Сестри Тельнюк: Стріляти треба різною зброєю і по всіх фронтах

Про жанр

Леся: Наш жанр складно визначити, тому що все таки – це поезія якась, очевидно елемент співаної поезії тут присутній в дуже великій мірі, але він розвивається залежно від пісні, настрою, залежно від форми, з якою ми працюємо, скажімо, інструментального колективу. Таке визначення, як "бардівська пісня" розвинулося в нас значно глибше, я би так сказала. 

Галина: Вона одразу не виглядала так, як бардівська, ми ніколи себе так не розглядали.  Відбулося очевидно від поєднання голосів наших…тобто, якщо і є унікальність якась, то це від родинності нашої. От голоси злилися і захотілося співати, захотілося, щоб ми звучали, нам дуже цього хотілося. Якби не батько і не його прості підказки нам про те, на яку поезію писати, він навчив нас чути музику в поезії. Він нам розповідав про це, коли ми ще були дітьми, 6-7 років нам було, розповідав, як все звучить. Розповідав нам різні образи тичінівські. Зрозуміло, що починали ми з Тичини, бо він досліджував Тичину і це природньо. Тичинівські пастелі ми знали с 7 років. Він сам трішки музикував, тому що грав трішки на скрипці і до музики мав абсолютний слух. Гармонійно він сприймав музику.

Леся: Кожен поет трішки музикант. Поезію не можна писати, не маючи слуху і відчуття ритму внутрішнього, а це вже також музика. 

Про обрання авторів для творчості

Галина: Це те, що одноголосно з нами, те, що звучить. Якась дивна дорога з вибором авторів. Від початку Тичина, потім Леся Українка, Шевченко, Богдан-Ігор Антонич, Василь Симоненко.

Леся: Є поети, до яких знов потім повертаєшься, от так ми поверталися до Богдана-Ігоря Антонича, до Тараса Шевченка. А Оксана Забужко в нас виникла, коли ми прочитали "Музей покинутих секретів". Ми так закохалися в цю книжку надзвичайно. Вона мене пройняла і захотілося щось зробити. 

Про глядача

Галина: Кожне місто має свій шарм, сприйняття, підготовленість. 

Леся: Я собі уявляю, що це має бути людина, яка ще не зачерствіла, яка здатна відчувати емоційно. Людина, яка тонка, ранима, можливо, має відкриту налаштовану душу до чогось у всесвіті. Якщо закам’яніла душа – важко розбудити. А от вібрацію цих струн ти відчуваєш, людина, подібна до тебе, яка емоційно відчуває цей світ, яка спрямована у щось відкрите і хороше.

Галина: Буває так, що навіть у залі в якомусь з першої пісні тобі одразу не вдається проникнути в людину, тому що ми всі трішки закриті, боїмося стосунку з цим світом, намагаємося себе захистити і ховаємося, особливо люди з дуже ранимими душами. І потім вже бачиш, як поступово розтоплюється ця вся атмосфера і в кінці вже, коли зал вибухає з тобою і розуміє про що ти говориш…тобто має відбутися такий діалог, переговори з глядачем, він має стати нашим, а ми його. Ми віддаємося повністю і кажемо: "беріть нас, нашу любов", а вони у відповідь віддають свою. Як не дивно, ті люди, які нас вже прийняли, вони настільки відкриті у своїх висловлюваннях, вони не просто якісь там фани чи люди, яким цікаво просто прийти, вони говорять сокровенні речі, вони якісь трепетні і не має значення якою мовою вони це говорять: українською, російською, литовською, польською, англійською. Коли відкривається серце, тоді вже мова ллється. 

Леся: Це найкраще, що може бути. Здатність до взаємної теплоти, її так зараз мало в світі. Світ жорстокий, вихолощуються всі такі почуття.

Галина: І любити стає соромно, освідчуватися у коханні стає "не модно". А виявляється, що музика, кожна нота, слова, гармонійне поєднання звуку і ноти з голосом є чарівним ключиком, який відкриває серце і дає можливість наповнювати себе цим почуттям. Почуття не просто до музики і до конкретної людини, а просто хочеться пожаліти і огорнути весь світ. 

Про виступ у Литві

Леся: Була цікава поїздка. Литовські митці висловили солідарність з нами, з країною, яка страждає від ворога, від агресії і цією своєю мистецькою підтримкою, це їхня була ініціатива, їхня організація, вони там все зробили, запросили нас, як представників України і просто солідарно підтримати мистецтвом, звичайно, зібрати кошти. Коштів зібрали досить багато, але найважливішою була моральна і духовна підтримка, вони найважливіші зараз нам. У нас надзвичайно сильні враження, це був виступ у Палаці князів, він транслювався на кілька каналів литовських і на всесвітній канал. Але любов і теплота, з якою ці люди виступали, як говорили, як вони себе поводили – це дуже цінно. 

Галина: Ми виконували також Стуса в цій програмі і Дмитра, сина Василя Стуса, запросили, він був там. Митці, які також виступали на вечері, поставили дуже правильні акценти, тому що Україна сьогодні в такій ситуації і зараз собою захищає Європу, вона є захисним фронтом Європи від тоталітарного режиму, який вже пережили литовці і зараз з нього вийшли. І саме тому Стус, саме тому треба згадувати своїх героїв, не забувати про них, бути вдячними їм, тому що якби не такі люди, як Василь Стус, не було б Майдану, не вийшли б люди на Майдан. Всепроникненне слово Стуса дуже багатьох змінило, як воно дало хребет свого часу сестрам Тельнюк, в найтяжчі, можливо, 90-ті роки, коли почалося засилля цієї поп-музики і здавалося, що вже все накрилося, а виявляється він проник в нас.

"Ти повертайся"

Леся: Ну це вірш чудовий Ірини Цілик і він дійсно нас вразив своєю простотою і своїми надзвичайно людськими словами, котрі кожен з нас може сказати один одному. І навіть пісню хотілося зробити дуже простою, такою, щоб вона була просто, як розмова, щоб не було такого складного музикування, щоб ти промовляв ці слова так, як говориш. Думаю, що нам це вдалося і ми відчували такі ж емоції, я думаю, як і Іра, коли писала.

Галина: Ми з нею познайомилися вже після вистави "Повертайся живим", вона прийшла в театр і ми нарешті побачили це світле сонечко і все стало на свої місця. Вона не могла написати інший вірш. Коли вже ця пісня була зроблена і коли ми з "козаками" (гурт Kozak System, - Ред.) записували її на студії і вже для кліпу були обрані найспокійніші шматки. Тому що спочатку ми навзрид її співали, а потім через ці ридання, дублі, коли це очищення в нас самих пройшло і ми потім в кінці якось світло заспівали і відкрилася така дуже істина проста: ви повертайтеся живими, але ми кожен сам в собі повинен ожити і повернутися до себе живого і тієї правди, до тієї чистоти, до тієї краси, до музики, до можливості любити, дивитися на світ чесними, люблячими очима, простити цей світ, ці жахи, зрозуміти, помилувати його, приласкати. Ці хлопці, ці чоловіки, які повернуться, повинні побачити нас інакшими перш за все. Вони повинні побачити наші світлі очі, наші відкриті серця, вони не повинні побачити таких от душевних злиднів, щоб їх ми не зустріли знову з таким настроєм типу "все погано, знов погано, ціни піднялися…"

Про Міністерство культури

Леся: Нажаль підтримки від них ми не дістаємо. Все, що ми робимо, робимо з власної ініціативи або за запрошеннями інших організацій.

Галина: Людина, яка йде на цю посаду, має бути патріотом, чітко визначати свої потреби і свої пріоритети до тієї музики чи театру. Принаймні, вона має бути в курсі подій. Від цього почнеться вже будова. Але яким чином втілювати це в життя…

Леся: Я би сказала, що цій людині мають допомагати спеціалісти, які б писали правильні закони, нормативи, за якими правильно розвивалася б культура. Тоді можна було б говорити про щось глобальне. Поки що цього немає, поки що це велика робота, яка перед вами стоїть і надзвичайно складна. 

Про популяризацію продукції українських митців

Галина: Поки ЗМІ не почнуть рекламувати і просто показувати той продукт, який виробляється митцями українськими – нічого не буде. Донині ми фактично маємо в телевізорі те, що маємо. Все людство, яке живиться з телебачення, а не інтернету – сприймає це як факт, що українська культура от така. Потім ми дивимося яким чином вона представлена і бачимо жахливі прогалини в плані класичної музики, художнього, театрального мистецтва і відпадає у митця бажання працювати загалом. Всі намагаються піти коротким шляхом, який називається "успєх" і щось робити таке для того, щоб тільки потрапити в "ящик", щоб тільки бути почутим. Власне, сама ідея мистецтва знищується. 

Леся: Сусід, який з нами воює, зрозумів, що культура і духовність дуже важливі ще тоді, на початках. Вони впливали на наш культурний простір, витіснили наш культурний продукт майже цілком. Ті краплини, які залишилися – дійсно краплини. Зараз треба відновити це, збалансувати, зробити так, щоб український продукт звучав по телевізору, радіо і тоді все стане на свої місця. 

Про Майдан

Галина: Для мене Майдан не закінчиться і він ще не закінчився, він триває і не можна допускати думку, що от був період, був Майдан, а тепер з’явилося суспільство – ми ще формуємося. Треба не заспокоюватися, життя – це боротьба, це не є якесь спокійне життя і був момент, що ми вийшли на Майдан і все. Це не прогулянка у парку культури і відпочинку, це є зараз форма життя кожного українця і кожного патріота. Кожен на своєму місці, це не значить, що потрібно бігти на Майдан і хапатися за зброю, кожен має братися за свою "зброю". Але не забувати, коли ти опиняєшся у громадському місці і чуєш музику окупанта, треба сказати, щоб це припинили робити. 

Про музику окупанта

Галина: Це звичайний попсово-шансонний продукт, який абсолютно планомірно сюди запускався, ця низкопробна їхня музика, яка цілими вагонами сюди завозилася і забруднювала простір. 

Леся: Тут заборонами нічого не зробиш. Але поки нашого українського продукту не буде хоча б 50%, говорити про щось взагалі важко. 

Галина: Потім відбудеться відбір і відсіювання непотребу. Залишиться ніша для таких, як сестри Тельнюк, Марічка Бурмака і тоді стане зрозуміло, що навіть ми начебто в одній обоймі, але наскільки різна наша музика. Сестри однією дорогою йдуть, Kozak System – в них своє, "стріляти" треба різною зброєю по всіх фронтах і кожен обирає свою. 

Про якісну українську пісню на ринку держави

Леся: Мова має бути українська. Це дуже важливо, не можна говорити, що мова не має значення. Мова формує нашу ментальність, думку. Слово формує тебе як особистість. 50% україномовної пісні, а інше – будь ласка, якщо продукт якісний, чому б ні.

Галина: А інші 50% нехай будуть російськомовні українські пісні.