, загорнута у позлітку улесливих слів.

Нам стало легше від того, що ми нарешті без рожевих окулярів поглянули на свого сусіда. Він теж долучився до українського прозріння, причому, здається, перевершив себе. Але, попри емоційні оцінки агресора і терориста, все ж для мене очевидним є одне: наразі росіяни не здатні вийти з течії. Тому українські режисери ніколи б не зняли «Левіафана» або щось схоже. Звягінцев зафіксував епоху безпорадності власного народу. Епоху, яка триває вічність.

Це Блаженіший Святослав Шевчук запропонував універсальний рецепт для нинішніх українців: «Іноді можна не йти проти течії, а просто вийти з неї». Гадаю, що значна частина моїх сучасників вже скористалися цією порадою. Я переконаний, що хрестоматійний приклад «кіборгів» з Донецького аеропорту, який став Берестечком ХХІ століття, з тією лише різницею, що у волинських трясовинах ми ковтнули жовч зради і поразки, а тут – на Сході, пізнали велич духа і перемогу, - це феномен «виходу із течії». Течії конформізму, залаштункових перемовин із агресором, гендлю на крові, пошуку легких шляхів і простих рішень. Я не думаю, що київським стратегам особливо важливою є ця точка у зоні АТО, мені чомусь видається, що жменька відчайдухів зупинилася тут і просто дала собі слово не задкувати більше ні на крок...

Мільйони українців, яких зараз вже звично називають волонтерами, теж вийшли зі звичної течії патерналізму і надій на державу. Якоїсь миті вони зрозуміли очевидну істину – ті, кому належить турбуватися за країну через, так би мовити, посадові обов’язки, мають цю справу за -надцяту. Їм важить на власному добробуті і на власних статках. А ось для пересічних громадян країна виявилася найпотрібнішою, бо, зрештою, їм тут жити (а де ж іще?), тут – могили їхніх батьків і колиски їхніх внуків. Тому нестерпність втрат для моїх сучасників поєдналася із легкістю вибору, граничною прозорістю цілей і безкомпромісністю на шляху досягнення омріяного. Для цього слід було лише зважитися на один-єдиний крок – вийти із течії звичного непомітного і по-своєму комфортного буття і шукати інших доріг.

Однозначно, - після таких перверзій Україна вже ніколи не буде тією «терра інкогніта» для світу, якою її вважали досі. Із загумінка на мапі Європи вона стала її осердям, її промотором, позаяк саме тут відбувається відживлення демократії (за П’єром Мананом), її новий ренесанс. Саме тут старі, здавалося б, знівельовані і упосліджені цінності, набувають нового життя, зблискують новими гранями. Як археолог відчищає відчищає шедевр давніх геніїв, так українці пробують повернути забуту суть поняттям свободи, непідлеглості, гідності. Тільки інструменти у нас, - через обставини, - інші: автомат, багнет. А ще – віра, надія і любов.

Хай розповідають нам в брюссельських офісах, що ми дещо робимо косо й криво. Але, по-перше, ми це робимо, а, по-друге, не слід нехтувати спотворенням перспективи. Те, що здається неоковирним з європейського далека, акурат годиться нам. Та й, зрештою, що собі збудуємо, в тому й будемо жити...

2026, неділя

14 червня