Пореченков та Охлобистін – сифілітичні виразки на російському тілі

Російський «зірковий туризм» до України набирає обертів. Слідом за концертом Кобзона на головній площі «Вільної Новоросії» та сафарі, що влаштував в Донецькому аеропорту Михайло Пореченков, тридцятого листопада до Донецька з прем’єрою свого фільму завітав Іван Охлобистін. І знову культурний діяч не став зациклюватися виключно на культурних питаннях. Іван Охлобистін заявив, що готовий воювати за «Новоросію», подарував людині-побутовому пристрою з дивним ім’ям «Моторола» пляшку горілки, а «дєтям», тобто юній дружині,  - шубу.

Російські митці вже давно відчувають себе в Україні як вдома і вже давно демонструють, що «великодержавним гостям конче набридли господарі». Про місце російського «культурного» простору в українському житті я вирішила поговорити з відомим українським актором, музикантом, культурним діячем, близьким другом Ореста Лютого, який останніми роками чи не самотужки займався нелегкою справою Лагідної  Українізації, Антіном Мухарським.

- Поведінка, що демонструють російські зірки, підтримуючи ворогів української державності, є зухвалою і зневажливою одночасно. Чи є це акторською роботою за гонорар на кремлівських пропагандистів, чи це їх власна людська позиція?

 - Ми зараз говоримо про абсолютно ворожу до України країну. І Охлобистін, і Пореченков є типовими представниками «руського міра». Тому для мене, на відміну від української громадськості, не є відкриттям, що більшість російських митців саме такі. Ще в 90-х роках, працюючи з ними на одних кіномайданчиках, я неодноразово спостерігав подібне ставлення до нашої країни. Навіть приїжджаючи на зйомки в Україну, більшість наших,  так званих «російських побратимів», ані скільки не ховали свою зневагу. Точнісінько так, як ті товариші, про яких ми зараз говоримо. Ніякий Путін росіян не змінював. Вони завжди були такими, але тільки зараз українське суспільство побачило «нутро» своїх кумирів на власні очі.

Дійшло до того, що в 2004-2005 роках я припинив зніматися в серіалах, тому що я просто не міг співпрацювати з росіянами. Мені важко було не реагувати на їх промовки: «Вы тут, хохлы, себе придумали независимость. Какая там у вас независимость? Да мы сейчас прийдем, газ перекроем. Да мы вас тут… да вас тут Путин как всех сейчас вздрючит»...  І в такому дусі.

Коли мій друг Орест Лютий співав пісні про загальну зневагу росіян до всього українського, ми всі думали, що це якесь перебільшення. «Вони ж брати, не можуть же всі бути такими…». Сьогодні ми всі разом спостерігаємо за російським суспільством, наче за тяжко хворим. Але треба розуміти, що ця хвороба була завжди. Це називається великодержавний російський шовінізм, який зараз з хронічної, прихованої стадії перейшов у гостру – тобто, проявився у публічному просторі.

- Ці актори мають багато прихильників серед українців. Тому, багато хто серед українського суспільства говорить: «Ну, я ж не підтримую його в його баченні. Я просто дивлюся його фільми, чи слухаю його пісні». Питання в тому, як має діяти суспільство, свідомий громадянин, коли він бачить, що його кумир демонструє таку поведінку стосовно його країни?

- Українське суспільство неоднорідне. Тут треба розуміти, що в суспільстві довгі роки плекалася думка лояльності до нашого «російського брата». І коли українські митці, або літератори, або письменники криком кричали: «Агов! Забирають ринок!», - мало хто реагував. Нам щось постійно розказували про світ жорсткої конкуренції. При цьому ніхто не хотів зважати, що продукція російська, в порівнянні з українською, є набагато конкурентноспроможнішою. Тому що у них є «Закон про меценатську діяльність», який підтримує культуру. А культура російська є по своїй суті культурою експансіоністського складу.  Фактично, ми можемо констатувати, що російська культурна експансія підтримується на державному рівні.

Сьогодні ми вже розуміємо, що в захопленні нашого життєвого простору є певна чітка послідовність.  Спочатку в наш дім приходить Філіп Кіркоров, приїжджає Надєжда Бабкіна, або «пєвіца» Валерія, потім група «Любе», а потім приходить Гіркін з автоматами та говорить: «От тут буде русская земля – тут будут русские песни». Росія, як імперія, дуже і дуже сильно розуміє необхідність культурологічного експансіоністського продукту. Спершу люди звикають до Охлобистіна, до «Любе», до Григорія Лєпса, а потім вони звикають і до російських солдат. Російські актори, як і російські військові, є тільки складовою однієї потужної машини під назвою «руський мір».

В цьому випадку українські митці є безсилими. Я не можу дорікати і «хапати за барки» наших козаків і казати: «Слухайте, хлопці! Споживайте, будь ласка, Океан Ельзи та Братів Гадюкіних! Не підігравайте шовіністичній путінській Росії». А вони скажуть: «Стоп, стоп, папаша! Я вільна людина». Саме в цьому і полягає українська демократія, її зворотній бік, коли я, або хтось інший, не може, не має права нав’язувати комусь своє бачення правильного. В тоталітарній країні навпаки. Про «правильне» ніхто нікого не питає. Просто керманичі беруть і нав’язують суспільству те, що вважають за потрібне. Говорять: «Буде так, так і так». Тобто, присутність на українському просторі російських шовіністично налаштованих митців,  є як раз зворотною стороною української демократії. І, нажаль, демократія робить нас слабшими. Але, з іншого боку, вона робить нас сильнішими. Ми самі, кожен українець, може сам обрати, відповідно до своїх цінностей, кого йому слухати, чий продукт йому споживати. Такий собі філософський дуалізм по-українськи.

Повертаючись до російського шовінізму як до суспільного явища, я хочу додати один аспект, який, на мою думку, є дуже важливим. На мій погляд, не випадковим є те, що хвороба, якою уражене російське суспільство, наочно проявилася саме зараз, в кризу. Хочу навести приклад. Уявіть собі герпес, чи більше - хронічний сифіліс, який живе в організмі людини і очевидний лише для лікаря, що бере аналіз. Стороння же людина зарази  не бачить. Спілкується, ходить у гості, товаришує, або навіть братається з хворим, аж поки не станеться криза і хвороба не вилізе назовні виразками, прищами та гнійниками. Так от, зараз і Охлобистін, і Пореченков – оце такі сифілітичні виразки, гнійні нариви, що повилазили на тілі Росії, стали наявними. Але в організмі російської імперії бацили ненависті були завжди. Досить подивитися на той світ, яким його сприймають росіяни. Навколо них суцільні «піндоси», «укри», «черномазі», «хохли», «амерікоси», «кітайози узкоглазі»… Росія – це епіцентр ненависті до всього світу.

Що це їм дає? Таке сприйняття світу дає їм право на суто російську «мислєформу» про загадковість руської душі, яка є дуже зручною. Можна бути «голим-босим» і, при цьому, бути кращим за весь світ. Чому? Все просто: «А потому что мы русские. С нами Бог». Для виправдання світоненависницької поведінки у росіян є ще одна споконвічна корисна штука. Вони - «богоізбранная нація». Уявіть собі картинку. Сидить таке одоробло «на печі», голе-босе, з бородою, в якій позастрягали шматки сніданку, яйця якісь варені пасхальні, та шматок огірка, і при цьому з ним Господь. Що би його країна не робила, воно все одно сидить і буде викручувать, вимучувать, буде брехати, але ніколи не признає власної провини за те, що його країна продукує у світ. Воно радше буде «великодержавним імперським шовіністом», ніж неробою, яким він по суті є.

Тобто, російський шовініст-народнік - це така порода людей, на яку спирається і з якою заграє Російська Держава. І насправді такій породі людей не потрібні факти, їм не потрібно працювати. Їм достатньо взяти автомат і сказати всьому людству: «..лять, я все одно лучше всех! Я вас всех пере..башу! Чому? А от тому що от так». Тому що «дєди воєвалі».

В російському пропагандистському міфотворенні «Дєди» вже виросли в справжніх епічних  велетнів. Діди, що колись «брали» Європу, для російського пересічника перетворилися у гигантів. Російська пропаганда творить Атлантів, що тримають на своїх плечах російське сьогодення.

Наприклад, черговий міф – «Человєк запущен в космос». Він перетворився майже в державну релігію. Їм пояснюють як український Голодомор, так і державну політику по відтворенню СРСР-лайт. От, завдяки Юрію Гагаріну і Дідам росіянин почуває себе «лучше всєх і впєрєді планєти всєй».

У росіян немає сьогоднішніх перемог. Свою ущербність вони ховають за досягненнями минулого. Тобто, через власні внутрішні комплекси сьогодення, Росія хвора на манію величі, що ґрунтується на її минулому. І ця манія, ця хвороба, підігрівається державною пропагандою, не останню роль в якій відведено таким клоунам, як Охлобистін, Пореченков та інші.

Росія хвора на сифіліс, що зветься «великодержавний російський шовінізм».

Лариса Волошина, редактор Еспресо ТВ