Конституція як основне беззаконня

А саме – чому наш Основний закон так ним і не став. Навпаки, чому ж так сталося, що вся його історія є символом дріб’язкових перетягувань ковдри на себе, прикритих пишними словами та деклараціями, за якими нічого не стояло й не стоїть. І, якщо поставити питання ще ширше – чому ж на 28-му році відновлення Незалежності закони в Україні не працюють, і чому саме Основний закон є цьому найкращим доказом.

Як Кучма з парламентом Конституцією воював

Отже, якщо коротко пробігтися по історії української Конституції, то можна згадати, що Україна стала останньою країною з усіх пострадянських в плані прийняття свого Основного закону. З перших днів існування відновленої України питання Конституції стало руба. Але майже одразу зайшло в глухий кут. Глухий кут політичної недалекоглядності, незацікавленості й нерозуміння елітами важливості цього документу. Ну, й звичайно, небажанням взагалі українського суспільства розуміти важливості основних рамок та червоних меж, які якраз й встановлює подібний документ. Прекрасним свідченням цього став вже процес її прийняття. Який, іноді так здається, був взагалі одним з епізодів перманентної війни з парламентом тодішнього президента Леоніда Кучми. Й саме таке навантаження, в першу чергу, мав.

Отже, перший проект Конституції був розроблений робочою групою Л. П. Юзькова ще восени 1991 – на початку 1992 років. Після величезної кількості обговорень, круглих столів, експертиз, на яких були зламані всі можливі списи, 5 червня 1992 року він нарешті був ухвалений Конституційною комісією і винесений на розгляд Верховної Ради. 1 липня 1992 року Верховна Рада ухвалила постанову про винесення розробленого Конституційною комісією проекту Конституції до 1 листопада 1992 року на всенародне обговорення. Однак – ніякого обговорення не сталося. Як і до голосування не дійшла справа у Верховної Ради першого скликання взагалі.

Важко сказати, що могло бути важливішим для вищого законодавчого органу нововідтвореної країни, ніж ухвалення Основного закону, по якому нова держава мала функціонувати. Але факт залишається фактом – перший парламент так більше ніколи до кінця своєї каденції і не повернувся до цього питання. Чим створив величезні проблеми в формуванні управлінського апарату держави. Звичайно, хтось скаже, що нам, з позиції сьогоднішнього дня, важко зрозуміти ті умови. Мовляв, коли все валиться, економіка летить в тартарари, гроші перетворюються на туалетний папір, а над країною постає примара голоду – то тут вже не до крутійства з юридичною казуїстикою. Тим більше, на тлі вічної в Україні кризи стосунків між президентом та парламентом. Особливо, коли волею як завжди мудрого українського виборця в останньому більшість мали ті, хто в існування України бачив тільки засіб зберегти свою владу. Тобто, ті ж таки комуністи та партійна номенклатура.

До питання Конституції повернулися вже за Верховної Ради другого скликання, з не менш трешовим сплавом комуністів та соціалістів з червоними директорами,  й також за нового президента – Леоніда Кучми. Який, слід віддати йому належне, почав жорстко педалювати необхідність ухвалення Основного закону. Адже відповідь на поставлене ним же сакраментальне питання: "Скажіть мені, що будувати – і я це побудую", була явно неможливою без документа, який має регулювати, по суті, всі основні підвалини життя суспільства та державного апарату. Це вже не кажучи про загострення сепаратизму в Криму. Відповіддю на який могло бути тільки ухвалення чіткого Основного закону держави, який би унормував ситуацію.

24 листопада 1995 року Конституційна комісія підтримала пропозицію Кучми й утворила нову робочу групу в складі чотирьох представників Верховної Ради, чотирьох представників президента і двох представників від органів правосуддя для доопрацювання конституційного проекту. Черговий проект, напрацьований в кількох варіантах робочих груп, був винесений на обговорення Конституційної комісії 12 березня 1996 року і знову ж таки рекомендований до розгляду Верховною Радою. 20 березня проект Конституції був поданий на спеціальне засідання парламенту. 2 квітня 1996 року Верховна Рада винесла проект Конституції до порядку денного пленарних засідань, а 17 квітня розпочався його розгляд.

4 квітня 1996 року 10 депутатських фракцій (без соціалістів та комуністів) створили міжфракційну депутатську групу з розробки Конституції під керівництвом тодішнього заступника голови партії "Народний Рух" Олександра Лавриновича. Яка одразу опинилася під могутнім пресом ліваків. Які хотіли від неї всього й одразу. Зрештою, 5 травня 1996 року була створена на її основі Тимчасова спеціальна комісія з доопрацювання проекту Конституції України. Правда, Лавриновича на посту її голови, на вимогу лівого фронту, було замінено на Михайла Сироту.

Перше читання проекту пройшло більш-менш нормально. А от на друге почалася стандартна українська парламентська історія. Коли всі намагалися внести в текст суперважливого документу свої "хотєлкі" та забаганки з якнайбільшим галасом довкола. Для розуміння, тоді було внесено на розгляд понад 6 тисяч правок до тексту проекту закону. Ситуація знову зайшла у глухий кут. Тоді у наступ перейшов Кучма.

26 червня 1996 року Рада національної безпеки України і Рада регіонів при президенті, з його подачі, виступили з різким засудженням будь-яких подальших зволікань з прийняттям нової Конституції, "…оскільки такі зволікання загострюють соціально-економічну ситуацію в державі". Паралельно Кучма дав зрозуміти, що продовження ігрищ навколо Конституції спонукає його до перевиборів Ради. Ще одним козирем тодішнього президента став указ про проведення всеукраїнського референдуму 25 вересня 1996 року щодо ухвалення нової Конституції. Мовляв, якщо ви саботуєте – той хай народ вирішить напряму. Як бачимо, референдум як засіб тиску на незговірливий парламент – далеко не винахід нинішнього президента Зеленського. Цікаво, що тоді подіяло. Хоч і не одразу.

Політична криза розросталася. Як опозиція, так і певні представники влади робили все, щоб попіаритися на темі, повиголошувати декларації "за все хороше", зривали процес розгляду. Був напрацьований максимально ускладнений процес розгляду статей Конституції. І все ж, до кінця червня Рада підійшла до Рубікону – або ухвалювати Конституцію, або йти на перевибори. Як завжди в таких випадках, політична доцільність додала депутатам працездатності та переговороздатності. Напередодні голосування було вирішено вести роботу в режимі безперервного засідання – аж до ухвалення документу. Після доби бдіння 28 червня близько 9 ранку голосами 315 народних депутатів Конституція таки була проголосована. Тоді в Україні встановлювалася президентсько-парламентська республіка. Правда, сказати, що процес імплементації та виконання положень цього документа були автоматичними чи легкими, звичайно, не можна.

Конституційні танці з бубном

І буквально з перших днів почалися ігрища та спроби переписати текст під себе навколо положень цієї Конституції. Особливо – в царині повноважень різних гілок влади. Вже на початку другого свого президентського терміну, у 2000-му році, Леонід Кучма, який отримав чергову супернелояльну до себе Раду, вирішив розібратися з цим непокірливим органом раз і назавжди. І запропонував взагалі влаштувати двопалатний парламент, майже прибрати депутатську недоторканність, дати можливість президенту розпускати Раду в разі, якщо упродовж місяця остання не сформує коаліцію та й взагалі зменшити кількість депутатів до 300. Не просто запропонував – виніс ці питання на всеукраїнський референдум, на якому виборці ствердно відповіли на всі 4 питання. Щоправда, Рада заблокувала ці ініціативи й так ніколи й не внесла їх в порядок денний.

І це при тому, що Конституційний Суд визнав двома рішеннями законність та остаточність результатів цього референдуму. Понад те, КС встановив, що результати волевиявлення не потребують жодних узгоджень Верховною Радою і мають силу закону. Щоправда, багато хто вважав, що суд так вирішив під тиском тодішнього президента. Однак, як бачимо, попрання суті Основного закону як головного регулятора життя країни продовжилося. І щодо спроб переписати його текст, і щодо небажання Радою впроваджувати в життя положення, за які народ проголосував.

Далі історію, думається, пам’ятають всі. В 2004-му році, як варіант виходу з політичної кризи під час Помаранчевої революції, в угоду політичній кон’юнктурі був знову принесений Основний закон. В який вносилися чергові зміни, які мали забрати побільше повноважень у новообраного президента Віктора Ющенка, перетворивши Україну вже на парламентську республіку. Проіснувавши в такому вигляді 6 років, Конституція стала жертвою як тільки змінився президент.

Віктор Янукович забажав собі повернення повноважень Кучми взірця 1996-го року. І руками своєї юридичної обслуги – Андрія Портнова та Сергія Ківалова – їх і повернув. Конституційний Суд як завжди слухняно виконав політичну волю чергового володаря Банкової. Те, що певні потрібні собі зміни хотів протиснути й наступний президент – Петро Порошенко – говорили багато експертів та журналістів. Але – чи то не встиг, чи то не вистачило політичної волі. Зате новообраний президент Зеленський та представники його команди постійно говорять про необхідність чергових змін до Конституції. Ніби під гарним соусом – мовляв, через постійні зміни у нас немає тепер чіткого усталеного тексту Основного закону. Тому його треба впорядкувати, а також зібрати таки нову Конституційну комісію, яка ще раз ретельно перегляне весь текст і вирішить, де є протиріччя, де проблемні моменти, де прямі дурощі – і винесе пропозиції до Верховної Ради. Цікаво, що доля раціо в цьому є, безумовно. Ось тільки досвід всіх попередніх влад не дає сліпо повірити в те, що нова владна команда керується виключно проблемами законності та юридичної грамотності.

Адже за понад 20 років існування головного юридичного документу країни ми маємо дуже сумну ситуацію повної деградації самого поняття Конституції як фундаментального документу, що містить основні й незмінні засади існування українського суспільно-державного механізму. Кожні кілька років до Конституції намагаються не просто вносити правки – ні, по суті, змінювати її суть в своїх інтересах абсолютні всі конфігурації влади в Україні. Кожна наступна влада, в угоду своїм тактичним політичним інтересам, підминає під себе те, що, по ідеї, навпаки має забезпечувати принцип правової держави та правонаступництва. Подібне ставлення до найвищого в юридичному табелю про ранги документу, не в останню чергу, й породило той дев’ятий вал правового нігілізму, який зараз котиться країною й повністю дезавуює поняття "закон" та "законність".

Мова вже не йде навіть про те, чи допомагають українські закони та Основний закон встановлювати справедливість. Мова йде про те, що українські закони з Конституцією на чолі – просто не ефективні та недієздатні в такому вигляді. У вигляді жахливого нагромадження різних документів та статей, що нерідко прямо суперечать одне одному та містять положення, що не мають жодного стосунку до суспільного інтересу чи тієї-таки омріяної справедливості. Власне, багато в чому, саме тому, ці закони використовуються не для того, щоб їх виконувати. А для того, щоб різноманітні верстви напівфеодального державного апарату могли опиратися на ці папірці для власного збагачення.

Відповідно, пропозиція юристів з команди президента Зеленського про необхідність перезапуску Конституції багато в чому вірна й давно назріла. Ось тільки ніяких гарантій, що це не просто спроба черговий раз переписати під себе багатостраждальний документ, для чергового перетягування політичної ковдри на себе – немає. Тож, враховуючи, що нова адміністрація у нас марить референдумами як способом вирішення всіх проблем, то, з точки зору автора, тут якраз цим механізмом й можна скористатися. Наприклад, винести на референдум питання необхідності ухвалення нової Конституції з максимально непорушним текстом й складу Конституційної комісії, яка напрацює її текст. Все інше, враховуючи сумні історичні прецеденти, буде сприйматися просто як чергова спроба чергового президента, начхати на документ, який, по ідеї, він має поважати навіть більше за Пересопницьке Євангеліє. На яке, нагадаю, опирається його права рука під час інавгурації.